Сезонность матери-природы
на нашу суетность плюет,
и чем светлей рассвет свободы,
тем глуше сумерки ее.
Губерман
Зайшла на цьому тижні до школи (як закінчла шість років тому, так і не навідувалась туди). Моя школа – друга гімназія – з моменту свого заснування була закладом із українською мовою навчання та поглибленим вивченням англійської. Школа була дуже сильною (ми завжди посідали перші місця на всіляких МАНах та олімпіадах), викладачі – адекватними, а міжнародні гості та комісії – явищем перманентним. За часів мого навчання на третьому та четвертому поверхах знаходились Шевченківська та Пушкінська зали. Зараз же на другому поверсі обладнали нову залу – залу патріотичного виховання.
Чому із патріотичним вихованням у адміністрації асоціюється саме Ільіч, я так і не зрозуміла.
У цій конференц-залі весь час проводились зустрічі із іноземними делегаціями (я пам*ятаю, що найчастіше приїджали шведи та англійці). Цікаво, що відбувається зараз за цим червоним драпуванням.
“Велика вітчизняна війна у курсових роботах учнів”.
Якщо уважно придивитись, можна побачити АК. На стенді про другу світову. Історія, чьо.
На фоні відремонтованих кабінетів, обладнаних новітньою технікою, сенсорних дошок та сяючого паркету виглядає все це комічно, вбого, але й дещо моторошно. Вчителі кажуть, що знаходиться воно там вже другий рік. З одного боку, радує, що ініціатива йшла не від школи. З іншого, хоч вчителі і жаліються на те, що пресують їх цим патріотичним вихованням та надають вказівки згори, все ж таки соромно за свою гімназію і тих, хто там зараз вчиться. Ми б не стали два роки ходити по коридорам та дивитись на цей непотреб…