І трошки про гарну новину з Брюсселю – про визнання НАТО прагнення України стати повноправним членом Альянсу.
Ця новина дійсно є чудовою. Але спершу поясню, що ж це за статус «аспіранта», бо дехто, я бачив, нагородив вже з три мішки вовни.
По-перше, ті, хто уважно стежать за зовнішньою політикою України, мали помітити, що в роботі Іванни Клімпуш-Цинцадзе тема НАТО стала однією з найважливіших десь з грудня минулого року. Потім під час Мюнхенської конференції (тієї, під час якої була чергова «зрада»- порожня зала під час виступу Порошенка) Президент зустрівся з Генеральним секретарем НАТО Єнсом Столтенбергом та написав йому листа щодо прагнення України стати членом Альянсу. Нарешті, як зізналась сама віце-прем’єрка, під час її розмови із замгенсеком НАТО Роуз Геттемюллер вдалося дотиснути Альянс – і нам надали статус аспіранта.
По-друге, є кілька рівнів співпраці. Два найвищих – це Інтенсифіковане партнерство (ми перебуваємо у ньому з квітня 2005 року; також цей статус має Грузія) та ПДЧ (план дій щодо набуття членства – тут також 2 країни – Боснія і Герцеговина та Колишня Югославська республіка Македонія, чи як там її скоро треба буде називати). А далі – лише приєднання до НАТО.
У 2009 році Альянс створив таку ось групу «аспірантів» (від «aspiration» – прагнення)– тобто країн, які задекларували своє прагнення стати повноправним членом НАТО. Країна-аспірант – це не кандидат, це радше перспективний кандидат, оскільки кандидатом країна стає після отримання ПДЧ. Але статус аспіранта означає, що країна вже має чи має невдовзі отримати ПДЧ. Таким чином, тепер відбуватимуться перемовини щодо формування ПДЧ для України (комплекс заходів, які ми маємо реалізувати, щоби стати членами НАТО – на кшталт Угоди про асоціацію – але після виконання ПДЧ ми станемо членами Альянсу.
З 2015 року нас офіційно навчають країни-члени НАТО, але офіційно надати нам ПДЧ або надати статус аспіранта НАТО не наважувалось, оскільки це було б пряме протистояння з Росією. Тут треба згадати Бухарестський саміт НАТО 2008 року, на якому Україна цілком могла отримати ПДЧ. Але того не сталось: ПДЧ заблокувала Московія за допомоги уряду тодішнього Прем’єр-міністра України – Тимошенко Ю.В. Потім трапилась Грузія, а ще трохи по тому президентом Украіни став «лігітівний», за якого Україна стала позаблоковою. А 2014 року на нас напала Московська орда… Хоч ми наприкінці 2014 року відмовились від позаблоковості, зафіксувавши інтегрування в європейський безпековий простір, але на законодавчому рівні ми задекларували набуття членства у НАТО у червні 2017 року. Після початку війни конфліктувати з Московією (а частина країн-членів мали тісні зв’язки з московитами) НАТО не наважувалось…
З кінця 2016 року все почало мінятись: спочатку московити стали кіберзагрозою для Альянсу. А у 2017 році Московія знову стала головною загрозою для НАТО. Шкода, що на початку року я не написав, що очікую цього року ПДЧ для України, але Наталія Зубар підтвердить, що так і було 
І ось 9 березня сталась подія, коли ПДЧ – це справа часу і техніки. До 11 липня, коли у Брюсселі відбудеться саміт НАТО, часу ще є – цілком можемо встигнути. Більше того, я майже впевнений, що так і буде. Особливо зважаючи на істерію московитського хана та його мультики з ракетами та іншою гіперсуперпуперзброєю.
Спроби Угорщини заблокувати процес узгодження ПДЧ для України (через мовну статтю 7 Закону України «Про освіту») та новий мовний законопроект 5670-д) наштовхнуться на критику з боку НАТО, а, головно, США. Те, що Угорщина отримає на горішки (чи по горішкам, кому як більше до вподоби) скоріше, ніж всі ми очікуємо, – майже доконаний факт
Більше того – вийде навпаки: відбудеться ще більша інтенсифікація стосунків, оскільки зараз унікальна ситуація, що НАТО чи не більше зацікавлено у нас, особливо з нашими знаннями та вміннями, а також досвідом проти московитів. А нам на допомогу будуть надані новітні технології кібербезпеки.
Для тих, хто буде казати, що ось Грузія перебуває у такому статусі аспіранта з грудня 2011 року, то моя відповідь проста – вони витиснули максимум для себе, зважаючи на фактор московитів, а ПДЧ вони отримають тільки разом з Україною. До слова, Йєнс Столтенберг у грудні минулого року висловив підтримку Грузії та заявив про її можливе членство у НАТО.
Нарешті, я вважаю, що десь у 2021–2022 роках ми станемо членами НАТО. Тож моя підліткова мрія, що у Чугуєві базуватимуться F-16/F-22/F-35 скоро здійсниться.
Що ж, вітаю Вас із цією важливою, але у дечому прохідною, подією! Все буде Україна!
P.S. До речі, ще одна країна намагається до липневого саміту встигнути, щоби там таки вступити до НАТО – Колишня Югославська республіка Македонія, яка має конфлікт із Грецією через назву і для вступу у НАТО вже поміняла назви автомагістралі та аеропорту, названі на честі Македонського, демонтувала частину пам’ятників йому, а також має поміняти назву країни. Але я щодо КЮР Македонії песиміст – до цьогорічного саміту вони навряд чи встигнуть, хоча може бути диво, в яке я особисто не вірю.
P.P.S. Хто досі не зрозумів про що статус аспіранта реальний і що він за собою тягне – направляю Вас на сайт НАТО або до англомовної Вікіпедії. Не допомагає? Перепрошую, але тут вже нічого не допоможе…
Джерело: фейсбук автора
Фото: Руслан Канюка, “День”
