Олексій Василюк: 20-річна Україна перед обличчям екологічного виклику

«Особливу увагу цензор вимагав звернути на тематику, присвячену охороні природи. В газеті не повинно було з‘являтися нічого критичного щодо будівництва гребель та загнивання водосховищ на Дніпрі...» Так писав у 1976 році у політв’язень Валерій Марченко, перебуваючи в таборах на Уралі. Аналогічно, цензори забороняли писати про проблему вирубок у Карпатах. Також важко не згадати твору Сергія Плачинди «Плотина», який проносить з крізь млу далекого радянського минулого реальну загрозу від створення каскаду дніпровських водосховищ. «Плотина» побачила світ в збірці творів «екологічних» дисидентів СРСР «В судьбе природы – наша судьба» у 1990 році. Щоденники В.Марченка видані у 2000-х. Та багато хто значно раніше розумів, що екологічна криза не за горами, що вона тут, вона дихає у нас за плечима.

Більшість українців усвідомили це лише в 1986 році, відчувши разом з усім світом страшне розчарування у здавалось би цілком безпечній атомній енергетиці. І по сьогодні багато хто в світі при слові «Україна» невпевнено відповідає «Чорнобиль?..». Чорнобильська катастрофа перевернула свідомість тисяч людей. На хвилі «постчорнобильської» тривоги в Україні постав масовий екологічний рух, активісти якого в усіх регіонах заходились вирішувати місцеві екологічні проблеми, а отже – зробили крок на зустріч становленню демократичних свобод. Минули лічені роки і Україна стала незалежною. Яке довкілля стрічає українця сьогодні, 20 років потому? Які екологічні виклики чатують на нас в 2011 році?

***

Україні дісталась одна з найбільш перетворених людиною частин СРСР. Чого варта розорана вщент степова зона, від якої лишились не більше 3% степу (хоча не так давно степи займали 40% країни)? Чого варті індустріальні Донбас та Кривбас? Чого варті «мертві моря» дніпровських водосховищ? Скільки ж місця лишається природі? В Україні, за найскромнішими оцінками, вчені виявили біля 70 000 видів живих організмів. Де ж існувати їм? Сучасні природоохоронці називають головною екологічною проблемою – відсутність самої природи. Її так мало, до біологічне різноманіття більше не може належним чином себе підтримувати. Більшість радянської природи лишилась значно східніше і північніше ніж Україна. Дійсно, під час сумнозвісних лісових пожеж у сусідній Росії лише за останні 2 роки вщент згоріло лісів більше, ніж всього їх є в Україні.

Проте висновком з цього має бути не розпач і не нарікання на злих демонів комунізму, індустріалізації чи зрештою – менталітету. Висновком для кожного з нас має стати завзяття, адже нам є що берегти і його надто мало лишилось, аби дозволити втратам продовжуватись.

Два десятиліття історії незалежної України не принесли нам нових потужних екологічних проблем. Проте, за ці роки стало значно краще видно наслідки наруги, скоєної над природою у минулому. Про те, що не можна нещадно винищувати природу інтелігенція розуміла здавна. Ще у 1912 році,у творі «На горах» Михайло Грушевський писав: «Тисячоліття потрібні були на те, щоб нагородити ті спустошення, які виробляли хижі лісопромисловці на тисовому роді протягом кількох тижнів – а вони не давали йому навіть років. Доти підбирали всякий молодняк, котрому сотні літ треба було, щоб увійти в красу і силу, доки не перевівся він зовсім, і нині хіба де випадком яке коренище тисове заховалося в землі тверде, майже несмертельне, та в піснях почуєш спомини про красну тисину».

74% України складає рілля. Переважно це степова зона та Лісостеп, колись славні українські чорноземи. Разом з тим, простою недбалістю щороку ми втрачаємо неймовірну кількістю чорноземів. Органічні речовини, накопичені степовою рослинністю за період понад 5 000 років, українські аграрії розтратили за якихось півстоліття. Поки степ був степом, підтримуючи структуру грунту, чорнозем накопичувався. Почалась оранка – почалась і вітрова ерозія. Розумні «радянські інженери» усвідомлювали загрозу і слідуючи вченню Докучаєва, закріпили безкрайні рілля степової зони щільною сіткою вітрозахисних лісосмуг. І дійсно, вивітрювання сповільнилось.

Проте з розпадом СРСР відомства, яке б опікувалось лісосмугами, не створили. Тому вже понад 20 років ніхто їх не саджає і не доглядає. Десятки тисяч кілометрів лісосмуг давно втрачені і більше не оберігають грунту на полях. Недбалі господарі підпалюють стерню на полях і ніколи не гасять лісосмуги, коли вогонь природно перекидається на них. Під час місячників з благоустрою, опад в лісосмугах буває і умисно підпалюють, щоб не вибирати з нього накопичене за рік сміття. А дехто і спеціально випалює лісосмуги, щоб потім їх вирубати на дрова. Ніхто ж не схопить за руку, коли рубатимеш горіле дерево. А потім де-інде на трасах бачимо вантажівки паленої деревини, яку продають на дрова. Днями до мене звернулись жителі Полтавщини і розповіли як у них нелегально виготовляють деревне вугілля, систематично випилюючи для цього лісосмугу за лісосмугою.

До чого призведе ця ситуація можуть розповісти жителі Запоріжжя і Херсонщини, для яких пилові бурі вже давно перестали бути дивиною. А можна і самотужки відкрити Googlemaps і пороздивлятись космічні знімки півдня України. То там то там на полях побачимо білі «протертості», подібні до тих, якими прикрашають джинсову тканину модних фасонів. Це і є місця, з яких вітер зовсім здув чорнозем, полишивши сам лише пісок. Опустелювання по-українськи, це втрата чорнозему, а не як його уявляє дехто у формі апокаліптичного насування африканських барханів. Між іншим найбільша пустеля Євопи – Олешківські піски таки розташована у нас, на Херсонщині. Проте станом на 2011 рік відновлення лісосмуг не заплановане жодним державним документом.

Розглядаючи карту України, багато де побачимо ліси – зелені обриси складної форми. Але знову ж таки, подивімось на них на космічних знімках… зелені обриси відразу перетворяться на строкату плутанину залишків лісу і нескінченних рубок. Для прикладу – Клавдієвський або Макарівський лісгоспи на Київщині. Схоже тут лісу лишилось менше половини від того, що на карті показано зеленою кляксою. Та й те – лише вздовж доріг, аби не сильно помітно було. А відновити ліс на вирубках щороку стає все складніше. Даються взнаки зміни клімату. І питання не в тому, що температура на планеті підійметься на пів градуси а в тому, що ліс багато де більше не може піднятись на місці вирубки.

Починаючи з 2008 року кожного українця вразили масштабні паводки у Карпатах. Ніхто не міг уявити, що вода у Дністрі може за добу піднятись на 7 метрів. Наслідки цього, звісно, є цілком очікувані, адже практично всі населені пункти України стоять на річках. Тисячі людей лишились без домівок і мабуть здивувались цьому. Проте такі наслідки були давно очікувані. Про це забороняли писати цензори 70-х, і навіть попереджав той-таки М.Грушевський століттям раніше: «Вимулюється водою, позбавлений опіки дерева, родючий гумус» («На горах», 1912 р.). Проте, початок паводків аж ніяк не зупинив рубок. Досвід, неочікувано здобутий кількома тисячами карпатіян не призвів до висновків на державному рівні. «Ми» рубаємо далі, розширяємо «Буковель» і розчищаємо гори щоб звести «Буковель-2»; з вуст Президента заявляємо світові, що українські Карпати готові прийняти зимову олімпіаду 2022 року! Що принесуть такі легковажні ініціативи змореному підсонню, над яким століття тому сумував сам Михайло Грушевський (теж Президент, між іншим)?

Причиною цьому є лісове законодавство, яке дозволяє рубати лісу стільки скільки фізично вийде вирубати. А все, що по якихось причинах не вдається погодити під рубку, можна вирубати, назвавши рубку санітарною. Навіть офіційна статистика, опублікована в цьому році в довіднику Держкомлісгоспу (тепер – Держлісагенція) говорить, не соромлячись, що 51% деревини в Україні добувається внаслідок санітарних рубок. Природних лісів лишилось менше 10%, а рубки все тривають і тривають.

Ще окремою темою є те, що лісівники категорично проти заповідання лісів. в 2005 році Держкомлісгосп офіційно називав високий ступінь заповідності лісів – негативною тенденцією розвитку лісового господарства. Але ж де бути більшості заповідних територій як не в лісах? Чи є в нас достатньо іншої природи крім лісів, щоб її заповідувати?

Загалом відсоток заповідності в Україні ледь сягає 5,? % при тому, що європейські показники, без яких нам ні Євросоюзу не бачити ні міжнародного визнання, складають 10-12% а краще 15%. Чи не занадто тривожно для найбільшої європейської країни? В останні 2 місяці свого президентства, Віктор Ющенко створив три десятки національних природних парків, лишивши по собі найбільший слід для нащадків, який лише міг зробити президент країни, яка самотужки не вміє цінувати природних багатств. Проте, нова влада, отримавши у спадок таку прекрасну ініціативу, не довела її до пуття, лишивши національні парки «на папері», і навіть не виділивши коштів на створення адміністрацій новостворених природоохоронних установ. А єдиний національний парк Луганщини (НПП «Сіверсько-Донецький») взагалі скасували в суді. 2010-2011 роки природоохоронці охрестили «льодовиковим періодом» в заповідній справі: більшість потуг на захист заповідних територій в цей період скінчились поразками. В дні, коли ми святкували 20-річчя незалежності нашої Батьківщини, Рахівська районна рада зверталась до Президента Януковича з проханням скасувати Карпатський біосферний заповідник!

Більшість українців, коли запитувати їх про екологічні проблеми, відразу нарікатимуть на проблеми з озелененням, якість води і сміття. І не дивно, що часто нарікають на сміття, бо проблема ця, на відміну від усіх інших є ментально незнайомою українцю. Проблема сміття для нас є зовсім новою. Пригадайте недалеке радянське минуле: ніяких іноземних товарів, вся тара є склом, папером або металом, всю її можна здати в переробку і отримати за це кошти… А село так і взагалі – все, що вироблялось – все можна було використати, або пожбурити до компостної ями. Тому історично біля жодного з сіл не було сміттєзвалищ, адже і сміття не було. Тепер все інакше: всі товари потрапляють до оселі з крамниці і кожен з них має щонайменше один шар упаковки, яку неможливо ні повторно використати ні переробити. Завдяки цій «незначній» деталі біля кожного з 60 000 населених пунктів утворилось мінімум сміттєзвалище. Важливо відмітити, що сміттєзвалища люди створюють знов-таки на місці природи: в ярку, лісопосадці… А гуцули висипають сміття в річки, а потім дивуються після паводку, що всі дерева у смітті. Занудна істина про те, що «чисто не там де прибирають а там де не смітять» насправді має зворотній бік: сміття все одно десь викидають.

Деякі міста перейшли на роздільний збір сміття і окремо збирають принаймні частину відходів. Проте це не вирішує проблеми. Однаково Україна не має належної мережі сміттєпереробних заводів. Деякі види сміття взагалі в Україні переробити ніде. Наприклад в Україні є де купити батарейки і ртутні лампочки. Проте нікуди їх здати, хоча на упаковці кожної дохідливо говориться, що викидати їх до смітника, боронь боже, не можна. Маю знайому, яка збирає батарейки до скляних банок і вони там чекають часу коли їх можна буде здати. У мене також навколо монітору валяється купа батарейок. Скільки їм лежати тут? Чому свідомі люди повинні перетворювати свою оселю на смітник токсичних відходів, аби не перетворювати на нього свою країну?

Також часто люди називають, за давньою, ще радянською звичкою, однією з ключових проблем, забруднення довкілля, хоча чимало заводів в Україні давно зупинені і по частинах переправлені в пункти прийому металобрухту. Хоча ситуація з чистотою річок дійсно досить сумна. Багато річок просто припинили існування. Згідно із довідниками, в Україні нараховують 63 000 малих річок. Годі й уявити, на скільки сильно відрізнятиметься ця цифра від нової, коли хтось спроможеться наново порахувати річки України. Вам не здається, що в дитинстві ви пам’ятали свою річку більш повноводною? Причиною цьому є, звісно знеліснення басейнів річок та ерозія орних земель, що призводить до замулення. Але хіба хтось цим переймається? Щороку в Україні зацвітають дніпровські водосховища, відбувається замор і масова загибель риби. Але спробуйте пригадати коли востаннє йшлось про те, щоб спустити хоча б одне з водосховищ? Але хіба це не актуальна проблема? На Дніпрі стоять три з п’яти найбільших українських агломерацій. Єдине чого ще не сталось з українським и річками і морями – на них не встановили права приватної власності. Між іншим, водні ресурси, це останнє, що в нашій країні не може бути приватним. Хоча кожен читач справедливо може дорікнути, що береги багатьох «неприватних» річок рясно перекриті сотнями цілком приватних парканів.

«Африкан Свиридович (мрійливо лапа дракона). Вони таки щас сильно поменшали. Я помню, ще коли малий був, то були такі, як бугаї, а щас такі, як курчата. І шо воно далі буде?
Саломон Самсонович. А %лі тут непонятного? Обичний мутагенез. Дракони меншають до таких розмірів, шоб прогодувати свої сім’ї»

(Лесь Подерв’янський, «Казка про Рєпку»)

Завершенням цієї еклектичної розповіді мали б стати висновки. Втім, що назвати ними? В Україні є за що боротись і що охороняти! Як не дивно, ми ще не все втратилиі не все занепасили. Проте треба квапитись. Світ почав сприймати нас як країну «3 світу», а це значить, що у нас все активніше розгортають будівництво шкідливих виробництв, як то цементну промисловість, виробництво скловати і інше. Навіть Туреччина не дозволяє на своїй території розвивати таку промисловість. А ми дозвляємо. Ласкаво просимо, інвестиції форевер, після Чорнобиля нас і самим дияволом не злякати!

Що ще може бути висновками прожитого за два десятиліття? Влада не використовує екологічні посили, а отже не мислить ними. На початку незалежності зелені були в Верховній Раді а тепер участь влади у природоохоронних темах полягає в тому, що син Президента очолює публічні заїзди на джипах заповідники а опозиція козиряє намірами добудови десятків нових енергоблоків та добудовою ГАЕС в Національному парку «Бузький Гард».

Ми звиклись жити з паводками у Карпатах, опустелюванням і загибеллю річок. Ці проблеми не є такими потужними подразниками, щоб сколихнути українське суспільство і підняти екологічний рух так як це зробив у далекому минулому Чорнобиль. Та це зрештою має відбутись.

***

Американський публіцист Уільям Р.Каттон у своїй праці «Кінець техноутопії», яка між іншим, видана в Україні в перекладі, розповідає про те, як людство живе в ілюзії так званої «несучої спроможності». Коли ми винаходимо нову можливість освоювати природні ресурси, нам починає здаватись, що вони безкінечні. Так було, коли людство опанувало вогонь, коли винайшло паровий двигун, електричний струм і нарешті коли заволоділо атомною енергією. Щоразу нам здавалось що «тепер ми можемо ще більше». Але природні ресурси кінечні. Частина світу вже потерпає від нестачі навіть такої простої речі, як питна вода. Не виключено що і ви самі купляєте питну воду в супермаркеті. А чи робили ви це 20, хай навіть 10 років тому?

Втім, це все дрібниці. Найбільший екологічний виклик у своїй історії, Україна зустріне разом з усім людством у наступні 20 років. Саме такий період прогнозують вчені, називаючи час, коли на планеті вичерпаються стратегічні запаси нафти і природного газу. Підбивати підсумки прожитого і думати як жити далі буде цікавіше саме тоді, ще через 20 років. Тоді нам точно доведеться повністю змінити спосіб життя. Та чи не варто зробити це трохи раніше і не чекати, як годиться українцеві, «поки не клюне смажений півень».

 

Василюк Олексій

заступник голови Національного екологічного центру України