Сергій Зінченко: Загрожує Україні найбільший уламок «імперії зла»

(Вільний есей про підлеглих «Кривбаса Барабаса»)

Кінець минулого року й початок нового. Перехід. Там – 21-ша річниця референдуму (1 грудня), коли український народ  висловився за незалежність України,  після розпаду «імперії зла» (визначення Рональда РЕЙГАНА). Там же –  і 90-ліття з дня  утворення злощасної (30 грудня). А тут – 75-ліття від дня народження видатного українського поета і мислителя Василя СТУСА (6 січня), який протистояв тій імперській потворі навіть за гратами. А ще –  94-та річниця СОБОРНОСТІ  України (22 січня)… Куди нам, українцям, далі йти, вирвавшись із оточення цих  та деяких інших дат, і на що при цьому спиратися: іти до зони новітнього рабства з опорою на  імперські амбіції сьогочасних «большевиків» чи – до побудови Української демократичної правової держави з опорою на українське слово і на конституційне право?

У мене болить серце від усвідомлення необхідності зробити такий вибір. Та цей біль – не від сумнівів, не від нерішучості, бо його я зробив без коливань. А від того, що знаходжусь на найбільшому уламку тієї злощасної імперії після її розпаду,  а тому бачу і відчуваю, які загрози щодо існування молодої держави тут накопичилися: для розвитку державної мови, для захисту конституційних прав громадян України, для утвердження свободи слова і базових основ самоврядування місцевої громади, для сприяння розвитку культури українського народу.

1. «Железное сердце…», а в ньому – «правильні люди»

Уламок цей – місто Кривий Ріг. Сумніватися в тому, що він справді найбільший, -марна справа.  Хоча б тому, що входить до першої десятки найкрупніших міст в Україні за кількістю населення, за площею своєю поступається лише Києву, а за довжиною (простяглося вздовж кар’єрів і шахт на 126 кілометрів) в цілому світі  –  лише двом (Мехіко і Сочі), залишаючи позад себе такі, наприклад, гігантські утворення, як Токіо, Шанхай, Делі, Лондон, Париж, Лос-Анджелес,  Пекін та  інші на нашій планеті. Тоді ж, у Радянському Союзі, його з пафосом називали так: «железное сердце нашей Родины». Тому відчуйте, будь ласка, яка це потуга, де й понині видобувають більше дев’яноста відсотків залізної руди всієї України!..

Та якщо не надто до нього придивлятися, а тільки ковзнути поглядом по деяких  статистичних даних та висловлюваннях політиків щодо піднятих питань, то звернуть на себе увагу два моменти. Перший: за результатами останнього перепису населення (а він проходив у 2001 році) громадян української національності тут 79,9  відсотка.  Другий: Віктор ЮЩЕНКО, Президент України, перебуваючи тут з візитом у 2007-му році, підкреслив:  «Я знаходжусь в українському місті, яке пам’ятає українську славу, українську історію… переконаний, що Кривому Рогу повезло з владою. Владу представляють правильні люди, які уявляють проблеми громадян, які можуть виділити пріоритети і успішно їх досягти».

А тепер давайте заглибимося в реалії.

2. Шлях до  «швободи шопи»

Ці реалії відверто демонструють,  що в місті,   яке нібито «пам’ятає українську славу, українську історію» і де проживають переважно українці,  в кіосках майже неможливо  знайти україномовну пресу. Про місцеву ж у цьому відношенні взагалі не варто й згадувати, оскільки україномовна газета тут – лише одна, та й та сьомий рік поспіль видається на волонтерських засадах. До того ж, у кіосках вона ніде не продається; та й на сайті міської ради вихідні дані про неї виставили лише після висловленої загрози оголосити протестне голодування у разі подальшого її тотального замовчування владою.  Україномовний журнал у місті  – теж один (хоч відомий далеко за межами України і такий, що вже набув офіційного статусу всеукраїнського видання) – «Кур’єр Кривбасу». Але читають і передплачують його з великою охотою більше в столиці та в інших великих містах України, ніж у провінційному Кривому Розі. І це при тому, що редагує журнал наш видатний земляк: письменник, журналіст і краєзнавець Григорій ГУСЕЙНОВ, лауреат Шевченківської премії!

Як це не дивно, але  на все це одне із найдовших  у світі міст (довше за Санкт-Петербург, Рим, Нью-Йорк, Москву…)  – всього лише дві телерадіокомпанії, де не почути не те що голосу (навіть писку!) якоїсь справді діяльної опозиції (якщо, звичайно, не враховувати виступи кандидатів під час виборних кампаній). Бо одна телерадіокомпанія («Рудана») – муніципальна, а інша («Криворіжжя») – державна; і обидві піарять виключно владу. Про національні пріоритети «Рудани» говорити важкувато, бо там полюбляють «крутити» радянські кінофільми російською мовою, там комфортно (бо так, мабуть, бажає місцеве керівництво) себе почувають у різних передачах священики УПЦ Московського патріархату.  Щоденні ж новини найчастіше виглядають лише віньєткою-обрамленням державною мовою у виконанні дикторів та ведучих, де різного роду посадовці, представники місцевої інтелігенції і майже всі інші зазвичай  виступають російською. А от на державній ТРК «Криворіжжя» взагалі все українське не в пошані. І це не просто моя особиста оцінка. Це можна вичитати навіть із документа під назвою: «Редакційна політика» (він розміщений на сайті цього ТРК), де в пункті 8-му так і записано: «Журналісти телерадіооб’єднання виключають у своїй роботі ідеї ксенофобії, націоналізму, дискримінаційного ставлення до будь-кого за будь-якою ознакою». Тобто, адміністрація «Криворіжжя», посеред іншого, продовжує сьогодні давню радянську традицію: боротися, зокрема, з любов’ю українців до свого народу, до своєї нації (як тоді це називалося: «с украинским буржуазным национализмом»). До такого ганебного стану звучання «політики національних пріоритетів»  керівництво цього ТРК прийшло через повну «зачистку» всього творчого і справді патріотичного, що тут піднімало свій голос, починаючи з 1996 року. Тоді колектив неодноразово виявляв недовіру своєму авторитарному керівництву, а журналісти тричі проводили протестні голодування. І тільки завдяки тим актам недовіри й голодівкам тут протягом наступних п’яти років прийняли перший колективний договір між адміністрацією і профкомом, розробили й вивісили правила внутрішнього трудового розпорядку, створили архів радіопередач, замінили табличку з радянською символікою при вході до приміщення на символіку Української держави (це аж на десятому році її існування!) та зробили інші корисні справи. Тепер же із тих працівників, які тоді реально протестували, не залишилося майже нікого,  бо вони були звільнені з роботи за різними причинами. А кому все ж вдалося через суди (тільки – аж до Верховного!)  поновитися на своїй посаді, ходить тепер на роботу, немов на катівню, бо чи не все керівництво  (крім генерального директора) там залишилося на своїх місцях.

Тож, з огляду лише  на викладені факти,  заявляти в такій ситуації про якусь (бодай ілюзорну)  свободу слова означає знущатися над високодуховним змістом цього поняття. А треба – зовсім про інше, йому протилежне: про свободу з вибитими зубами, де все вирішує посада і те, що вона представляє: про  «швободу шопи».

3. Шлях до зони новітнього рабства

Виходить, що реально це вже не «українське місто, яке пам’ятає українську славу, українську історію», а навпаки: тут фактично завершено окупацію мовно-інформаційного простору України «языком межнационального общения»» колишньої «імперії зла». І я  – не тільки про ЗМІ, а і майже про все інше. Бо Кривий Ріг – це серце гірничо-металургійного комплексу України, підприємства якого займаються видобутком та первинною переробкою залізорудної сировини і де питання пріоритету мови – щось таке далеке-далеке й малозрозуміле. У місті великі колективи (з кількістю виробничників від кількох тисяч до кількох десятків тисяч чоловік) зазвичай  із дня у день виконують напружені завдання у жахливих умовах праці., а заробіток отримують у 10 (а то і в 15-20) разів менший, ніж гірники й металурги за таку ж роботу за кордоном.  Тож вони навіть гідний своєї праці заробіток не в змозі відстояти, а не те що питання про мову, оскільки активістів справді незалежних профспілок тут – мов кіт наплакав: сотні проти десятків тисяч.  А інші (де адміністрація й роботодавці  з найманцями – в одній профспілці) – абсолютно керовані: на рівні маріонеток, які чи не понад усе на світі бояться втратити роботу. Тут і найкращі детективи не допоможуть знайти бодай одне підприємство, на якому оперативні наради та інші заходи проводилися б державною мовою. А от незалежна профспілка така є, але вона – лише одна: організація НПГУ на шахті «Гвардійська» Криворізького залізорудного комбінату. Та тільки якою дорогою ціною все це обходиться організації і її керівникові, електрослюсарю Сергію ДАШКОВСЬКОМУ! – Трохи більше, ніж за  рік вона чисельно зменшилася у три  з лишком рази і протягом цілого року була відсторонена від того, аби безпосередньо  користуватися своїми коштами.

Але не тільки в питанні негативного ставлення до державної мови, до незалежних профспілок і до свободи слова місцева влада із підконтрольними їй ЗМІ поводить себе як чужинська і навіть – як окупаційна. Чи не в першу чергу це стосується самоврядування, про яке в Кривому Розі можна говорити лише умовно. Бо насправді місцеві посадовці зазвичай  роблять все, що хочуть, і не беруть  до уваги те, про що їм кажуть (а нерідко – навіть кричать!) криворіжці, благаючи про допомогу.  Про таке «самоврядування» можна довго розмірковувати, наводячи різні факти, але я звернуся лише до одного (але – дуже показового в цьому відношенні) прикладу.

Приблизно третина  мешканців  дев’ятиповерхового будинку на розі вулиць ПУШКІНА і Карла МАРКСА, даючи згоду на те, аби спорудили до нього прибудову з подальшим відкриттям там продовольчого магазину, абсолютно не підозрювала, до чого це може призвести. А вийшло так, що у 2006-му у прибудові відкрили не якийсь там магазинчик, а ціле кафе з виробничим обладнанням, зал для комп’ютерних  ігор, безпосередньо перед будинком вирили підвал об’ємом понад 600 кубометрів… І все це – без жодної на те згоди з боку мешканців будинку. Зрозуміло, що нагору пішли колективні листи зі скаргами й проханнями. Але  нічого не допомогло. Навіть більше того: у 2011-му будинок двічі міг згоріти, і тільки дивом цього не сталося. Та ніхто нагорі  (ані в місті, ані вище)  не поворухнувся. Навпаки: комерційні структури ще впевненіше обперезали будинок електрокабелями і на сьогодні відібрали вже більше сімдесяти відсотків навколобудинкової території. Бо місцева влада так вирішила, все це дозволила…  І найцікавіше тут, мабуть, криється в тому, що й серед причетних до цього діяння були саме ті «правильні люди», про яких натхненно говорив вищеназваний Віктор ЮЩЕНКО в чині Президента України під час свого перебування в Кривому Розі, підкреслюючи при цьому, що його жителям «повезло з владою». Частина тих «правильних людей» у 2010-му зробила  непогану кар’єру  (із постів заступників та керуючого справами колишнього міського голови Юрія ЛЮБОНЕНКА «стрибонули» аж у заступники голови Дніпропетровської обласної  державної адміністрації Олександра ВІЛКУЛА). А наприкінці вже минулого, 2012-го, віце-прем’єром в уряді Миколи АЗАРОВА став сам вищеназваний молодший ВІЛКУЛ, один же із його заступників (Геннадій ТЕМНИК) – міністром, а Юрій ЛЮБОНЕНКО і перший заступник голови облдержадміністрації В’ячеслав ЗАДОРОЖНИЙ благополучно пройшли по мажоритарних округах у народні депутати від Партії регіонів. Тим часом кафе працює собі, і його господарям – начхати на всілякі-різні там рішення й висновки міської санстанції чи пожежних із посиланнями на порушення санітарних, будівельних та інших норм. І все це відбувається не десь на острові, а у величезному місті (в його старому центрі), де є багато людей, котрі називають себе журналістами, правоохоронцями, правозахисникам, «професіоналами своєї справи». Та виявилося, що це нікому не потрібно, окрім двох малочисельних громадських організацій. Тому враження таке, що професіонали ті – насправді «хвостаті», бо  готові, швидше за все, до того, аби замітати сліди злодіянь і правопорушень з боку влади, готові писати лише про повсюдне в цьому місті «покращення життя вже сьогодні», а місцеві громади тим часом упевнено прямують до зони новітнього рабства. Чому новітнього? Бо багатьом щось таки платять за роботу, яку пропонують, і кожний підлеглий вважає себе вільною людиною,  але  владці-«самоврядці» в обмін на це вимагають повної покори,  мовчання і – жодного .слова на захист тієї ілюзорної свободи.

4.Так місцеве самоврядування чи «авторитарне самоуправство»?

Тож годі дивуватися тому насправді  безбашу, який уже тривалий час панує в   структурах місцевої влади Кривого Рогу. І дуже прикро, що гостро не вистачає сил для контролю діяльності тих «самоврядців»: як з боку громадськості, так і з боку правоохоронців. Хоча щодо  справжньої ролі переважної кількості останніх недвозначно висловився  у присутності чотирьох десятків журналістів знаний далеко не тільки в нашому місті адвокат Павло ГОЛІВЕР ще у 2008-му році  під час прес-конференції активістів Української Гельсінської спілки з прав людини, які працюють у Кривому Розі (вона була присвячена  Мі.жнародному дню захисту жертв катувань) А він тоді  підкреслив: «…працівники міліції і прокуратури працюють на комерційній основі. Тобто, вони йдуть в міліцію, в прокуратуру вирішувати свої справи. Брати хабарі, прикривати, скажімо, точки збуту наркотиків, точки збуту контрафактної аудіо- та відеоапаратури, точки проституції… Вони йдуть туди заробляти»*. А з того часу стан справ у цій сфері ще погіршився, і – не тільки в нашому місті. Так що можна лише уявити і при цьому вжахнутися, як ті «правоохоронці» захищають нас сьогодні.

Про рівень же сьогоднішнього безбашу так званих «самоврядців» свідчить, наприклад, матеріал журналіста Олексія ЛАХНЕНКА з каналу  НТН у  програмі «Агенти впливу».  В ньому йшлося про те, що в Кривому Розі посадовці з людей вимагали гроші на оплату центрального опалення, яким ті не користувались. Посеред іншого, підкреслено було наступне: «Неймовірно, проте факт: місцеві чиновники цілком офіційно щомісяця обкрадають людей… Втім, перевищення собівартості послуг, на яких ЖЕКи заробляють мільярди, для мешканців Кривого Рогу – проблема  не головна. Людей більше непокоїть те, що з людей вимагають гроші за послуги, яких взагалі ніхто не надає…» В тому ж матеріалі йшла мова і про спробу з’ясувати суть справи  у керівника місцевої структури самоврядування, коли вже до міськради прийшли невдоволені криворіжці з плакатами на кшталт «Геть комунальну мафію…». Але спроба виявилася невдалою: «…раз влада не хоче йти до народу, до неї прямують «Агенти впливу». У коридорі зустрічаємо не будь-кого, а мера Кривого Рогу Юрія ВІЛКУЛА…Міський голова стверджує, що про проблеми людей вперше чує, а мітинг, який проходить прямо під його вікнами, просто не помітив. Втім, розібратися з цим наразі немає часу: діючий мер від нас банально тікає…». – Така ось реакція. Приблизно такою ж, швидше за все, буде й відповідь на інформаційний запит від НТН.. Очевидно, – через те, що у міської влади – свої інтереси, які аж ніяк не перетинаються з інтересами місцевої громади.

Тому також не дивно, що таке самоврядування в своєму листі до міського голови Юрія ВІЛКУЛА (рідного батька нинішнього віце-прем’єра Олександра ВІЛКУЛА) від ініціативної групи мешканців будинків мікрорайону «Макулан» (або  «Всебратське-2») полковник Петро ЛИСЕНКО (голова криворізької міської організації  Спілки офіцерів України) назвав «авторитарним самоуправством». Це у відповідь на відверте намагання місцевої влади ігнорувати інтереси мешканців багатоквартирних будинків названого мікрорайону з метою розміщення тут павільйону мережі магазинів «Семейка» і громадської вбиральні. В цьому випадку радує досі майже небачена в Кривому Розі  заповзятість, рішучість і послідовність в діях мешканців багатоквартирних будинків у бажанні довести справу до кінця і визнати дії місцевої влади такими, які суперечать реальним інтересам громади.

5. Що переважить: імперські амбіції «большевиків»  чи воля українського  народу?

Але на тлі цих подій все частіше й частіше доводиться чути з усіх боків: (українською) «Як же добре раніше жилося, а розвалили все, бо дурні були…» або (російською) «При вас, националистах,  при вашей незалежности – одни страдания и лишения… будьте вы прокляты!..».

І я добре розумію цих людей. Бо й самому мені зараз живеться дуже важко: набагато гірше, ніж, наприклад, у далекі сімдесяті: під час навчання в університеті й після того…Але де можна знайти сьогодні в Кривому Розі при владі націоналістів, коли навіть місцева україномовна преса – як у вигнанні? Я пригадую, як мені радісно було, коли в уже далекому від сьогодні  1990-му у боротьбі за членство у Верховній Раді з тодішнім мером Кривого Рогу Григорієм ГУТОВСЬКИМ в першому ж турі (бо набрав 51%) переміг борець за чисте довкілля геолог за освітою Микола КОРОБКО, який ніколи не був ні комуністом, ні навіть комсомольцем, спілкувався лише українською і, серед інших, його пропонувала в народні депутати України місцева організація «Просвіта» імені Тараса ШЕВЧЕНКА!  І він тоді був у тому українському парламенті серед найактивніших!.. Але в місті такого, на жаль, не сталося. Навпаки, протягом останнього десятиліття до слова «націоналіст» у місцевій владі взагалі ставляться, як до брутальної лайки.

А подивіться навколо себе:  чи ж багато ви зустрінете й почуєте в місті справді українського? Стоїть собі пам’ятник Володимиру ЛЕНІНУ неподалік того місця, де Кривий Ріг починався, поряд – вулиця його імені, а під час переходу через неї постійно звучить мелодія з пісні «И Ленин, такой молодой, И юный Октябрь впереди…». Бо тут править комуністична  партноменклатура і продовжувачі її традицій  не служити людям, а нависати над ними (тільки хватальний рефлекс і апетити до «прихватизації» народного добра у нинішніх розвинувся у десятки разів більше). Щоб у цьому переконатися, достатньо погуляти сайтом «Комсомолець Кривбасу»  або ж – вільно купити  в газетному кіоску й почитати свіжий номер газети «Коммунист Кривбасса» чи то вийти на її сайт http://kmkr.chat.ru/ . Там і ВІЛКУЛІВ знайдете, і Юрія ЛЮБОНЕНКА, і всіх інших, причетних сьогодні (чи в попередні роки незалежної України) до управління містом. Бо все це – ще з тих часів, «совєтских».

Так, з тих часів, коли рука диктатури, яка чавила в минулому столітті українську інтелігенцію, а в його тридцяті (мільйонами!) –  українське селянство, у 60-80-ті дещо ослабла (хоч і знищила  Василя Стуса,  Валерія Марченка,  Юрія Литвина, Олексу Тихого та десятки інших героїв українського спротиву),  але ж остаточно не впала. Бо  вона відчула, що є ще в ній потреба. Тож  знову піднялася і тисне (тільки уже – в елегантних білих рукавичках європейського зразка). Тільки вже не чавить,  а ніби проріджує посіви моркви або редиски: покірним і слухняним дає і роботу, і пільги, і посади, а  тих, що намагаються захистити свої права і права інших людей, безжально викидає на периферію життя, залишаючи і без роботи, без турботи, іноді –  взагалі без будь-яких засобів до існування. Хочеш працювати? – Їдь кудись в інше місто чи за кордон.  Люди не те що місяцями, а цілими роками стоять на обліку в центрі зайнятості, але роботи – не дають, хоч плач! І тільки рапорти йдуть нагору про повсюдне благополучне  працевлаштування…

Назва тієї руки-сили в Кривому Розі – «партія Кривбас» (зразок ідеології містечкового патріотизму, якому підвладні фактично всі місцеві посадовці, незалежно від приналежності до якоїсь політичної партії).. Про неї не раз говорили вчора і говорять сьогодні місцеві очільники. І вона примушує плясати-танцювати всіх під свою дудку, бо у неї – фактично суцільна більшість у Криворізькій міській раді. Оскільки якби була якась по-справжньому дієва опозиція, то мала б свою україномовну впливову пресу й інші партійні інститути. Але навіть із найкращими детективами світу не знайдете такого в Кривому Розі, де на протестні акції виходять лише десятки людей (а не сотні, як ще десятиліття тому). Про тисячі ж і говорити не варто. Ця «партія «Кривбас» полюбляє масові видовища на великих стадіонах та в інших людних місцях, які їх влаштовує щороку аж по декілька, з танцями. В тому числі. – під назвою «Єдина родина – моя Україна», де мовою єднання виступає все той же «язик межнационального общения», який гуртував маси у Радянському Союзі, в тій «імперії зла». А тепер найбільший її уламок демонструє українцям «совєтскіє пріорітєти», починаючи від того «язика» з окупацією мовно-інформаційного простору і завершуючи зверхнім ставленням до людей, як до якоїсь нижчої спільноти, як до  рабів новітнього зразка.  І ось ці «большевики» вважають сьогодні, що вони віками тут будуть правити. Бо вже свій вплив і на місцевій молоді випробували. – І вийшло! Тепер тільки й чуєш: «Кривий Ріг – танцювальна столиця України!» – Виграли ж у проекті «Майданс» і останні змагання, і Суперкубок за всі попередні роки разом. Та й не могло бути інакше, бо, як на мене, так танцювати під дудку влади ніде не можуть. Тільки у Кривбасі! Але ж треба розуміти, що  коли танцюють тисячі, а на протестні акції  піднімаються десятки, ніхто не скаже, що то танцюють справді вільні громадяни. Ні, то підлеглі  «Кривбаса Барабаса», який готує для них насправді далеко не світле майбутнє. Як і для всієї України, коли місцеві владці проходять у найвищі ешелони держави. Це ознака лише того, що найбільший уламок «імперії зла» успішно просувається до серця поки що незалежної України. Але чи виражає він насправді волю українського народу?

Сергій ЗІНЧЕНКО,
м. Кривий Ріг, редактор газети «Промінь Просвіти».

*  –      «Промінь Просвіти», число 13(46) за 2008 рік, назва матеріалу на 2 стор. : «Павло ГОЛІВЕР: «Нині працівники міліції і прокуратури працюють на комерційній основі».