Деякі спостереження з міста Харків про діючий мовний закон, наново актуалізоване мовне питання та про тих наших співгромадян, на яких прямо розповсюджується та змінює побутові звички дія закону. І трошки про «Макдональдс».
Всі спостереження наче лежать на поверхні та є очевидними, але, здається, варті оральної та текстової рефлексії. Хоча б задля розуміння, як закон запрацював у полях. Та й різниця між <було> і <стало>, як на мене, занадто велика, як для закону, що лише тільки-но почав імплементовуватися.
Відправна точка – 16 січня. Проминув лише тиждень, а в місті уже помітно виділяються 4 великих групи працівників з різними настроями, культурним і сімейним тлом та, відповідно, різними реакціями на зміни:
- Російськомовні патріоти. Закон дав їм розв’язання дилеми, як почати спокійно гребти проти течії чи шерсті (кому як). Після 16-го січня з’явилося легальне виправдання для себе та інших у тих, хто свідомо хотів більше говорити українською в побуті та на роботі, але раніше було якось тяжкувато сцяти проти вітру.
- Пасивні ватники. Вони, в основному, перелякані страшилками про мовні патрулі та зондеркоманди. Я вже смакую нові враження: надіваю костюм представника імперської влади, пру на них підкреслено чеканною мовою і спостерігаю, як вони кривляться, але змушено щось відповідають, іноді з огидою силують себе формулювати нестандартні фрази, виструнчуються «як це роблять не маючі гідності відлеглі при виді начальника». Бо хер його знає, що то за клієнт приперся, ходять чутки, що озабочені своєю тою мовою такі скандальні та мстиві… Скорюся, але хоч скривлюся!
- «Глибинний нарід». Павло Тичина в 1943 році на початку своєї поезії під назвою «Я утверждаюсь» склав такі слова: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла». Якщо не читати поезію до кінця, вирвати цей окремо взятий абзац з цілої поезії, а ще згадати, що вона була написана у Кремлівській лікарні, то виглядає досить іронічно, навіть самоіронічно. Саме так ця фраза дуже пасує даній групі. Це люди з україно- та суржикомовної області та україномовні/суржикомовні харків’яни, яким глибоко пофігу всі ці ваші хвілосохвії, мови та язики, вони просто перестали напружуватися та переключатися, ще й між собою стали переговорюватися по роботі та в курилках так, як звикли вдома. Я думаю, вони ще з подивом з’ясували, що таких, як вони, навколо багацько. А ще повивчали чи пригадали купу літературних та питомих українських слів і обертів від баби/діда, а також ті, які начальство поспускало їм в методичках.
- Місцеві пофігісти. Індиферентні російськомовні, які не паряться, і в цілому вони особо не пручаються, але й не біжать поперед батька в бандерівці записуватися. Коротше, їм пофіг. Як на мене, вони найцікавіші та найважливіші. Чому — питання варте окремого обговорення, зараз не про це. З ними навіть, коли їх не задрачуєш з порогу нагадуванням про закон, не йдеш на принцип, а просто наполегливо продовжуєш діалог українською, то вони або не приходячи до тями підхоплюють та переключаються, або періодично вставляють чи фрази, чи слова етикету, чи щось для мовного антуражу, чи просто у межах емпатії повторюють твої фрази чи слова або мінімально трансформують їх. Їм пофіг, головне — результат, контакт та без зайвих стресів. Doing business. Близько 30 років більшості з них не приходила в голову світла ідея, що з клієнтом треба грати в довіру та комфорт у межах одного протоколу комунікації, а для україномовних українців, очевидно, українська мова є свідомим чи підсвідомим довірчим та комфортним протоколом. А тут — бах! — суспільство бурлить, хтось радується, хтось бурчить, хтось плюється — закон вступив у силу. Такий собі привітик, еееей, тут є ж ще й ці, як їх, ну з області там, колгоспники всякі, майдануті, богема та туристи зі Львова (обов’язково тільки звідти, інші городА поза радарами, бо хз як там). І ці всі «вони» — живі, іноді навіть платоспроможні, ходять щодня тими ж вулицями, туземці такі собі, паралельна реальність.
Їх, оцих всіх, наче й мало, бо «харьковрускійгород», принаймні серед моїх знайомих ніхто так не говорить, кому ця вся возня з мовою взагалі потрібна? Хм… А хоча, якщо задуматися, наче й немало. Якщо пригадати, у мене серед таких пару дальніх родичів є, і друзі друзів якісь начебто. А цей двоюрідний дядько жінки, той шо з Хмельницького, смішно анекдоти травить западенські. Останній раз п’ять років тому прикольно «побалакали» з ним за чаркою, він сказав, що у мене ще й «нічо по-укрАінскі» виходить. Коли вип’ю. І це, і інші неусвідомлені прояви для таких людей, як тригер: о, та мені в принципі і не впадлу, якщо треба і комусь так хочеться. Пофіг, так то й так, знов щось придумали ці грьобані націонал-озабочені, але чо б і не сказати пару слів, фраз з телевізору, якихось обертів родом із синового підручника з української мови, чи експромтом з підкірки, взагалі не знаю, звідки я таку фразу чув, але в’їлася в мозок. Аби не зайобували та купляли, платили гроші та не скаржилися, аби справи йшли добре. Мені не жалко, і взагалі це виїденого яйця не стоїть. Мені в цілому пофіг, хто якою мовою, можна і так, і так, нічого надзвичайного. Нічого особливо й не змінюється. Працюємо далі з поправкою на ці надумані приколи? Ну ОК.
По законам жанру, має бути ще п’ята група, так звані «упороті узкоязичні», які підуть на принцип з клієнтами, але таких я ще не зустрічав. Треба проекспериментувати буде. Цікаво, чи багато у нас є потенційних бунтарів проти влади Імперії, а також свідомих росіян з чіткою ідентичністю, або хоча б її фундаментом. Сильно підозрюю, що небагато, і всі вони рано чи пізно будуть випиляні чи самовипиляться зі сфер, де передбачені зовнішні контакти та обслуговування клієнтів.
Якщо хтось ще не відчув, може, у зв’язку з локдауном та напівмертвою сферою ритейлу та обслуговування, то придивіться: відбувся не малий, а величезний крок уперед. Це як той момент, коли кінотеатри 100% на українську перевели, чи історія про квоти на радіо та телебаченні. Хтось взагалі пам’ятає, що зовсім недавно було кардинально по-іншому? Це дійсно великий крок. При чому зміна відбувається не в теорії, як у вологих романтичних мріях «професійних українців», щоб всі кругом різко прозріли, защебетали — «садок вишневий волохатий, бла-бла-бла» — всі оці стандартні штуки.
Це великий стрибок уперед у межах суворої української практики та посттравматичного суспільного договору. Просто на очах трансформується цілий пласт застарілих, неактуальних та несправедливих поведінкових звичок, змінюється ставлення людей до самої проблеми. Просто зараз розбивається вщент чергова порція старих індивідуальних та суспільних комплексів, табу та страхів, які були впроваджені нашими минулими поколіннями. Не тільки ними, а також, що важливо, їхніми катами та вбивцями, які залишилися тут жити та розмножуватися, пустили коріння серед завойованого фізично та духовно суспільства, ставши тут наче й місцевими. Правда не до кінця, а залишивши сюрприз — вирішення питання власної асиміляції серед українців, вилікування своїх так само жахливо посттравматичних практик та захисних механізмів психіки, які вони пустили у вільне плавання та поширення — для своїх правнуків. (згадуються лекції Олександра Зінченка – рекомендую для ознайомлення)
А були ще й треті, найчисельніші, ті, хто просто намагався вижити та адаптуватися, ламаючи себе, змушуючи своїх дітей адаптуватися, аби вижити. Сформувався настояний часом змішаний пекельний досвід, присипаний пилом, дустом, кров’ю та сльозами перших, других й третіх — в результаті та за прикладом мільйонів і мільйонів вбитих фізично та морально, розчавлених, загнаних та вигнаних за конкретну позицію, чи просто так, про всяк випадок, бо вони — «хохли».
Знімаю капелюха та дякую всім, хто причетний до цих тривалих, болючих, але надважливих змін. Чомусь багато хто звик вважати, що в Україні масово не виконуються ніякі закони, просто на рівні звичаєвих країн чи якихось беззаконних бандитських сірих зон. У нас дуже недооцінена сила більш-менш нормально прописаних законів, які відповідають стану та готовності суспільства до їх впровадження. За виконанням законодавства може й дійсно немає кому масово слідкувати (на рівні кожного дрібного «базарника» або ФОПа 1-ї групи майстра манікюру), немає масивного примусового та репресивного апарату. Ніяких мовних патрулів, поліції та податкової не вистачить на всіх. Але якщо виконання закону, в принципі, не особливо болюче, і дозволяє не привертати зайвого ризика та уваги, а невиконання закону, в теорії, загрожує проблемами, витратами часу та видатками на штрафи чи хабарі на рівному місці, то без особливого ентузіазму, але за досить короткий період, велика частина учасників ринків звикають автоматом його виконувати. Зміни дуже швидко починаються, в першу чергу, з крупних торгових та сервісних компаній, особливо тих, що працюють з масовим споживачем, як офлайн, так і онлайн.
Офлайн для них означає велику географію, велику кількість відокремлених одиниць (магазин, філіал, офіс тощо), велику кількість найманих працівників, за дії яких відповідає бізнес.
Онлайн означає базову всеукраїнськість (нерозумно в даних умовах для міста Рівне працювати за одними шаблонами, а для Запоріжжя за іншими), публічність та легкість фіксації та оприлюднення будь-яких порушень. Великим гравцям природньо простіше та просто дешевше одним наказом згори запровадити нові правила, ніж йти на ризики, які тим вищі, чим більша мережа та її географія, чим більша кількість найманих працівників, які безпосередньо працюють з клієнтами.
Раніше обслуговування українською в Україні означало (необхідне підкреслити): західні регіони (не всі і не всюди); примха клієнтів; особисте рішення власників деяких компаній; свідома багаторічна політика корпорації «Макдональдс»; локальне рішення керівництва окремого філіалу окремої фірми на місці; здоровий глузд окремого продавця; ексцес виконавця; збій системи; по приколу; своя унікальна фішка; ситуативний випадок. Пройде зовсім небагато часу і скоро цими причинами можна буде пояснювати базове обслуговування НЕ українською мовою в Україні. Крім корпорації «Макдональдс», там все як було, так і залишиться. Ось воно, стратегічне довгострокове планування бізнесу по-американськи. Це теж про Doing business, тільки розумно, системно й на десятиліття вперед.
Олександр Шевченко
