Якщо порейтингувати найбільш поширене в суспільстві і найбільш шкідливе хибне уявлення, то мабуть на першому місці буде –
Є Ті, хто Знають Що і Як треба робити щоби настало Щастя – треба просто дослухатися до них, прибрати шкідників які заважають цьому.
Хто ці Ті – оскільки це має бути хтось невідомий (бо про відомих ми вже знаємо що вони НеТакі), то це має бути
хтось Зовнішній (наприклад Бог або хтось наближений до нього, або хоча б Велика Біла Людина), або принаймні Нове Обличчя.
Чому це хибне – тому що насправді ніхто не знає що і як треба робити, і не тому що ми погано його шукали, а оскільки це неможливо знати нікому. Цікаво що ми регулярно переконуємося в цьому на практиці, стикаючись з провалами масштабних прожектів реформ, але замість визнати хибність підходу ми завжди списуємо на його “неякісну” реалізацію (що звісно всіляко підтримується архітекторами якщо вони зовнішні) – так начебто “якісна” була б можлива.
Ніхто не знає що і як треба робити через те, що суспільство є дуже складною системою, яку неможливо пояснити. В годиннику – складній механічній системі – можна зрозуміти як взаємодіють його деталі, зрозуміти всі причинно-наслідкові зв’язки між рухом деталей, починаючи з заводної головки. В суспільстві пояснити причинно-наслідкові зв’язки неможливо, воно не є сумою його складових, воно утворено безліччю складних стосунків і зворотних зв’язків. В таких системах маленький вхідний вплив може визвати грандіозні наслідки яких ніхто не очікував, а великий вхідний вплив може не визвати нічого – і це неможливо спрогнозувати наперед.
Так, ми знаємо що мати суд як в Англії краще ніж суд як в СРСР, але як отримати суд як в Англії з радянського суду, ніхто не знає. Ми знаємо що краще щоб була корупція як в США зараз, а не в США часів коли вона ще не була розвинутої країною – але нема відомого плану-реформи яка це досягне. І ніхто не може сказати чим обернеться, наприклад, демонтаж Конституційного суду заради благої цілі побудови антикорупційної інфраструктури. Ані наслідки цієї антикорупційної інфраструктури, ані наслідки неочікуваних побічних ефектів її будування (типу розвалу Конституційного суду) – невідомі, бо не можуть бути відомі, така є природа суспільства як складної системи.
Чому це не лише хибне, а й дуже шкідливе – і тому, що збиває на манівці, і тому, що несе великі ризики для суспільства. Ефект skin in the game ніхто не скасовував – коли за реформи відповідають ті, кому тут є що втрачати, вони завжди обережніші, вони не схильні робити різких кроків та масштабних реформ (які з найбільшою ймовірністю приведуть до непередбачуваних побічних ефектів, непередбачуваних наслідків або й взагалі виходу системи з рівноваги і розвалу), вони швидше будуть схильні до пошуку компромісів з впливовими учасниками проекту. Коли ж за реформи відповідає аудитор з Естонії – йому все одно яким буде результат його проектування, в нього нема ризику провалу: якщо все навернеться мідним тазом, він просто стисне плечима і скаже “ну бачите наскільки вони дикуни, навіть мій такий хороший проект в них не спрацював” (так казали лікарі до появи доказової медицини про своє лікування припарками з сечі у випадку смерті хворого – зараз всі з них сміються, але з естонських аудиторів чомусь ні). Через це він схильний до авантюрних проектів, до експериментування з надмірними ризиками – якщо буде успіх, його будуть хвалити і підвищать, якщо провал – він нічого не втратив. А от ми – втратимо.