Переглядаючи відеохроніки Галичини 1939-41 рр., мені визріли на думку три запитання: Чи знає Янукович про історію Галичини 1939 – 41 рр.? Чи можна було уникнути саме такого розвитку цієї історії?…
Посилаючись на Пакт Молотова-Рібентропа, радянська армія у вересні 1939 р. увійшла у Західну Україну…
І визволення, і окупація… Впродовж міжвоєнного двадцятиліття Галичина перебувала у складі польської держави, яка всіма можливими методами придушувала найменші спалахи українства – особливо під час пацифікації 1930 р. Саме тому значна частина населення в ейфорії вітала прихід нової влади у 1939 р., як визволителів. Фактично, це була не так зустріч радянської влади, як проводи польської.
Були й такі, хто одразу ж зустрічав радянську армію, як окупантів. Думку у цій групі населення формували, переважно, члени Організації українських націоналістів, які висували ідею незалежної України. Одними із основних аргументів такої позиції було 20-літнє панування комуністів у Східній Україні, яка за цей час пережила два штучних голодомори та масові політичні репресії. Не було жодних гарантій, що Західна Україна піде тим же шляхом…
Українізація з радянським обличчям. До весни 1940 р. прихильники концепції про «велике визволення» могли радіти: радянська влада взяла курс на демократизацію та українізацію. Правда… не все те правда, що «Правда» писала. 22 жовтня 1939 р. радянська влада організувала місцеві вибори, правда… був лише єдиний список кандидатів.
У рідному мені Львівському університеті до наукової та викладацької діяльності у 1939 р. було запрошено відомих українських вчених. Це, зокрема, історик Іван Крип’якевич, літературознавці Михайло Возняк та Василь Щурата, фольклорист і музикознавець Філарет Колесса та ін. Крім того, було відкрито кафедру української літератури та історії України. А 8 січня 1940 р. радянська влада перейменувала університет Яна Казимира на Івана Франка.
Правда… з15 по 18 січня 1941 р. у «Процесі-59», коли на лаві підсудних за приналежність до ОУН опинились студенти та учні шкіл – більшість із них навчались саме у Франковому університеті. 42-ох із них засудили до смертної кари, 19 було розстріляно. Наймолодшому було 15 р. …
Стрибок радянського тигра… Тюрми Галичини переповнювали політичними в’язнями. У період з вересня 1939 р. по червень 1941 р. у Західній Україні за «зраду Батьківщині» було вбито понад 50 тисяч українців. Людей вішали на колючому дроті, їх рубали сокирами, священиків розпинали на хрестах, жінкам відрізали груди… Опісля цього, на подвір’ї тюрми або неподалік від неї викопували братську яму. За кілька днів перед відходом червоноармійців з Галичини, коли у спину радянській армії дихала німецька, тілами людей нашвидкуруч засипали шахти, копальні, ями, колодязі. До прикладу: у львівській тюрмі «на Лонцького» за 21 місяць радянської окупації було знищено понад 3 тис. українців (усередньому 4 людини на день). А з 22 червня 1941 р., коли було розпочато війну з Німеччиною, і до 28, коли радянська влада вже практично покинула Львів, тут було вбито 1681 особу. Менш, ніж за тиждень, НКВД повторило показники дворічної норми. Людей вбивали цілодобово. Навіть бульдозери на подвір’ї тюрми не змогли заглушити крику та передсмертних зойків в’язнів.
«Все включено». Іншими жахливими репресіями на Західній Україні була депортація. За ці два неповноцінних роки комуністи вивезли у безмежні простори Сибіру та Казахстану більше півмільйона українців. Процес виселення проходив близько 20 діб. Зазвичай, все відбувалось уночі: до помешкань людей вдирались спеціальні підрозділи, дозволяли брати до 10 кг речей першої необхідності, садили всю сім’ю в машину і відправляли на залізничну станцію. А там, у товарних вагонах «all inclusive»: близько двадцяти діб з одним вирізаним у підлозі вагона отвором на туалет, з одним маленьким віконцем, зі смертями від голоду та холоду, переважно, дітей та людей похилого віку, з кількома вимушеними зупинками, і то для того, щоб поскладати трупи в останній вагон, або залишити їх просто посеред степу…
Людям, які не бачили минулого, набагато легше жити у ньому. Мабуть, саме цими словами можна пояснити політику національної пам’яті нашого Президента. Особливо тоді, коли він призначає головою Українського інституту національної пам’яті комуніста Валерія Солдатенка.
Моє третє запитання: чим обернеться для нас сьогоднішній режим?
Михайло Галущак
