Кіркоров давно помер. Якщо ви в це не вірите, подивіться на один із біг-бордів нашого міста. Там його так і називають, як в ужастіку з Ніколь Кідман – “Другой”.
І нафарбований він саме так, як мерців фарбують, щедро. І очі, відкриті в фото шопі, домальовані. Тьху-тьху-тьху, чур нас всіх, не ходіть попри ті плакати ночами!
Померти-то він помер, а от від грошей бажаючих на формалінчик подивитися в якому-небудь палаці “Україна” не відмовиться. Несіть їх, хохли і хохлушки, хоч у папері від маргарину, хоч авоськами — справжній естраді нічого не страшно.
 |
Але насправді то гріх із Кіркорова насміхатися. Зовсім йому, кажуть, зле. Все до церкви нарайоні в мого приятеля у Москві, бідака, ходить. З охороною немаленькою. Злі язики кажуть, бісів виганяти, а мені видається, що то він роль із рімейка на “Вій” приміряє.
Далі в жовтій майці лідера хіт-параду потойбіччя виступає — ні, не Мерилін Менсон і не всі купою взяті готи, їм такого й не снилося — Любовь Успєнская. Якщо ви раптом ходите вулицями з аудіокнигою в навушниках і очами в небі, ось вам артефакт:
 |
От мені, при всій моїй скептичності, на ці плакати дивитися просто страшно. Це навіть не ті плакати, від яких хочеться плакати. Навіть каламбурити не хочеться, так шкода всіх цих нещасних жертв радянської естради й синів її шансону, котрі не можуть дозволити собі розкоші красивого старіння.
Ну от чого жодна з цих бабусь не здатна просто пишатися, як називає цю вікову закономірність одна моя подруга, містичною картою зморщок на обличчі? Навіщо всі ці начоси, закачки, підтяжки, підрізки, ботокси, в результаті котрих, як мінімум, три українські (ОК, колись вони ними були) співачки виглядають на одне лице з російським перукарем?
Вже не кажучи про те, що їх не відрізнить одну від одної сама їхня Смерть, коли прийде. А всі ці назви-погрози з там-того світу: “Я вєрнусь”, “Я буду снова с вамі”, “Вєчная любов” і все таке? Цур тобі й пек.
Під номером три в моєму списку шедеврів візуального стріт-арту — масово розтиражований постер Наталії Королевської. Переконливістю жахливого піджака й відповідного виразу обличчя вона “здолала” всіх тіток з начосами “Міс Ісполком” разом.
 |
Вочевидь, цей стильний задум політтехнологів мав на меті відібрати частину голосів виборців Регіонів, заманивши їх на синій рір (оцей от тупий синій фон, на котрий зазвичай телевізійники накладають якусь бодай трохи хитрішу картинку). А так — то всьо як у нас в Яремчі біля “Клубу”, що згодом став “Будинком Культури”.
Стояла така велика бетонна дура, на котрій писало щось про єдність партії з народом, а зі зміною держладу вирішили на демонтацію не витрачатися, а позривали тільки металеві букви, замінивши їх новими – “В єдності сила народу”.
Власне, в пейзажі біля “клубу” (його так і продовжують називати) мало що змінилося: хіба що Леніна таки демонтували, і він більше не показував вільною від тримання зібганої шапки рукою на магазин “Хліб”, що до того був горілчаним магазином, і вся композиція несказанно смішила галичан.
Пам’ятник убивці мільйонів українців у притомних українських містах, не дивлячись на заощадливість і винахідливість окремих громадян (пам’ятаю, як хтось на повному серйозі пропонував усім леніним поміняти голови на шевченківські), хором демонтували ще тоді, на початку 90-тих.
А в непритомних, тих, де ще й досі кишить всілякими вулицями кірова, калініна, леніна, пятісятілєтіями й сємісятілєтіями, кам’яні й металеві одоробала стовбичать і сьогодні, і дай бог би нас із вами так мєнтасікі охороняли, як вони вдень і вночі сидять на яйцях на бульварі Шевченка, пильнуючи, аби хтось не пошкодив великого арт-об’єкту.
Ну, і аби в вас не склався якийсь тотальний образ старого пердла, що сидить у синіх трєніках під сервантом із канонічним набором недоторканих рибок і цикає язиком: “Какую страну развалілі!”, нагадає про пердло цілком молоде і в менеджерському прікідіку, котре після свого нелегкого трудотижня на благо капіталіста в веселому натовпі потенційних комсомольців суне в яку-небудь “Пролєтарськую півню”, “Водка-Бар Свінья” чи “Варєнічну Пабєда”, аби напитися під плакатіком “Нє болтай” і закусити гречкою з катлєткою під звуки “нашей, савєцкай” естради. Дарма, що в часи катлєток і Пугачової менеджеру було рочків зо п’ять…
Як на мене, то єдина хороша річ, що лишилася від Совєцького Союзу — це кабачкова ікра.
І то вона, закряхтять ностальгуючі за ГОСТами, давно уже нє та…
Зрештою, хто з нас без гріха? Зацініть оно, як я зіграла подружку Троцького:
Ірена Карпа, письменниця, спеціально для УП.Життя
http://life.pravda.com.ua/columns/2012/04/9/100160/