Юрій Андрухович: Свободная страна чи невільна країна?

Усі ми добре розуміємо значення слова “азаровщина” в його підприємницькому сенсі – щось на зразок “Души і відбирай!”. Але є, виявляється, й філологічний сенс цього ж таки слова.

Згідно з розповідями київських знайомих, за роки свого переможного прем’єрства Микола Янович змінив уже шостого (коли не сьомого) вчителя української мови. Тобто вони втікають від нього, вчителі.

Припускаю, що всі вони – фахівці надзвичайно високого класу. Не зважаючи на це, всі їхні зусилля, а також довголітньо випробувані практики пішли намарне – пацієнт навчанню не піддається.

Тож вони, вчителі Миколи Яновича, один за одним безсило опускають руки і, давши розписку про публічне нерозголошення свого проваленого завдання, звільняються.

Тому філологічний вимір поняття “азаровщина” – це запущена, на межі з розумовою відсталістю, нездатність представників теперішньої української влади опанувати свою службову (вона ж – державна) мову.

Тобто всі без винятку приголомшливі “успіхи” наших сьогоднішніх державних керманичів можна пояснити передусім їхнім жалюгідно низеньким IQ, що, зокрема, виявляє себе в мовній олігофренії.

Тепер – моя особиста історія, цілком показова на цьому, з дозволу сказати, тлі. Уже довший час мені додому дзвонять. При цьому вибирають зазвичай ранковий час, десь між восьмою й дев’ятою. Це щоразу інша людина, яка називає себе – увага! – представником колекторської служби.

Свого часу певний чоловік узяв банківські кредити і подав мене з моїм домашнім телефонним номером як контактну особу. Тепер вони його розшукують, надзвонюючи мені. Я вже десятки разів відповів їм, що не маю поняття, де його нині шукати. Вони начебто задовільняються моєю відповіддю, але через день-два дзвонять знову, вже іншим голосом.

Минулого разу голос був жіночий і сердитий. Суворий був цей голос, дуже суворий. Причому вже навіть не колекторський, а судово-виконавчий. Ну, тобто “судебно-исполнительный”. І він суворо запитав, чи я Такий-то Такий-то. Я відповів, що ні. “Но вы знаете этого человека?” – наступала мадам. Тоді я вирішив і собі застосувати силу закону. “Перепрошую, ви на цю хвилину при виконанні службових обов’язків?” – запитав я. Сувора жінка відповіла ствердно. “Чи можете ви в такому разі розмовляти зі мною державною мовою?” – забагнув я.

Далі наш діалог звучав приблизно так.

Вона: “Я понимаю украинский, можете на нем отвечать”.

Я (дуже повільно, виразно артикулюючи кожен склад): “Ви не зрозуміли. Я хочу, щоб ви зверталися до мене державною мовою”.

Вона: “У меня не получилось изучить украинский, не сложилось, понимаете? Я обращаюсь к вам на том языке, на котором мне удобно”.

Я: “Ви представниця державної структури при виконанні службових обов’язків?”.

Вона: “Да”.

Я: “Будьте ласкаві виконувати свої обов’язки в повному обсязі”.

Вона: “Что?”.

Я: “У ваші службові обов’язки входить володіння державною мовою”.

Вона: “Ничего подобного. Вы будете отвечать на мои вопросы?”.

Я: “Не буду, поки ви не звернетеся до мене державною мовою”.

Вона: “Я не обязана. Я живу в свободной стране, где каждый пользуется тем языком, который ему удобнее”.

Я (ледь не падаючи зі стільця від словосполучення “в свободной стране”): “Speak English please”.

Вона: “Чтооо?”.

Я: “Wollen wir Deutsch sprechen?”.

Вона: “Прекратите!”. Я: “Чому б вам для початку не вивчити державну мову, а вже потім дзвонити?”.

Вона (вкрай роздратовано, ледь не крізь зуби): “Я уже вам сказала – потому что я в свободной стране!”.

Я: “А що таке по-вашому вільна країна?”.

Вона: “Вы будете отвечать на мои вопросы?”.

Я: “Не буду”. Вона: “Почему?”.

Я: “Тому що я хотів би жити у вільній країні”. Кидаючи слухавку, вона пригрозила: “С вами еще будут говорить по-другому!”. “Тобто по-українському?” – устиг я вставити.Але не думаю, що вона сильно прикололася від цього жарту.

Її “по-другому” мало якесь інше, цілком лиховісне значення. Чого я, на жаль, уже не встиг – це поцікавитися, чи вона не з Донецька і як давно отримала посаду в Києві.

З того часу ніхто з них мені більше не дзвонив, хоч я усвідомлюю й те, що це може знову трапитися будь-якої хвилини.

За два з гаком роки перебування при владі блискучої команди справжніх профе…, пардон, проффесіоналів ми вже якось навіть звиклися з бандитськими методами діяльності всіх цих, даруйте на слові, правоохоронних (а радше – каральних) органів.

Але що мене справді вразило, ставши таким собі одкровенням – це гордість, із якою вона вимовляла оте своє “в свободной стране”. Тобто для “них” вона стала “свободною” саме тоді, коли “вони” цю саму свободу забрали в усіх інших – у нас.

І я вже як бачу: одного прекрасного дня ми усунемо цей режим, а “вони” відразу ж завиють і заниють: “Вот при Януковиче мы жили в свободной стране!”. І ця їхня свобода полягала, зокрема, в тому, що не треба було знати українську. От яка то була свобода!

А взагалі-то, якщо влада у певній країні послідовно і свідомо іґнорує державну мову цієї країни, то це означає, що вона, влада, швидше за все окупаційна. Інших варіантів просто немає.

ТСН