Поки по всій країні б’ють морди сітілайтам із зображенням пані Королевської, в Тернополі побили вікна. Ні, не у помешканні, а в новенькій пивниці ще одного політика – місцевого.
Тепер якась повальна мода пішла: кожен депутат чи принаймні кандидат у депутати мусить мати свій бар або паб, де б виступали наживо музичні групи.
Мабуть, інакшим чином завоювати прихильність виборця чи хоч би сколотити бюджет на вибори просто нереально. І таких закладів, де б у музиці й пиві кохалися наші мери та їхня братва – безліч.
Якось уже й пити пиво останнім часом не модно, і ходити в паби теж. Але коли наші політики встигали за модою і настроями публіки? Вони ж увесь час про щось своє думають – люди на власній хвилі.
От що й справді дивно – це яка музика звучить у таких установах. Які-небудь Філ Коллінз, Девід Ковердейл, “Квін” або ж як максимум – “ВіЕйчВан класік” чи “Ентер м’юзік”.
І все це таким ненав’язливим фоном, щоб не заважати відвідувачам втикати у футбол і механічно поїдати свій джанк-фуд. Картоплю фрі, наприклад, наминати під стару музику. А між тим виявляється, що й фон інколи здатний пробитися на провідні позиції.
Ви знаєте, що я не дивлюся телевізор. Та на цей раз усілякі мої знайомі так мене зусібіч дістали, що я мусив подивитися, що ж показує про телевізор Ютуб.
А показує він шматок телевійного шоу з виступом Олександра Онофрійчука, талановитого хлопця з Вінниці. “Ти подивись лишень, – переконували деякі знайомі, – це справжній український Роджер Годжсон, наш національний Містер Супертремп!”.
Пізніше на Ютубі я прочитав, що прихильники називають цього Сашка і українським Джоном Ленноном, і українським Фредді Меркьюрі.
Словом, наш стандартний звичай порівнювати своє з їхнім. У старих анекдотах про Спілку письменників (і такі були) розповідалося, наприклад, про українську письменницьку делегацію, що з офіційним дружнім візитом вирушила до Узбекистану. “Дружба народів – дружба літератур” це тоді називалося.
Й от у ташкентській письменницькій резиденції голова узбецької спілки знайомить українських гостей із вишикуваними узбецькими колеґами. “Ось це, – каже він, – наш узбецький Достоєвський. А оце – наш узбецький Лев Толстой”. Ну, і так далі. Головне – вдало порівняти.
Якось навіть мер Івано-Франківська сказав мені, що йому наш виступ із “Карбідо” нагадав старі добрі часи “Діп Перпл”. І я досі думаю, погано це чи не так уже й погано.
Ну, тобто “Діп Перпл” таки хороший гурт, але ж “Карбідо” зовсім інше. Та й я не Ян Ґілан, слава Богу. Бо довелося би постійно на днях народження у Медвєдєва співати, а там і водка, і ведмеді, й матрьошки. Хоч повторю без жартів – Ґілан, звичайно, класний.
Отже, я те відео з Ютубу таки подивився. “Супертремп” я люблю, звісно, як і всі порядні люди мого віку. Однозначно більше, ніж “Діп Перпл”: усе таки проґресив-рок, щось цікавіше й багатше. Я маю у своїй колекції платівку “Сніданок в Америці” і в принципі цього мені й достатньо. Ну, може, якби ще зайшов до якогось пивняка, то теж приємно було б їх почути.
Яке ж було моє здивування, коли я дізнався, що в нашій країні такий великий відсоток народу любить та ще й досі слухає таку от старезну музику. І вимагає при цьому не фонової, а гучної її присутності.
Ностальжі, але не совкове, а таке світле і правильне. Та й молодий хлопець, який співає гіти “Рейнбов” і “Супертремпа”, говорить при цьому, (невже?! – у це важко повірити!) українською мовою! Ще й ціла армія його, так само юних і вже дорослих прихильників, погодьтеся, зворушує не менше: “Саша, Канада с табой!”, “Саша, за тєбя Англія!”.
Наші заробітчани швидко активізувались і застовпили коменти. Якби я прочитав лиш їх, то подумав би, що йдеться про новітнього Віктора Морозова. Але ж хіба Морозових може бути двоє?
Та й Сашко і справді бомбезно співає. Я навіть і не знаю, чи не шкода віддавати такий голос телевізору та клубам? Може, все ще обійдеться?
Розповідають, що не зважаючи на шалену підтримку глядачів (“Мурка”, виявляється, не так уже й рулить), до кінця шоу він не дійшов. Може, на щастя? Тобто в нього залишається якесь альтернативне майбутнє.
Бо, як на мене, в Україні майбутнє має лиш альтернативна сцена. Про це не здогадуються продюсери з Росії, але ми з вами це знаємо.
І всі ці фани, що й досі радіють присутності Роджера Годжсона, Ніла Янґа і Яна Ґілана в їхньому житті – може, вони врешті захочуть і нову українську музику слухати?
А тоді, дивись – і наші політики (ні, не ці, не сьогоднішні) почнуть потрошку розуміти, якої країни політиками вони є.