Вибори-2012 почались з прийняття нового закону, про вади якого встигли висловитись всі бажаючі. Серед позитивних моментів називали тільки один: практичну неможливість скасування реєстрації кандидатів через порушення. Тому порушення регулярно фіксувались, але заздалегідь передбачалось, що вони “матимуть несистемний характер” та “не вплинуть на результати виборів”. Це була важлива складова компромісу між владою та опозицією. Щоб уникнути поділу порушників на “своїх” та “чужих”, і вибіркового переслідування опозиціонерів, фактично порушувати дозволили всім. Лишилось хіба що сподівання на особисту порядність кандидатів, але справдилось воно дуже частково.
Можливо, на результати мінімально впливала і специфічна нарізка округів, які в середньому мали 160…166 тисяч виборців. Але траплялись і винятки. Наприклад, одного мажоритарника обирали 146663 жителів Подільського району (ОВО №220), і 177155 жителів Солом’янського району м.Київ (ОВО №222). Або: 143545 виборця у м.Керч, і 176570 у м. Євпаторія. Виходить, що на мажоритарних виборах голос одного керчанина важить, як 1,23 голоса євпаторійця. А голос жителя Подолу важить, як 1,21 голоса жителя Солом’янки. Якщо межі округів перед виборами підлягають вточненню, чому їх “забули” вточнити цього разу? Ця проблема навряд була найбільшою; вона фактично не вплинула на партійні вибори, але спрацювала на зміну складу мажоритарників.
[тут і далі використано дані сайту ЦВК, зокрема http://www.cvk.gov.ua/vnd2012/wp030pt001f01=900.html]
Кандидат, якого підтримало до 30% виборців, за середньої явки 57%, мав шанси перемогти, маючи 15…17% голосів від загальної кількості (за даними ЦВК, це приблизно один з десяти; 20…30% з урахуванням явки за переможця скоріше типові). Решта – розчинилась в повітрі. Природнім чи, як ми покажемо далі, протиприроднім способом. Таким чином, вибори мажоритарників і міноритарників відбулись за дещо диспропорційною системою.
Враховуючи дані моніторингу, здійсненого Майданом, та з урахуванням відкритих даних кількісної соціології, можна напевне стверджувати: вплив порушень активного виборчого права на результати голосування мав місце.
Чинники, що суттєво вплинули на волевиявлення громадян:
1) економічний і психологічний тиск, примус до “правильного голосування” Наслідок: збільшення підтримки розпорядників адмінресурсу
2) прямий підкуп виборців, включно з т.з. угодами про підтримку кандидатів. Наслідок: збільшення підтримки за рахунок підкупу
3) перешкоджання агітації за опозиційних кандидатів і партії. Частину округів було явно візуально задоміновано зображеннями одної особи; агітацію за інших можна було побачити епізодично, типово в форматі листівок на А4; об’єктивну інформацію знайти досить складно.
Наслідок: брак інформації про кандидатів, і, дещо меншою мірою, про партії. Що призвело до зменшення явки, вибору випадкового кандидата в останній момент, голосування за будь-яке відоме прізвище.
4) відеоспостереження на дільницях. Деякі люди злякались, що про їх вибір стане відомо. На дільниці, де голосував автор, було 5 попереждень про відеокамери. І – жодного, що спостереження не ведеться в кабінах для голосування. Окремі відеофіксації порушень були; наступних оргвисновків – обмаль.
Наслідок: зменшення явки виборців за рахунок відеокамер можна оцінити в 5-7%. Таким чином, користі від електорального вуайєризму вартістю один мільйярд гривень виявилось менше, ніж шкоди.
5) особливі умови голосування на закритих дільницях; зокрема, відсутність спостерігачів.
Наслідок: атипові результати в лікарнях і СІЗО. Як правило, за одного з кандидатів набиралось в 2-3 рази більше, ніж за нього ж в середньому по округу, а за його основних конкурентів – середня цифра.
6) ймовірне вкидання попередньо заповнених бюлетенів, або псування частини бюлетенів членами комісій.
Наслідок: кількість голосів за мажоритарників суттєво відрізнялась від кількості голосів за партії; як в більший, так і в менший бік. Якби цим займались виборці, типові 3000-4000 зіпсованих бюлетенів на округ мали бути зафіксовані екзит-полами. Тим більш мали фіксуватись рекордні показники: 94й округ – 35%, 223й – 16%, 141й – 11%. Коли соціологи питали про зіпсовані бюлетені, в них виходило близько 1% псувальників (дані Національного екзит-полу).
Дивіться інфографіку: Таємниця пропалих голосів українських виборців
7) специфічний процес підрахунку голосів, що ПередУсім стосувався мажоритарних округів; затягування процесу на цілий тиждень замість доби, втручання сторонніх осіб, включно з фізичним насильством.
Наслідок: визнання виборів в п’яти округах недійсними.
Формулювання про “неможливість визначити результати” надто розпливчасте і поблажливе. Адже можна довести, що бюлетені псувались системно, і встановити, на чию користь спрацювало фальшування. Ст.157 КК (Перешкоджання здійсненню виборчого права) та ст.158 КК (Неправомірне використання виборчих бюлетенів…) лишаються чинними. Як виявилось, суто теоретично; на практиці ці норми перекреслив вже згаданий “Закон про вибори”, або ж, висловлюючись відповідно до “Закону про мови” від 2012 року, он их похерил.
Отже, вибори-2012 заслужили визнання дуже відносно вільними і зовсім умовно чесними. За чинного закону про вибори і переважно тих самих учасників перегонів ми навряд могли очікувати чогось кращого. Однак частково спрацював ще один цікавий фактор. А саме:
“відповідальність і мудрість українського народу” (с) В.Ф.Янукович
Вперше від початку застосування технологій масового підкупу виборців ці технології дали збій; в 2012 році кандидатів, які розраховували ПередУсім на підкуп, почали соціально засуджувати. Серед тих, хто брав продовольчі пайки або гроші, продались від половини до трьох чвертей. Звичайно, 20-30 тисяч голосів через прямий підкуп на кожному окрузі це однаково досить багато. Але так само, як Київ першим позначив тренд перемоги через підкуп, зараз він позначив протилежний. У кандидата-корупціонера з стійким антирейтингом може виграти навіть відносно маловідома в територіальній громаді людина.
Ті, до кого застосовували адміністративний тиск, зробили перший крок від патології до нормальної громадянської свідомості. Частина з них відмовилась від голосування за примусом; і це спричинило суттєве зменшення явки. Але потенційно 43% виборців, які утримались від голосування, становлять електорат кількох поки неїснуючих в Україні партій. Вражаючі 30% підтримки лідерів перегонів вражають менше, якщо ми перемножимо підтримку на явку виборців; це буде лише 17%. Отже, правдиві лідери електоральних симпатій України тільки збираються заявити про себе.
Радянський консерватизм, як автор прогнозував два роки тому (maidan.org.ua/static/mai/1308566114.html), не став чинником консолідації суспільства; натомість став чинником подразнення і розколу. Схоже, ностальгуюча за часами УРСР частина суспільства теж зрозуміла лицемірство цієї недо-реставрації. Адже поки електорату показували самодіяльну виставу за мотивами творів Л.І.Брєжнєва, наша дорогенька [квазі]еліта нахабно дивилась імпортний фільм “Хрещений батько”. Для вироблення нової ідеології в правлячої коаліції забракло політичної волі. Та й інтелектуального потенціалу забракло. Вийшло з того підсилення КПУ за рахунок послаблення союзників, можливо, вже колишніх; а також поява у ВР двох нових партій.
Обмежений і безпринципний пострадянський електорат знову голосував за консерваторів, популістів та радикалів, які в новому складі ВР будуть представлені досить широко. В той самий час відповідальний і мудрий український народ (с) проголосував за збереження в Україні політичного різноманіття; і проти остаточної передачі монополії на владу погано організованій групі осіб, схожій на розширену сім’ю одного політичного лідера. А також за те, щоб на наступних виборах наші голоси знову мали якесь значення. Бажано — дещо більше, ніж в 2012му році…
PS. Коли у мене спитали, чи має майбутнє мішана виборча система, я відповів – якщо має, то дуже сумне. Перехід від сферичної мажоритарки в вакуумі до представництва територіальних громад у ВР потребує виконання кількох фантастичних на сьогодні умов; навіть скоріше фентезійних, ніж науково-фантастичних. Значно реальніше повернутись до партійної системи, але доповнити її відкритими списками, та, можливо, знизити прохідний бар’єр.
Віктор Пушкар,
соціальний психолог