Минуло вже майже півроку із дня незаконного взяття під варту екс-міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка, тримання якого в СІЗО досі суперечить українському законодавству через відсутність будь-яких правових підстав. 9 червня 2011 року – дата першого судового засідання у його справі, і тому ми вважаємо своїм громадянським обов’язком висловити своє ставлення до діяльності екс-міністра та причини його переслідування.
Так звана «справа Луценка» є лише однією з ілюстрацій того, що сучасне керівництво України не лише вдалося до кримінального переслідування своїх опонентів та критиків, але й здійснює це з чисельними порушеннями прав людини та національного законодавства.
Про чисельні порушення наразі повідомляють засоби масової інформації, зарубіжні та вітчизняні експерти, про них йдеться в доповіді Датського Гельсінського Комітету тощо. Стали відомими непоодинокі випадки політично вмотивованої криміналізації дій, які не тягнуть навіть на адміністративні стягнення, серед яких, наприклад, кримінальні справи, пов’язані із підприємницьким Майданом, арешти та застосування катувань до членів патріотичної організації «Тризуб» за пошкодження бюсту Сталіну, переслідування за нібито відкриття державної таємниці тощо.
У зв’язку із системними порушеннями прав громадян, наступом на демократичні права та свободи в Україні, політичними переслідуваннями були чисельні звернення, мітинги, заяви та інші заходи представників правозахисних організацій, громадських активістів, політиків щодо неприпустимості подібних дій з боку влади. Однак мусимо констатувати відсутність будь-якої її реакції та позитивних дій.
Разом із політичними переслідуваннями відбувається системне задурманення української та міжнародної спільноти інформацією про нібито серйозні досягнення сучасної влади, в тому числі у сфері забезпечення прав людини, які не підкріплюються об’єктивними фактами та показниками. Паралельно розповсюджується інформація про тотальну бездіяльність минулого Уряду.
У зв’язку із вищезазначеним, як члени Громадської ради при МВС України із питань забезпечення прав людини, яка працювала в 2005–2010 роках, хочемо довести нашу позицію та думки щодо оцінки діяльності екс-керівника Міністерства внутрішніх справ України Ю. Луценка.
Міністерству внутрішніх справ часів Л. Кучми багато закидали в закритості та відсутності підзвітності суспільству, в політичному обслуговуванні влади, зокрема, голосуванні за «правильного» кандидата та участі в фальсифікації результатів виборів, в підозрілому ставленні до громадських та міжнародних організацій. Їх звернення та листи викликали щире обурення керівництва МВС тим, що заважають боротися із злочинністю.
Тож з приходом в 2005 році нового міністра розпочалися деполітизація міліції, діалог та встановлення контактів з громадськими та міжнародними організаціями. Маємо констатувати, що у 2005–2009 роках політичний тиск в міліції був відсутній. При цьому намагання Ю. Луценка запровадити режим співробітництва із громадянським суспільством та підзвітності йому викликав спротив не лише у його опонентів, а й у багатьох з тих, хто в 2005–2006 та 2007–2010 роках був у його команді.
Тим не менш крок за кроком відбувалися становлення та розвиток паростків системи моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ України. Те, що в 2008–2009 роках вже здавалося природнім для громадських організацій – запрошення та участь у заходах громадських організацій керівництва МВС України, висвітлення позиції МВС, надання інформації, яка запитувалася громадськими організаціями тощо – напрацьовувалося з 2005 року крок за кроком і було серйозним зламом в системі взаємодії міліції із громадськістю.
В той час було й велике суспільне сподівання на позитивні зміни, на перебудову міліції на принципах демократизму та відкритості. Була й готовність Міністра на участь у створенні нових структур та моделей управління.
І такою першою моделлю стали мобільні групи із моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС, до складу яких входили представники громадських організацій, і які отримали доступ до традиційно закритих спеціальних установ міліції – ізоляторів тимчасового тримання, спецприймальників для адмінзатриманих та адмінзаарештованих осіб, приймальників-розподільників для дітей, чергових частин.
Показником позитивних змін, підтриманих Луценком, стало те, що досвід організації роботи цих мобільних груп перезнімався іншими країнами. Він знайшов підтримку в Раді з прав людини ООН, в Комітеті ООН проти тортур, у Європейського Комісара з прав людини, експертів Ради Європи та Європейської спільноти. Експерти його розглядали як прообраз національного механізму попередження катувань, який Україна мала і має запровадити, виконуючи зобов’язання відповідно до ратифікованого Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань.
В 2010 році із зміною керівництва МВС України діяльність мобільних груп була зупинена і в більшості областей вони припинили своє існування. Мобільні групи з представників громадськості, попри заяви нового міністра Могильова, не потрапили ні в один райвідділок, де відбувся нещасний випадок або смерть затриманих.
Ще одним виявом бажання реформування МВС України на принципах прозорості та взаємодії із суспільством є підписання Юрієм Луценком наказу 1243 від 28 грудня 2005 року про створення Громадської ради при МВС України з питань забезпечення прав людини в органах внутрішніх справ, співголовою якою він також був. До складу Ради увійшли представники найбільш відомих та впливових громадських організацій, які можуть професійно критикувати ОВС, допомагаючи їм при цьому рухатися в напрямку позитивних змін.
Лише деякі результати роботи Ради – це моніторинг та вдосконалення нормативної бази ОВС, участь у роботі кадрових та атестаційних комісій при ГУМВС, УМВС; проведення спільно з керівництвом ОВС прийому громадян; розробка Плану протидії ксенофобії до 2009 р.; розробка Програми забезпечення гендерної рівності в ОВС України; навчання експертів мобільних груп; організація і проведення тренінгів для слідчих, оперуповноважених, працівників «Беркуту» та персоналу ізоляторів тимчасового тримання тощо. За цим «тощо» стоїть робота представників більш ніж 120 організацій, які входили до складу громадських рад на обласному та національному рівні.
В 2010 році робота Громадської ради при МВС України із питань забезпечення прав людини в діяльності ОВС була зупинена, усі звернення її членів до керівництва МВС проігноровані, в співпраці з багатьма організаціями, представники яких входили до складу рад – відмовлено.
Розуміючи необхідність створення та формування внутрішньої системи моніторингу дотримання прав людини, міністр Луценко, із поверненням на посаду в січні 2008 року, видав наказ про створення в структурі Апарату міністра Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС.
Створення Управління моніторингу дотримання прав людини, як раніше робота мобільних груп, знайшла позитивну оцінку з боку більшості національних експертів та міжнародних організацій. Три роки поспіль Україна звітувала про виконання міжнародних зобов’язань в галузі дотримання прав людини саме створенням цієї інституції. Її досягнення не були грандіозними, але й не могли такими бути фактично за півтора роки роботи. Тим не менш, серед тих, які відзначали не просто керівники управління чи Міністр, але й зовнішні спостерігачі – це рух на шляху прозорості ОВС, це початок відновлення довіри, це контакти з організаціями громадянського суспільства, а також декілька тисяч скарг та звернень громадян, об’єктивно та неупереджено розглянутих за участі помічників міністра, покращення умов тримання в ІТТ та включення в лексикон працівників ОВС поняття «права людини», на які почали звертати увагу.
Символічно, що хіба що не першим наказом чинного міністра МВС в березні 2010 року став наказ про ліквідацію Управління моніторингу дотримання прав людини. Відкрито й цинічно руйнувалася діяльність, пов’язана із виконанням національних та міжнародних зобов’язань України по забезпеченню прав людини.
Про свої руйнівні дії сучасна влада не любить згадувати. А цей деструктивний список, який містить лише об’єктивні факти, можна продовжувати. До нього можна віднести й долю Департаменту боротьби із злочинами, пов’язаними із торгівлею людьми. Він був створений в 2005 році наказом того ж Ю. Луценка спочатку як Управління, а потім набув статус Департаменту, якого сьогодні також немає в структурі МВС України. Станом на початок червня 2011 року на жодний орган центральної виконавчої влади не покладені зобов’язання у сфері протидії та попередженні торгівлі людьми, наданні допомоги постраждалим. Це означатиме, що функція протидії торгівлі людьми втрачається і на обласному та місцевому рівнях, оскільки немає структури, відповідальної за координацію дій, за реалізацію національного механізму перенаправлення постраждалих від торгівлі людьми для надання їм всебічної допомоги, за проведення попереджувальної роботи. Ліквідований також Департамент кримінальної міліції у справах дітей, хоча його діяльність регламентується законами України.
Не ведеться робота в МВС в напрямку протидії проявам расизму та ксенофобії. Її й раніше було недостатньо, а сьогодні цей напрямок фактично ігнорується. Відділи розслідування злочинів на ґрунті ненависті та злочинів, скоєних проти іноземців та іноземцями, ліквідовані. Брутально розганяються мирні зібрання громадян, а міліція виконує роль політичної палиці правлячої команди. Порушується право на приватність. Перелік порушень можна продовжувати.
Наприкінці нагадуємо українським високопосадовцям, відповідальним за системні порушення прав людини в Україні, що вони мають відповідати за свої дії не лише перед народом України, але й перед міжнародною спільнотою, оскільки права людини не є внутрішньою справою однієї держави.
Як статус демократичної держави, так й положення держави, що наразі головує в Комітеті Міністрів Раді Європи, зобов’язують уряд України бути надзвичайно відповідальними в питаннях внутрішньої політики, оскільки навіть незначні хибні дії завдають істотної шкоди іміджу держави. Дотримання принципу верховенства права є однією з тих можливостей, завдяки якій Уряд може довести європейському співтовариству свою професійну спроможність очолювати найбільшу країну в Європі. Сподіваємося, що посадові особи та Президент цю можливість готові використати на благо народу України.
Євген Захаров
Олег Мартиненко
Катерина Левченко
Ольга Калашник
Київ, 8 червня 2011 року
