Як писати про Росію? Росію, де я пережив багато щирості та доказів симпатії, де я зустрів стільки людей, що спішать на допомогу, допитливих, відкритих до інших. Людей, які часто не знають ні себе, ні історії своєї країни, повторюють пропагандистські фрази.
У той же час я бачив стільки легковажності, розладів, пов’язаних із поширеним алкоголізмом, незрілих хлопців, які тренуються в жорстоких бійках і пиятиках. Залиті брудом села та дороги, якими можна проїхати лише кілька місяців у році. Потяги, в яких росіяни їздять тиждень і більше, і це єдиний шанс зсередини – чужим людям – вивалити на коліна все своє жалюгідне, прогниле життя. У країні, яка мала стати рятівником світу від фашизму. Перемога у Вітчизняній війні як виправдання усього. Такий неоплачуваний борг – укладений світом перед росіянами, який тепер світ має повертати і постійно прощати оскотинення і перебільшені вимоги.
Росія хороша для письменників, але не як місце для життя. Ця Росія породжує істот. Не тільки солдат, а й людей, стійких до чужого болю, до власного болю.
Людей у Росії принижують на кожному кроці, в офісах, кондукторами, дамами у касових віконцях на автовокзалі. Це особисте приниження компенсується усвідомленням того, що вони з Росії. Могутній, непереможний, стражденний і шанований – у спорті та культурі. Західні ліві, а потім праві ковтали ті самі казки, як ластівки гуано, постмарксистська університетська еліта також – покоління за поколінням. Це мало бути екзотично і метафізично, Леви Толсті, Достоєвські і балети, а є Берії і Дзержинські, постріли в потилицю. Навіть це відсікання купонів з творів ХІХ-вічних Навальних – бунтівників, які відкидали царизм, але любили імперську ідею Росії, як те, що Путін цитує Біблію і блюзнірську «смерть за своїх друзів» під час української спецоперації.
Українці називають їх «зомбі» чи «нелюдами». Або «орки».
З мене досить. Мені набридла жахлива культура, надгробки комунізму, якому до сьогодні ніхто не надав правової оцінки і який безболісно перетворився на путінізм. У мене алергія на російськість. Не тільки після Бучі. Не після мого коханого зруйнованого Харкова. Але й після Берліна, де тривожно – пройшла майже тисяча російських імперських автомобілів з прапорами та музикою. З повідомленням – «Руки геть від Росії». У Варшаві вони б не пройшли.
Росіянам потрібна війна, відтворення міфічного часу власної величі, той піднесений фільм жахів, який вони дивляться у незліченних вітчизняних військових фільмах. Він надає сенс їхнім стражданням – системі нищення державою. Я русофоб? Так, я боюся, що ця нечисть схожа на чуму і може поширитися. З мене досить.
Павло Тшчинський
