— Їду в Орду, — кажу родичам, але на них це не справляє жодного враження. Як-не-як це вже XXI століття. Ординці пересіли з коней на “фольксваґени”, і наша данина їх не дуже цікавить. Хіба що готівкою, в обмін за товари та послуги.
Орду — звучить грізно, але виглядає гарно. Це чимале місто на Південному березі Чорного моря, десь між Самсуном і Трабзоном, чи, як сказали б наші середньовічні хронікери, між царгородським Амісосом і Трапезундом.
Турки — відносно нові прибульці на цій землі. За півтисячі років вони навчились її обробляти, будувати добротні будинки та швидкісні автостради. А проте вони ще не опанували цієї землі символічно, не засвоїли її міфології. Не навчилися, зрештою, продавати це все туристам — як сусіди-греки, котрі мають насправді до всього цього минулого не надто більший стосунок.
— Грекам легше, — каже Тозан, мій колеґа. — Вони отримали, по суті, задарма все те, що нам доводиться будувати з нуля.
Ми підіймаємося з ним канатною дорогою на гору Бозтепе, яка нависає над містом. Кабінка пливе над дахами будинків, церковками і мечетями, мальовничими вуличками і, зрештою, над крутим схилом 500-метрової гори. Зауважую, що одна з веж канатної дороги стоїть зовсім поряд із вежею мінарету, удвічі нижчою, — такi собі символи Туреччини.
— Не переймайся, — кажу. — Наші політики твердять, що нам не треба в Європу, бо ми й так у ній. Хоч насправді нам далеко до вашого рівня. І навіть до грецького бардаку.
Колеґа сміється. Зовсім недавно в пивбарі він пояснював мені, що “бардак” по-турецьки — це склянка, чашка чи кубок. А я йому — що в нас це спосіб життя та урядування. Як і слово “дурак”, що турецькою означає всьoго лише зупинку автобуса.
http://gazeta.ua/articles/ryabchuk/_zupinka-avtobusa/407418