Два тижні за межами Вітчизни на Балканах, напевне, укріплюють здоров’я чистою смачною їжею та водними морськими процедурами, але сильно вибивають із психологічної рівноваги.
Постійне перебування в тотальній брехні та політичному маразмі за два роки приводить до “стабільності” організму та психіки – адаптуєшся до цілодобового перебування у “покращеній руїні” нового українського совка. Щоденний “бєспрєдєл” став рутиною, цинізм – нормою інформаційних потоків. Але, коли перетинаєш західний кордон по річці Тиса і востаннє бачиш гори сміття та пластикових пляшок у дзеркалі заднього виду, то за лічені хвилини потрапляєш у простір буднів Євроспільноти.
І цей контраст двох реальностей, розділених кількома метрами непривітного кордону, знову несе призабутий ефект контрастного душу.
Ще декілька років тому мандрівка з України на захід, через аграрні регіони Угорщини, не викликала жодних ефектів культурного шоку а-ля “два світи – два способи життя”.
Навпаки, квітучі закарпатські села виглядали навіть веселіше й чепурніше за угорський “далекий схід”.
Але, окрім картинки за вікнами авто, важливою залишається сама атмосфера: усміхнені люди, привітний сервіс. Важко описати словами – просто відчуваєш, що країна дихає на повні груди. Дороги біжать під колесами.
Міняються країна за країною із символічними кордонами, які зазначені лише написами – а люди довкола й далі лишаються привітними й живими. Це дуже суб’єктивне відчуття, але ефект митного переходу з одного світу в інший поступово щороку слабшав.
І такий “прогрес” був очевидним на початку двохтисячних. Але… Цього разу перетин кордону чомусь знову відновив забуте щемке відчуття першого виїзду “за залізну завісу” у часи конаючого Радянського Союзу.
І це не через товарно-економічні контрасти із Європейською унією, а саме через величезну різницю між Україною вчорашньою і нинішнім “покращеним Донбасом”, який простягнувся від Чопу до Луганська. Це не різниця між ними й нами, це різниця між нами учора й нами сьогодні…
Мандри Балканами та північними землями Італії лише укріпили переконаність у банальній істині: нам би вашу кризу! Попри економічну рецесію атмосфера вільного простору для вільних людей залишається без змін.
Політичні дискусії у правлячій еліті Словенії, економічні реалії нового уряду Італії, який прийшов після скандального усунення Берлусконі, обговорення проблем інтеграції Хорватії, якій наступного року вступати в ЄС – усе це мало змінило атмосферу і поведінку самих людей за рік від останньої поїздки.
Банальна фраза “просто люди тут хороші” навіть не похитнулася попри всі проблеми єврозони останнього року.
Останнє опитування Центру Разумкова чітко відповідає на питання, а чим наші “хороші люди” відрізняються від їхніх “хороших людей”.
Як би не урізалися соціальні видатки урядів, скільки б не скорочували “бюджетників” з метою балансу бюджетів, але для цих європейських слов’ян (як і для італійців, зрештою) гарантоване користування демократичними свободами і правами лишається ключовим у виборі способу свого життя.
Спочатку свобода, а вже потім як наслідок – праця, зарплата, економіка й зайнятість. Четвертий рік кризи не змінив піраміди цінностей для балканців, хоча ще двадцять років тому усі ці люди жили з нами у спільному совковому просторі – славили вождів, кляли Захід, переслідувалися міліцією та спецслужбами за інакодумство. Були собі такими балканськими совками.
Люди тут на щодень не вдаються до глибоких філософських дискурсів про важливість свободи над економічними та фінансовими чинниками – вони просто знають і відчувають це: вільний – отже зможу жити, діяти і працювати. У нас таких – заледве 10 відсотків.
Для решти усі ці “демократії” до одного місця, у порівнянні з розміром зарплат, пенсій. Ключик діалогу людина-держава тут серед східних європейців чітко зрозумілий: право на протест і незгоду та можливість відстояти свої права і власність через незалежний суд.
Такого рівня розуміння ролі судової гілки влади і її впливу на все в країні (зайнятість, працю, зарплати, сімейний добробут ) досягли лише 18,6% українців. П’ята частина громадян за 20 років незалежності – це багато чи мало?!
Тобто, питання у нас відкрите: чи здатні 10-18% запобігти перетворенню країни на “усьо будєт Данбас”, на новітню совкову зону інтересів декількох ОЗУ при владі під наглядом неосталініста Путіна з єдиного геополітичного центру?
Готовність більшості українців виміняти права і свободи на продуктово-грошовий пакет від тих, хто захопив владу, уже сягає білорусько-російських реалій.
Перші вісті, які через інтернет падають на телефон, коли той радісно вловлює українського мобільного оператора, саме на тому самому загадженому мості над Тисою, сухо повідомляють, що міліція в Миколаєві та Севастополі затримала людей, які роздавали листівки “не голосуй за Партію Регіонів”.
Те, що міліція перетворюється на гібрид російської царської охранки та бойовий загін оновлених чекістів-гебістів – уже й не дивує.
Лякає те, що лише 10 відсотків розуміють, що за таких реалій, коли протест є справою лише поодиноких молодих людей, а їх незаконне затримання та арешти не викликають масових акцій солідарності – це пряма, спринтерська дистанція до ще однієї білоруської квазі-“зони” з центром в Києві.
Дух чи шлунок – це і буде осіннім українським вибором-2012?
Все правильно, но автор больше сосредоточился на пластиковых бутылках, чем на действительной картине. Когда въезжаешь на территорию Украины, после армии таможенников в самой немыслимой форме, среди которых попадаются женщины противоположного пола, еще до бигбордов с физиогномией Королевской видишь кучи дерьма, к виду которых все привыкли, как и к нашей политической элите.
Молодець, Чайка! Правду кажеш – так і є, на жаль…
Молодець Чайка! Власне такі речі треба витягувати на світ Божий, щоб оті шлунки від маковки голови до … отвору збагнули, що є інше життя, яке не зосереджується на марнотравстві харчів, а Є ЗНАЧНО ГЛИБШИМ. До цієї глибини можана пірнути лише, коли ЛЩДИНА СВОБІДНА І ЖИВЕ ЗА БОЖИМ ПРАВИЛОМ МИ УСІ РІВНІ ПІД СОНЦЕМ. “Донбаська єліта” доводить зовсім протилежне. “Оні” кращі, бо шляхом утиску інших дорвалися до коротита, але повірте НЕ НА ДОВГО.
А щодо 10 відсотків, дай Боже, щоб надійних. Мені здається, що цей відсоток вищий, бо навіть при усій повазі до Центру Розумкова і отих опитувань яким чином вони здійснюються? Кого опитують? За яким принципом вибирають респондентів? Чому “бидло” усюди перше і голосне, а тому “задає” тон? Дивно, але мені ніколи не випадала нагода бути серед опитаних. Може я невидимка і не там є де повинна бути?
Одне,що можу сказати певно ТАКІ СТАТТІ ТРЕБА ДРУКУВАТИ ТАМ,ДЕ Є СКУПЧЕННЯ БИДЛА, у якого усесь зміст життя пропускається через кишківник. А друге менше констатувати факт НА ЖАЛЬ. Це слова розчарування та безсилості, а на ці 2 слабинки ми не маємо права, бо наші ж діти нас прокленуть.
Шановний Пане Філоменко!
Дозволю собі додати пару слів до Вашого коментаря.З чимсь погоджуюся з Вами, але з чимсь і ні.
Ви абсолютно маєте рацію, що “1) так ніби нинішня влада здатна забезпечити повний шлунок комусь крім себе”. Це правдиво для будь якого суспільства, але до певної міри ЯКЕ СУСПІЛЬСТВО І ЙОГО ПОРЯДКИ. Нинішній правлячий клан в Україні однин з найгірших у світі.У них нема розуміння “скільки потрібно чи досить”. Власне отого доступного для зрозуміння ДАВ БОГ СИТЬ – вони не мають, бо це БЕЗДУХОВНІ ІСТОТИ. Вони навіть йдуть до церкви заради тусовки, а не за покликанням. Вони не вірять,безсоромні і безличні, як вічноголодні пси, які не знають мірки і не знають де зупинитися. Жадібність і сваволя для них норма, бо вони підпихають під себе слабохарактерінсть і неуцтво мас. Як викладач Ви бачите багато цікавого кожен день, але так само й нецікавого, мабуть, досить є. І це серед того, що має буте “вищим”. Не помилюся, якщо скажу, що маючи справу з молоддю Ви вже можете передбачити, яким буде українське суспільство через 20 років. Чи не так?
Кожен мусить дбати про себе і за себе. Є дві форми дбання. Перша це елементарне виживання (що саме зараз відбувається в Україні), друге – це плановане на основі омріяного.Якщо людина знає, що чим більше вона заробить і після податків і видатків (треба ділитися з державою!) матиме вигідне матеріальне життя. Якщо та сама людина знає, що ніхто у той чи інший спосіб від неї не відбере запрацьованого, тоді людина має перспективу і натхнення далі щось робити. Це власти і є ота омріяна СВОБОДА.
“КЛАН Я” зумисне чавить усе, що було надбано за 20 років. Ця мафіозна структура властиво докладає зусиль, щоб уся анатомія живого робота складалася зі шлунка, який ні про що більше не думає, лише як наповнитися (далеко неякісним, але коштовним) “пальним”.
Даруйте, але зовсім не розумію Вашого “так ніби якщо опозиція прийде до влади, то не буде потреби господарчою роботою займатися чи можна буде вибачати їм помилки господарювання”?
З Ваших слів так виглядає, що ВСІ ОДНАКОВІ. Даруйте, але “один розмір не пасує для всіх”. У житті я нічого і нікого не ідеалізую, але маю трохи довір’я, що це не просто назва ОПОЗИЦІЯ (це не той сам товар, тільки в іншому пакуванні).Це альтернатива до якої треба приглянутися і до якої мусимо спільно долучитися, якщо хочемо змін. Одне, що ЛЮДЯМ ТРЕБА ПОЗБУТИСЯ ІЛЮЗІЇ СОВКОВОЇ ПРОПАГАНДИ. Нема гарантії і не всі можливості, що опозиція зуміє і зможе створити навіть не казкове, а більш менш гідне життя навіть при найбільшій любові до своєї країни та народу. На це потрібні роки і сприятливе пігрунтя політичної рівноваги. Нова постянуковичівська руїна знову дасть свої наслідки. За будь яку ціну мусить бути встановлена політична рівновага. Це можна досягнути починаючи з нейтралізування продажного бидла. Саме про що пише Роман Чайка. Продажне ліниве бидло чекає на подачку, а тим сами дає у руки важіль бандитам. Тому зникають наші хороші люди. Тому їх 10 відсотків. Над цим треба працювати. Кажуть, що один у полі не воїн, але якщо коже йде у бій – тоді це армія.
Новітній Україні буде лише 21 рік. Порівняти до віку людини – це початок дорослого життя. Досвід, знання, настанова, та зрештою шлях життя ще дуже хиткі, хіба хтось походить з родини-денастії, де усе вже давно залагоджено-зважено, але і це не гарантовано. Правляча кліка позбирала “вершки” з тих, хто був їхнім до розвалу союзу. Поцікавтеся скільки їх ( тих з колишніх вищих ешелонів комуністичного мотлоху) тепер при владі, добре забезпечених матеріально і вивчених навіть в стінах … “старого Оксфорду і Кембріджу”. Їхні відприски продовжують династійну традицію панування і здобування освіти далеко поза Україною. “Проффесор” і його чада морочать голови простому люду і залякувянням і пограбуваннями.
Я зовсім не маю бажання принижувати рівень знань окремих вартісних (і у науковому і суспiльному ) житті фахових людей. Aле їх пучка. Дуже мало, як на таку велику країну.Я горджуся Президентом Віктором Ющенком, бо він таки дійсно заслуговує нашої пошани. Те, що багато знівельовано з його праці – показало наскільки його оточення було ненависне до змін, а люди мало зрозуміли глибину свободи і вартість освіти.
Багато кидає слова на вітер, марнує час пусто-порожніми балачками, які навіть шкідливі ( плітки і чутки). Вони користі не приность, ані роботи не зроблять. Матеріальні статки – ще не ознака духовного багатства.
Стаття Романа Чайки не написана для читання для приємності на дозвіллі. Очевидно, вона може комусь сподобатися, або ні. “Дивного” нічого у ній нема, нема “уявлення” – тут властиво така дійсність, що моторошно. Автор добре запитує “чи наші хороші люди відрізняються”. Однозначно відрізняються тим, що їх “непомічають”, ними нехтують навігласи. У вільному світі навігластво приборкане суспільною поведінкою і Законом – перед яким усі рівні. В Україні це ще не відродилося. Однак, це – лише справа часу. Я ще раз дякую Романові Чайці за написане. Може таки бодай до однієї голови дійде, що продаватися за кілограм … таки страшний гріх.