Марина ШПІКЕР
Опозиція протестує проти фальсифікації на мажоритарних округах і намагається влаштувати новий Майдан, та попри нелюбов до влади, кількість людей, котрі вийшли на мітинг далека від Майдану 2004 року. Причини, серед іншого, варто шукати в особливостях протестної активності партій задовго до виборів. Партії часто діють окремо від низових ініціативних груп, за чиї інтереси виступають.
Суто інструментальне ставлення багатьох політиків до вуличних акцій навряд чи когось дивує чи обурює; питання в тому, наскільки вулична політика ключових політичних гравців збігається, іде врозріз чи взагалі не стосується інтересів громади. При бурхливій протестній активності (майже 10 акцій на день 2012 р.) спостерігається значна автономія дійових осіб.
Як партії користувались цим інструментом впливу впродовж останніх років? Чи змогли привабити готову до мобілізації соціальну базу? Чи захищали вони інтереси тих громад, чиїми представниками називаються, у вуличній боротьбі, чи змогли налагодити контакт з групами низової самоорганізації, рішенням яких суспільних проблем опікувались? Чи не голосували в Парламенті за закони, які згодом в публічному просторі визнаватимуть злочинними?
Одна справа, якщо партія звикла позиціонувати себе як представника громадського суспільства і вибудовувати свою політику через кооперацію з низовими ініціативами, інша – якщо вона збирає мітинги під спущеними згори гаслами або обходиться силами власного ядра прихильників, оскільки цього достатньо для створення потрібної «картинки» на публіку.
Адже що може бути краще в якості публічного майданчика для трансляції повідомлень у ЗМІ, аніж площа столиці з живим бекграундом із чисельної групи підтримки, байдуже, складають її спонтанні добровольці з населення чи спеціально зорганізовані люди.
З ЯКИМИ ГАСЛАМИ?
Статистика протестів за січень 2011 – серпень 2012 років дозволяє дати об’єктивну оцінку протестній діяльності партій, а відтак почасти уявити, як потенційний склад Верховної Ради наступного скликання ставитиметься до громадських ініціатив та, зрештою, до тих потреб суспільства, що стоять за ними.
Спостереження підтверджують, що в країні склався негласний порядок стосовно того, хто на які проблеми реагує. Якщо характеризувати вуличну політику основних українських партій декількома словами, ВО «Свобода» – каталізатор «ідеологічних війн», Комуністична партія України – борці за шматок хліба для найнезахищеніших, «Батьківщина», «Фронт змін» та «Удар» – висувають політичні вимоги, Партія регіонів – організатор мітингів «для галочки».
Наприклад, радикальні праві на чолі зі «Свободою» намагаються реагувати на конфлікти як локального, так і всеукраїнського значення, віддаючи перевагу тим, в яких страждають інтереси дрібної буржуазії – підприємців та сільськогосподарських виробників.
Але основою протестної активності є акції ідеологічної спрямованості з правими соратниками з приводу річниць історичних подій, пам’ятних дат, питань мови та національної ідентичності (в 2011 році 30% усіх акцій «Свободи» були присвячені питанням українського націоналізму, а в 2012 на перше місце, набравши майже 40%, вийшла проблема захисту української мови).
Адже в націоналістичній парадигмі соціальна несправедливість – наслідок відсутності справжньої національної держави, в якій всі сфери суспільного життя не були б окуповані «чужинцями» та «зрадниками народу». Відтак, потрібно боротися з «першопричиною», а не з наслідками – із студентами-азіатами в українських гуртожитках, наприклад.
Питання на кшталт пенсій, закриття медичних та освітніх закладів та тому подібних турбот найбільш незахищених переважно залишаються в царині ідеологічних опонентів – лівих.
Комуністична партія України старається виправдовувати очікування своїх виборців – передусім старшого покоління – займаючись питаннями близькими і зрозумілими саме для цих, часто дуже бідних, людей.
КПУ намагається кооперуватись із традиційною соціальною базою – пенсіонерами, пільговиками, робітниками, мешканцями південних областей. Спеціалізація КПУ – протести з приводу тарифів на комунальні послуги, цін на проїзд в громадському транспорті, розміру пенсій, затримок заробітної плати.
Локальні, точкові акції з перерахованих питань чергуються з антиурядовими мітингами з оптовою критикою нового законодавства, як-то трудового, медичного чи пенсійного. Втім, активність комуністів в рамках їх власних теоретично-ідеологічних засад виглядає реагуванням на симптоми, не зачіпаючи причину. На комуністичних мітингах йдеться про утопію – реставрацію Радянського Союзу з його атрибутами – стабільністю, дешевизною, абсолютною зайнятістю та російською мовою.
Як це трапляється з протилежностями, «Свобода» та КПУ мають несподівані спільні риси в тому, що стосується особливостей їх вуличної політики.
По-перше, посилена експлуатація історичних та ідеологічних тем. Наприклад, у 2011 році з ідеологічних приводів зафіксовано 25% від усіх протестів; в той же час у «Свободи» таких було 51%, у КПУ – 52%, По-друге, спільна стратегія спеціалізації у відповідності зі своїми ідейними засадами перемагає спокусливу альтернативу перетворитися на так звану «catch-all» партію, тобто універсальну та орієнтовану на якомога ширший загал.
«Батьківщина», «Фронт змін» та «Удар» інакше визначають для себе точку докладання зусиль. Основна проблема, як її розуміють активісти та прихильники цих політичних сил, полягає в діючій владі.
Передусім необхідно знешкодити синьо-білу команду та визволити лідера з в’язниці, а відтак частина соціально-економічних і, тим більш, політичних негараздів вирішиться сама по собі. Тому 50%-70% акцій опозиційних партій містять політичні вимоги: звільнити Юлію Тимошенко, розпустити уряд, змістити Януковича та окремих його прибічників з президентської посади. Ці ж партії жваво зреагували на закон про мови, але сприйнявши його під тим самим кутом зору: як зловживання владою і провокацію у виконанні Партії регіонів.
Говорячи про вуличну політику провладних сил, краще звернутись до дій правоохоронних органів та невідомих «спортсменів» щодо активістів-опозиціонерів. Владі, яка дедалі більше посилює вплив і контроль, традиційні мітинги та демонстрації потрібні лише для того, аби продемонструвати народну підтримку.
Партія регіонів підходить до справи серйозно: 45% її акцій зібрали понад 100, а 23% – понад тисячу осіб, до таких результатів її опонентам далеко. Наприклад, найбільший з початку 2011 року 40-тисячний мітинг в Севастополі з нагоди 1 травня, що відбувся в підтримку закону про мови, також проходив за участю ПР та її прихильників. Благо, контроль над організаційним ресурсом дозволяє мобілізувати натовпи.
НАРОД І ПАРТІЇ. МІЖ НИМИ ПРІРВА
Увага партії до проблем певних груп населення не означає, що з цими групами у неї налагоджена кооперація. За можливістю, активісти з партійних осередків намагаються реагувати на локальні конфлікти: приєднуватись до одних протестів, ініціювати інші.
Але систематичної співпраці з соціальною базою в жодної партії не налагоджено.Наприклад, в січні-серпні 2012 року КПУ приєдналась лише до 6 із 106 протестів за участю робітників, «Свобода» – до 6 із 102 виступів малого бізнесу, «Удар» – до 2 з 62 київських антизабудовних акцій.
Трапляється й так, що низові ініціативи не допускають партії з символікою на свої заходи, оскільки побоюються бути фоном для їх самопіару, або не хочуть, щоб на ставлення до акції впливало сприйняття громадськістю певної політичної сили. Загалом, партіям простіше організувати подію з проблемного приводу самостійно, аніж у взаємодії з тими, кого цей привід безпосередньо стосується.
Безперечний лідер за загальною чисельністю акцій – «Свобода». В її активі – 649 епізодів за 20 місяців, тобто близько 32 на місяць. Але в цієї партії найменший відсоток протестів, що зібрали понад 100 учасників. Тобто акції «Свободи» хоч і чисельні, проте не дуже масові: бурхлива активність забезпечується кількома десятками відданих партійців у містах по всій Україні, заохочуваних до постійної присутності в публічному просторі.
257 акцій під знаменами КПУ приблизно в третині випадків зібрали від 100 до тисячі осіб: вочевидь, дається взнаки стиль життя ядра їх групи підтримки, оскільки пенсіонери, на відміну від студентів та найманих робітників, мають більше вільного часу, щоб прийти на мітинг.
Але акції КПУ, так само, як і «Свободи», здебільшого проводяться або власними силами активістів та прихильників, або з залученням ідейних соратників на кшталт дрібних НУО та маргінальних партій. У комуністів найбільший відсоток самостійних виступів – 59%, і водночас найвищий показник співучасті з різними соціальними групами – 24%.
«Батьківщина», «Фронт змін» та «Удар» (486, 252 та 91 протестів відповідно) кооперуються передусім одна з одною. Найбільше у цьому просунувся «Удар». Це добре у парламенті, але у вуличній політиці виходить, що партії замикаються всередині кола однодумців.
«Партія регіонів» передбачувано заледве знаходить підтримку: до її заходів найменше долучаються інші партії, ініціативні групи населення та громадські організації.
В ПАРЛАМЕНТІ І НА ВУЛИЦІ
Ми також намагались з’ясувати, чи розходиться вулична політика партій з їх парламентською діяльністю, перевіряючи, як голосували їх представники за ті закони, які згодом стали приводом їх протестів. На даний момент з основних політичних гравців у Верховній Раді представлена лише «Партія регіонів», БЮТ та КПУ. БЮТ вже доволі давно бойкотує засідання парламенту, а КПУ, при загальній тенденції підтримувати запропоновані Президентом і Кабміном законопроекти, завбачливо не віддають свої голоси за ті, що очевидно йдуть врозріз з їх програмними документами, особливо ті, що стосуються пільг, торгівлі землею, підвищення тарифів, медичного обслуговування. Втім, це ні на що не впливає – «регіоналам» вистачає «ресурсу», щоб прийняти закон і без КПУ.
В Україні склалась специфічна ситуація: при бурхливій протестній активності (майже 10 акцій на день 2012 р.) спостерігається значна автономія дійових осіб. Партії часто діють окремо від низових ініціативних груп, за чиї інтереси виступають.
Поширена практика експлуатувати «червоні дні» календаря, щоб дати медіа-привід та «засвітитися» в публічному просторі. Бракує систематичності і чіткої стратегії дій, націлених на результат. Складається враження, що вулична активність – це фасад, такий самий, як привабливі агітки чи гучні заяви для преси.
З одного боку, навіть така вулична політика партій сповіщає людей про наявність проблеми, наприклад, коли партії виступають проти шкідливого для розвитку суспільства закону, що інакше міг би пройти повз уваги громади. З іншого, наслідок такого стану справ – скепсис, що виникає у населення щодо протестів в цілому, оскільки вони асоціюються з партійною саморекламою.
І цей скепсис заважає тому, щоб найближчим часом десятки та сотні тисяч громадян забажають знову вийти на вулиці, щоб вплинути на перебіг виборчого процесу, як 8 років тому.