Окрім трагедії, події Іловайського оточення в мене викликають ще й захоплення.
Захоплення, від тих хлопців зі всіх військових об’єднань без виключення, які були в оточенні, та які на ранок 29 числа стали у колони та пішли на вихід-прорив. Хоча можна було здатися всією группировкою, здати зброю та вийти цілими. Але вони цього не зробили. А навіть ті що здавались на кордоні то вже без варіантів кудись вийти, по суті.
Ви представте як треба бути вмотивованим щоб піти важким шляхом. Піти на прорив де ціна життя. І подарували нам-громадянам честь.
З розбитих колон виходили по двоє, по троє більшими купками меншими до своїх. Потрапляли в полон, гинули при прориві але йшли – намагались вийти.
Нам в Дебалі вже було, я думаю, легше. Бо ми знали ціну російських зелених коридорів. Знали ціну їхнім пустим обіцянкам. Нам її показали своїми життями хлопці які виходили з Іловайського оточення.
“Та шлі іх нахуй,-кричав якийсь офіцер в слухавку, на КП (ком пункті) в Дебальцево вночі з 17 на 18 лютого,- знаю я іхніє “зелениє корідори…”.
Тоді ж в Іловайську вже стала зрозуміла остаточна парадигма війни. Не буде вже ні швидкого закінчення АТО, ні швидкого миру.
Іловайська група одна з перших розбила міф про “непероможену російську армію”, бо навіть виходячи з оточення вони вбивали окупанта. Вони не були просто мішенями.
Іловайське оточення – це сила духу, тих хто сидів в оточенні, та тих пішов на прорив.
Дякуємо!