У боротьбі з дискримінацією найважливішим є виховання толерантності до іншості

5 травня 2016 р. у Києві в Офісі Омбудсмена відбулася презентація спільного дослідження Інформаційного центру “Майдан Моніторинг” та “Дослідницького бюро Соціологіст” на тему “Ландшафти дискримінації в Україні”.

Метою дослідження є опис публічного дискурсу дискримінації в Україні.

Завданнями, що сприяли досягненню цієї мети стали:

визначення, що розуміється під словом «дискримінація» в українському суспільстві.
визначення ситуацій, що українцями сприймаються як дискримінація,
формування уявлення про людей і групи, які традиційно вважаються дискримінованими,
формування уявлення про людей і групи, які вважаються найбільш захищеними від проявів дискримінації,
визначення «нових» вразливих груп, що проявилися в актуальному соціальному контексті,
визначення загальноприйнятих схем обґрунтування та відтворення дискримінації,
визначення регуляторів дискримінації.

Дослідження включало три етапи. Перший етап складався з серії 29 фокус-групових інтерв’ю, що відбулися у 19 містах 17 областей України. На цьому етапі виявляли думку звичайних людей щодо дискримінації. Другий етап складався з серії 199 глибинних інтерв’ю, якими було охоплено 28 міст у 20 областях України. Опитувалися люди, які безпосередньо стикаються з дискримінацією або спілкуються з дискримінованими людьми (журналісти, держслужбовці, переселенці, волонтери). Після того, як були сформовані думки людей щодо дискримінації, відбувся третій етап дослідження, який передбачав кількісні виміри. Було проведено всеукраїнське опитування методом face-to-face (1006 респондентів, чоловіки та жінки старше 18 років).

Віталій Юрасов, засновник ГО “Дослідницьке бюро Соціологіст”: «Важко знайти розуміння у людей щодо теми дискримінації через відчуття ними своєї обмеженості на тлі матеріального становища. Люди відчувають бідність, через що їм важко дістатися до інших, замислитися над тим, що відбувається з жінками, ЛБГТ-людьми, людьми з інвалідністю, адже вони самі відчувають себе дискримінованими. У їх розумінні дискримінація – це почуття обмеженості»

Згідно дослідження, українцями дискримінація визначається виключно як будь-яке обмеження, утиск, несправедливість, які вони здебільшого пов’язують з контактами в державних установах, сферою освіти та медицини. Люди не можуть отримати того, на що розраховують. В них немає протокола, згідно якого вони б знали, що звернувшись, отримають певну послугу. Через це люди страждають і саме це вони називають дискримінацією.

Серед основних висновків дослідження:

Люди розуміють дискримінацію, насамперед, як будь-який утиск та обмеження, часто не пов’язуючи його з певними критеріями.
Люди часто не розуміють, що насправді є дискримінацією, а що – додержанням правил, норм або критеріями відбору.
Утиски і обмеження власних прав та можливостей в Україні відчуває більшість населення.
Соціальний захист сприймається як дефіцитний ресурс, а доступ до нього – як конкурентна боротьба.

Дискримінація бідних є найбільш видимою в Україні, а найменш помітною є дискримінація за мовною ознакою.

Топ-5 дискримінованих груп в Україні на думку опитуваних

Дискримінація бідних 72%
Дистримінація людей з інвалідністю 62%
Дискримінація людей старшого віку 62%
Дискримінація за політичними поглядами 49%
Дискримінація людей з ВІЛ 45%

Найменшим чином відчувають дискримінацію чоловіки та люди з середнім достатком.

Загальний фон готовності людей до змін достатньо позитивний. Особливо щодо деяких груп, наприклад, людей з видимою інвалідністю. Є деякі сфери, в яких зміни будуть сприйняті позитивно, якщо з ними розпочати працювати. Це, наприклад, сфера працевлаштування, спілкування з державною владою та сфера охорони здоров’я.

80% опитуваних вважають, що є люди, які мають розширені права.

В ході дослідження виявився цікавий феномен. Якщо комусь випаде можливість відстояти свої права, люди відчувають невдоволення, дивним чином сприймаючи, що це начебто відбувається за рахунок їхніх прав.

Хто має регулювати процеси, пов’язані з дискримінацією

Домінуючим є судження в рамках двох полюсів: «все має регулювати держава» та «все залежить від кожного з нас», тобто, видимими регуляторами процесів, пов’язаними з дискримінацією є або держава, або сама людина. Між цими полюсами – порожнеча. Решта груп є невидимі. На них не покладають відповідальності за ситуацію, до них не звертаються, коли права порушені. Це могли бути, наприклад, місцеві органи влади або громадські організації, але вони навіть не присутні у свідомості людей. Певні виключення можна зробити тільки для волонтерів.

Відносини з державою

Держава сприймається людьми як щось далеке. Люди відчувають, що залишаються з проблемою один на один. Тільки 60% опитуваних вважає, що держава турбується про громадян.

82% респондентів вважає державу слабкою і байдужою до громадян та вважають, що держава не вирішить їх проблему.

Переважна більшість опитуваних однаково покладають відповідальність за поліпшення у сфері дискримінації і на людей, і на державу. 80% вважають, що з дискримінацією має боротися держава, 85% вважають, що кожен має докладати зусиль. Знову має місце судження в рамках тих самих двох полюсів.

84% опитуваних вважають Україну цінністю, за котру варто вести боротьбу, і 82% вважають, що допомога військовим – загальний обов’язок.

До держави відношення у опитуваних не позитивне, натомість, до країни – дуже позитивне.

25% респондентів вважають, що треба нарощувати військову міць. Основний посил у тому, щоби бути готовими боротися за країну.

Де найбільше відчувається дискримінація

44% опитуваних найбільше відчувають дискримінацію в медичних закладах
33% при прийомі на роботу та у трудових стосунках з підприємством
32% при взаємодії з державними органами
28% при взаємодії з судами різного рівня
28% при взаємодії з правоохоронними органами
20% у сфері освіти
18% у транспорті
14% в магазинах, на ринках, у торгових центрах
16% всюди
7% ніде

Переселенці

Великий пласт був пропрацьований з внутрішньопереміщеними особами. Ця група людей відчуває множинну дискримінацію у різних сферах. Переселенці зараз тестова група, яка перевіряє на собі систему соціального захисту. 20% респондентів вважають, що права переселенців з Донбасу можуть бути обмежені. Відношення до переселенців з Криму толерантніше, ніж до переселенців з Донбасу.

Після роботи з переселенцями стало очевидно, що потрібно підтримувати їх свідому громадянську позицію, боротися з негативними стереотипами про них. Ці стереотипи існують. «Яскраві» історії потрапляють в ЗМІ і стають домінуючими. Насправді вони не домінують, вони не представляють навіть третини людей. Ці стереотипи нарощують свої потужності за рахунок ЗМІ.

76% вважають, що переселенцям потрібно допомагати і не згодні, що права переселенців мають обмежуватися.

В той же час, переселенці та військові сприймаються групою, що мають зараз більше прав.

Проблеми, пов’язані з АТО та військовими

Більше 25% загального населення очікують проблем з військовими після АТО. Ці побоювання висловлюють і експерти. Страхи є по відношенню до війни та терактів. Натомість, військові також занепокоєні багатьома речами і почувають себе дискримінованими.

Проблеми гендерної дискримінації

У нашому суспільстві гендерна дискримінація стосується обох статей. Жінки усвідомлюють свою дискримінованість, яка більшою мірою проявляється при влаштуванні на роботу. Чоловіки своєї дискримінації не усвідомлюють. Основні напрями, за якими відбувається дискримінація чоловіків – сімейне право та високі соціальні вимоги.

У суспільстві існує певний дисбаланс гендерних стереотипів. 39% опитуваних вважають, що на чоловіків покладається забагато відповідальності і в той же час 47% вважають, що жінки повинні повернутися до традиційної ролі у суспільстві. Ці твердження протирічать одне одному.

Сексуальна орієнтація

Уявлення про те, які саме права відстоюють гомосексуали в масовій свідомості є викривленими. Відношення до ЛГБТ-людей є негативним, подекуди агресивним. Люди не так бажають говорити про своє відношення до ЛГБТ-людей, як побоюються за своїх дітей.

Лише 11% опитуваних вважають, що Україна готова до одностатевих шлюбів, в той час як 65% вважають, що гомосексуальних людей потрібно легально дискримінувати.

27% вважають, що меншини поводяться провокаційно. 42% вважають, що ми повинні щось зробити, щоб поліпшити ситуацію.

Ставлення до інших національностей

Більшість опитуваних не вважає інші національності загрозою. 88% відповіли, що права усіх громадян, незалежно від національності, повинні бути рівними. 24% вважають, що росіяни мають мати менше прав.

Роми – єдина національна спільнота, чию дискримінацію вважають виправданою на всій території України. Складності інтегрування компактних спільнот (наприклад, молдаван на Буковині) теж сприймаються як фактори соціальної напруги.

Ставлення до людей з інвалідністю

Люди з особливими потребами сприймаються дискримінованими як на рівні доступу до середовища, так і соціально. Дослідження зафіксувало достатній рівень підготовленості громадської думки до включення людей з видимою інвалідністю в активне соціальне середовище. Високий рівень прийняття людей з особливими потребами не поширюється на людей із системними захворюваннями типу ВІЛ, гепатит С, туберкульоз.

Після презентації дослідження відбулася експертна дискусія на тему:

Україна без дискримінації – чи це можливо?

З огляду на означену парадигму «або держава, або я», яка не враховує ролі посередників у регулюванні процесів, пов’язаних з дискримінацією, виникає питання, як зробити цих посередників видимими? Яким чином мають бути організовані антидискримінаційні практики, з урахуванням, що ми живемо в дискримінаційному середовищі? Більшість громадян відчувають себе дискримінованими і з цим потрібно працювати. Яка має бути роль, функції, взаємодії та відповідальність всіх учасників, регулюючих дискримінацію: держави, громадянського сектора та конкретного громадянина?

Ми маємо три типи стосунків громадського сектора з державним:

Конфронтація
Паралельна діяльність, яка ніяк не пересікається між собою. Це наші сьогоднішні реалії.
Партнерські відносини. В держави свої функції, у громадського сектора свої функції. Більш того, громадський сектор більш гнучкий, тому має більше можливостей.

Тетяна Зуб (ГО “Дослідницьке бюро Соціологіст”): Це полюсне відчуття «я і велика держава» для більшості має місце через те, що посередники не присутні в інформаційному полі. Для виправлення ситуації треба цих посередників, їх роль та функції популяризувати. Це питання суспільного дискурсу і інформаційної політики. Суспільний дискурс зараз базується на ідеї протистояння народу і влади, яка йде ще з 19 сторіччя. Через це виникають претензії до влади, бачення її слабкою і байдужою. Люди не розуміють, що місцева або державна влада мусить робити, а що не мусить і тому вони відчувають владу, як байдужу. Ті, хто проявляє власну активність, навіть з тих же переселенців, прекрасно себе почувають порівняно з іншими людьми через те, що для них немає великих надій і сподівань. Зараз з’явилася більша повага до громадської активності, до громадських організацій.

Андрій Кравчук (Правозахисний ЛГБТ Центр «Наш світ»): У боротьбі з дискримінацією найважливішим є виховання толерантності. Моя найбільша претензія до нашої держави в тому, що вона абсолютно ігнорує пропаганду нетерпимості, чим заохочує дискримінацію. Коли державний чиновник висловлюється негативно проти будь-якої соціальної групи, в нашій країні це не є приводом для того, щоб хто-небудь на це відреагував. Пропаганда толерантності – це поширення відомостей про групи, які не представлені в суспільному дискурсі. Коли люди бачать живого гея у своєму середовищі, їх ставлення до геїв одразу змінюється. Потрібно поширювати достовірні дані про життя цих людей, розвіювати стереотипи. Проблема цієї групи в тому, що вони невидимі. Коли вони стануть видимі, то людям прийдеться приймати рішення, чи буду я дискримінувати їх чи я все-таки примирюся з ними.

Згідно законодавства забороняється приниження людської гідності, поширення ворожнечі за чотирма ознаками: расовою, національною, релігійною та станом здоров’я (інвалідністю). Я не знаю жодного прикладу, щоб у країні поширилася ненависть за ознакою інвалідності. Хто справді потребує захисту, наприклад, дискриміновані за сексуальною орієнтацією – просто ігноруються. Якщо подивитися на дослідження, то жахливий відсоток людей відчувають гомофобію. І держава це ігнорує. Добре, що це не ігнорує громадянське суспільство.

Щодо взаємодії з державою, потрібно викроїти сфери, на які треба звернути найбільшу увагу. Робота з дискримінацією має бути адресною. В Україні проблема в національною ідентифікацією є у певних народностей і на певних територіях. Ось це і треба вирішувати, а не боротися взагалі з проблемою, якої не існує на більшості території країні.

Віктор Гарбар (ГО ІЦ “Майдан Моніторинг”, Харків): Відраза до ЛГБТ-спільноти була створена штучно російською пропагандою. Це маніпуляція, призвана виставити європейський вибір України гидким та бридким. Але ця маніпуляція московської пропаганди не спрацювала. Європа має настільки позитивний імідж, що це значно не вплинуло на думку більшості.

Людмила Ямщикова (ГО ІЦ “Майдан Моніторинг”, Одеса): В дискусіях щодо гомосексуалів називається смішний аргумент, що не треба себе пропагувати та вип’ячувати. Можливо варто подумати над тим, щоб інакшість представити як добру ознаку? Це прекрасно, коли якась соціальна група позначає свою наявність і стає видимою. Коли є спільна ознака і люди заявляють про це – це класно. Суспільство має призвичаїтися ставитися до того з точки зору: «О, супер, і такі в нас є!». Потрібно позитивно сприймати бажання людей показувати свою інкашість. Це абсолютна протилежність до радянського «не треба вип’ячуватися».

Мене лякає, що у нас поняття дискримінації не пов’язане з правами людини. Насправді вони мають бути у жорсткій зв’язці. В суспільстві має закарбуватися, що дискримінація завжди відбувається там, де порушуються права людини. Люди відчувають себе дискримінованими, але не відчувають, що їх права порушуються. Якщо люди дискримінацію не пов’язують з правами, то вони і не звернуться по допомогу. Має відбутися зміна контенту ЗМІ і системи освіти з урахуванням акценту на усвідомлення суспільством права людини як цінності.

Поляки розпочали реформи тільки після того, як зазначили права людини, як цінність в засадничих документах. Чому в українському суспільстві термін права людини не поширений, мало кому зрозуміли та не піднесений, як засаднича річ? Якщо ми в суспільстві не пропишемо це, то куди тоді рухатися?

Потрібно закарбувати у свідомості людей, що різноманітність – це величезна перевага і основа виживання. Будь-яка спроба заявити про своє існування, про свою інакшість має бути всебічно підтримана і викликати захоплення!

Тетяна Андрійчук (заст. зав. відділом сприяння розвитку громадянського суспільства та комунікацій з громадськістю Департаменту інформації та комунікацій з громадськістю): В органах влади зараз наявна плинність кадрів і суб’єктивізм, тому мають бути вироблені певні процедури, які б не залежали від плинності кадрів і популяризовані серед населення. До прикладу, якщо люди відчувають дискримінацію в поліклініках, то в кожній поліклініці має висіти оголошення про те, як можна захистити своє право на отримання медичної послуги. Щодо неурядового сектору, то в нас є велика проблема в тому, що на сьогодні немає потужних представницьких громадських організацій. В нас більш експертні громадські організації і про них є інформація. Але вузькоспеціалізованих організацій, які представляють інтереси певних громадян, практично немає. Навіть ті, які є, ніяк не представлені, інформації про них немає навіть в інтернеті. Зараз мають посилюватися представницькі організації, які захищають інтереси певних громадян та інформація про них має бути відомою і для органів влади, і для тих громадян, яким вони можуть бути корисними.

Аксана Філіпішина (представник Уповноваженого – начальник Управління з питань дотримання прав дитини, недискримінації та ґендерної рівності Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини): Найбільші зусилля мають бути направлені на те, щоб в суспільстві виховувати нульовий вияв толерантності до проявів дискримінації. Ми завжди боремося з наслідками і не боремося за превенцію. Ми досі у радянській парадигмі, коли, ховаючи людей з інвалідністю з інтернатах, робили вигляд, що їх немає.

В ході дискусії особлива увага була приділена пошуку шляхів взаємодії неурядових організацій, Офісу Омбудсмена та органів виконавчої влади у боротьбі з дискримінацію. Пролунали конкретні пропозиції щодо покращення співпраці, які будуть викладені в окремій публікації та фінальному звіті.

Наталя Ляшенко, Інформаційний центр «Майдан Моніторинг»

Ознайомитися з коротким звітом про дослідження можна тут.

Ця публікація була створена за підтримки Європейського Союзу. За зміст цієї публікації повну відповідальність несе Громадська організація «Інформаційний центр «Майдан Моніторинг». Зміст цієї публікації не є відображенням офіційної позиції Європейського Союзу.

Європейський Союз об’єднує 27 країн-членів, які вирішили поступово об’єднати свої знання, ресурси та долі. Протягом 50 років свого розширення вони разом побудували простір стабільності, демократії та сталого розвитку, водночас утверджуючи культурне розмаїття, толерантність та індивідуальні свободи.

Європейський Союз прагне розділити свої досягнення та цінності з країнами та людьми за межами своїх кордонів

Інші ЗМІ про подію:

Новости Донбасса