Відлік подій цієї історії почався від трагічної загибелі в Афганістані надзвичайно талановитого українського поета-героя „АІСТа”. Саме таким псевдонімом (абревіатура ініціалів і прізвища російською мовою) підписував свої вірші Олександр Іванович Стовба – лейтенант першого батальйону 66-ї мотострілецької бригади, яка базувалася у провінції Нангархар, що майже на афгано-пакистанському кордоні.
Під час однієї з бойових операцій у цій розпеченій безжальним азійським сонцем гірській пустелі лейтенант Стовба разом з чотирма солдатами залишився прикривати відступ групи. Після тривалої оборони вони потрапили у полон до моджахедів. Наступного дня бойові товариші змогли відбити лише їхні мертві тіла зі слідами нелюдських тортур. Сталася ця трагедія 30-го березня 1980-го року. Аналізуючи пов`язані з АІСТом події, ця дата видається майже сакральною.
З часом з’ясувалося: їх було четверо – АІСТів. Своїми неопалимими крилами всі вони, немов лелеки, вилетіли з зеленої перлини Азії, як іменують пекельний Джелалабад.
«Стовба означає головний корінь, найпряміший корінь дерева». Так писав Олексій Дмитренко, наступний, кому дістався літературний хрест АІСТа. Вони навіть зовнішньо схожі були, мов брати. Народився Олексій Дмитренко того ж таки 30-го березня. Саме він першим написав про ту неоголошену афганську війну і про загибель у її пеклі поета-воїна Олександра Стовби художньо-публіцистичну повість «АІСТ». Щоб створити її, Дмитренко поїхав до Афганістану. Там, посеред розпечених наче жаровня скель, незбагненною силою мистецького бачення він відчув, як убивали Поета: «Сашко в нерівній сутичці був поранений у живіт; дві кулі обпалили ліву руку; ще дві — пробили груди навиліт, мало не зачепили серце… На вогні кати затерзали юних хлопців Михайла, Володю, Альошу, Славка — Литвинова, Валишева, Ільїна, Богомолова… А йому, Сашкові, якимись звірячими лещатами закривавили праву руку, а на лівій розрізали п’ясткові кістки; роздерли ноги нижче коліна, закручували жили… Порізали ступні ніг…»
Якимось дивом Стовбі вдалося вирватись, але:
«…Отямився він укотре від несамовитого болю, що, здавалося, роздирав тіло на часточки: де він, що з ним?! Хтось грубою ногою перекинув його на бік…
Для доказу, що він убив офіцера, йому годі відрізати в загиблого вухо, ніс, пальці або зняти скальп… Чому ж він квапиться? Може бути, на когось чекає, замисливши мене, пораненого й закатованого, залишити живим для якоїсь підступної мети? Ні, тільки не це!..
Застогнала й знову заніміла двічі поранена ліва рука, порізана кисть… Судомно стиснулося серце… Поруч із ним також пробила тіло куля — навиліт… обшукавши, душман не помітив прихованого пістолета; отже, треба зловити мить… пролунав постріл!
…Саша повз… треба повзти до дороги, куди може надійти допомога, а сюди, до скель, обов’язково повернуться чужі. Де вони? …Кілька разів лейтенант намагався встати на ноги, він не розумів, що в нього порізані ступні… впадав у непритомність… Він уже був майже біля дороги. Побіля вбитого валялися два трупи бороданів. Їх убив лейтенант із пістолета, але третій устиг кинути в нього ніж, а потім вистрелив уже в зупинене серце…»
Повість здобула Національну премію України імені Тараса Шевченка. Після появи цього твору по всьому Союзу вулиці почали перейменовувати іменем Стовби, а піонерські дружини змагалися за право називатися іменем АІСТа. Вражене емоційною потужністю зображення Дмитренком цієї трагедії суспільство численними вимогами домоглося від уряду СРСР нагородження Стовби званням Героя Радянського Союзу посмертно. А до того влада спромоглася лише на орден Леніна.
Згодом, уже в часи незалежності, Дмитренко, вже не стримуваний цензурою, переписав той роман українською мовою. Тільки 2010-го року, дякуючи столичному видавництву «Криниця», яке невідступно й послідовно опікується відродженням української культури, цей твір нарешті побачив світ. Саме Дмитренко, наче птах-рятівник виніс понівечену війною, але безсмертну Душу АІСТа з мороку забуття та болю й віддав людству. Однак, автор так і не побачив цього видання.
Втім, з горнила Джелалабаду «вилетіли» ще двоє. Вони, наче Лелеки, підхопили недоспівану пісню АІСТа.
Василь Слапчук служив у 3-му батальйоні тієї ж 66-ї мотострілецької бригади. 12-го лютого 81-го року він опинився майже у тих самих умовах, що й Стовба. Відділення, в якому служив Василь, залишили прикривати відхід колони. Під час бою його БМП підбили з гранатомета. Але Слапчуку вдалося усунути пошкодження, після чого захистити своє життя. Він повернувся додому після тяжкого поранення з понівеченим тілом, але з полуменіючою лелечим натхненням Душою.
Як же потужно просвічується місія АІСТа в одному з віршів В.Слапчука, котрий долав палаючі гірські перевали Нагархару слідом за Стовбою! Одна із його збірок так і зветься – «Птах з обпаленим крилом» (2002 р.).
«…Тіла горіли у вогні,
А душі вже знялись у вирій,
На рідну землю подались.
Як птах з обпаленим крилом,
Душа кружляла над селом».
У 2004-му році творчість Василя Слапчука також відзначена Національною премією імені Тараса Шевченка.
Осмислюючи трагедії та руйнації, що їх неминуче приносить війна, Слапчук озвучує своє розуміння принципів людського існування, в якому до найвищих моральних та духовних скарбів відносить християнські цінності, зокрема, «не убий!».
Майбутній лауреат найвищої національної мистецької відзнаки України і заслужений діяч мистецтв України Василь Слапчук під час штурму бази моджахедів в ущелині Тора-Бора у провінцїї Нангархар 18 червня 1981-го року був тяжко поранений. Це була його остання бойова операція. Вона ж стала першим боєм наступного «Лелеки» – Ігоря Моісєєнка, молодшого сержанта першого батальйону, батальйону Стовби, котрий прийшов тоді на виручку затиснутим у горах моджахедами третьому та десантно-штурмовим батальйонам.
Озираючись у минуле, Ігор Моісєєнко пригадує обставини найпершого свого ратоборства – під час штурму гірської вершини повз нього, тоді ще необстріляного, знесиленого надлюдськими перевантаженнями і приголомшеного вперше баченою людською кров’ю дев’ятнадцятирічного хлопчину, пронесли на скривавленій плащ-палатці тяжко пораненого білявого солдата. Ігор був ще тільки на початку низки пекельних випробувань, яким вже було піддано Стовбу і Слапчука. А прибув майбутній письменник Моісєєнко до 66-ї бригади… 30-го березня 1981 року.
Йому «пощастило», ніби сам Бог беріг його для місії АІСТів: він повернувся в Україну тільки з тяжкою черепно-мозковою травмою. Майже через 20 років спалахнула і його творча зірка. У 2010-му році роман І.Моісєєнка «Сектор обстрілу – «АІСТи» визнано кращим твором на військову тематику. За перший в історії роман про війну в Афганістані українською мовою йому присуджено звання лауреата літературно-мистецької премії імені Богдана Хмельницького Міністерства оборони України. За сюжетом цього твору, перед своєю загибеллю Стовба передає своєму підлеглому, теж надзвичайно обдарованому молодому поетові, рукописний поетичний зошит з недописаним віршем. Той вірш і постає символічним Хрестом, який передають один одному й несуть Богом Натхненні, саможертовно зберігаючи у серцях ближніх Світло Мистецтва, Гуманізму, які покликані відводити людство від прірви бездуховності.
Літературні критики стверджують, що нічого подібного за гостротою викриття на афганську тематику створено ще не було. За відгуками, роману притаманний настільки динамічний сюжет, що читаючи, вони в захопленні забували аналізувати.
Ось лише один з відгуків на російський переклад “Сектора обстрілу…” в Інтернет-форумі читача з Ростова-на-Дону: “…на охоте поднял ствол, но выстрелить не смог. Вспомнил «Сектор”… ружье продам… книгу читает сын…» Посол Доброї Волі ЮНЕСКО Віталій Кличко, людина мужності безперечної, вражений надзвичайно потужним впливом твору, відзначав, що, прочитавши твір одним подихом, навіть плакав на останніх сторінках. У поєднанні з шокуючою фінальною трагедією, сюжетна динаміка й емоційна довершеність роману настільки вражають свідомість людини, що читачі, порівнюючи у своїх відгуках стиль письма українського автора з майстерністю видатного німецького прозаїка Е.-М.Ремарка, пишуть, що після прочитання твору в них змінюється світогляд, вони стають переконаними пацифістами, відмовляються від зброї й насильства. «Істинні поети є провідниками Волі Творця на Землі», – не втомлюється повторювати Моісєєнко.
У березні 2011 року під час «круглого столу» на тему: «Освіта дітям – мир і процвітання Афганістану» за участі представників «Червоного Хреста», НАТО, Міністерства оборони України, посольств Афганістану, США, Канади та Німеччини Ігор Моісєєнко запропонував перекласти роман «Сектор обстрілу – «АІСТи» на мову фарсі і запросив до співпраці літераторів Афганістану й України у справі гуманістичного просвітлення людства з метою припинення будь-яких військових конфліктів по всій планеті.
Однак, сам Моісєєнко каже, що той роман лише крок стежиною до серця читача. Головне своє призначення він бачить у тому, щоб дотягнутися до найпотаємніших закутків людської душі й донести включене до лауреатського видання роману звернення-заклик „Шлях із Армагеддону”, котре стало підсумком творчості усіх «АІСТів», яких не здолали ешафоти війни. В ньому автор передає суспільству перелік конкретних заходів, які людство ще може зробити задля порятунку цивілізації, котра постала над прірвою самознищення. Головним із тих кроків має стати просвітлення людини до такого рівня духовності, коли вона зможе бачити наслідки своїх вчинків на багато віків уперед. Суспільство таких високоморальних людей зможе побудувати безконфліктний неконкурентний устрій гармонійного розвитку, за якого стане можливим не тільки подолання усіх цивілізаційних криз (від поголовної корупції до глобального потепління), а й відкриття можливості отримання істинних знань про закони розвитку у гармонії із Законами створення Всесвіту.
Людмила Кучеренко,
президент Полтавського обласного медіа-клубу
Пропонуємо увазі читачів один із розділів роману Ігоря Моісєєнка «Сектор обстрілу – «АІСТи», нещодавно відзначеногшо літературно-мистецькою премією імені Богдана Хмельницького Міністерства оборони України. Повністю прочитати роман, ознайомитися з іншими творами і закликом «Шлях із Армагеддона» ви маєте можливість, відвідавши персональний сайт автора http://afgan.pl.ua/uk
Розділ перший
Він засік ці спалахи. Можливо вперше за всю службу, але він помітив їх. Щемко відчув на собі погляд крізь проріз прицілу, сповнений ненависті та відчаю. Навіть, незважаючи на достатньо солідну відстань, він побачив очі того ворога. Та розвернути в його бік дуло свого кулемета він уже не встигав. Коли б не вертушка. Але навіть свист гвинтів у небі і розмірено гучніючий гуркіт двигуна не зупинив би противника. За спиною моджахеда промайнула чиясь тінь. Його просто зірвали з бруствера і потягли за комір до отвору в стіні.
Чорна, трохи продовгувата краплина поволі, ніби спроквола просинаючись, відокремилася від сріблястого черева вертольота, хижо, немов відшукуючи відому тільки їй мету, перекинулася двічі в повітрі і, нарощуючи швидкість, пірнула в прірву – у бік дувалів.
У ясних променях полудневого сонця сивий туман, що клубами заволік дахи нехитрих будівель, розцвів усіма барвами веселки.
Десь позаду вигукнув Стовба:
– Старий, трасер!
– Я ж не знав, що ми салюти тут запускати будемо.
– Білоград!..
Він дістав з нагрудної кишені мокрий від поту трасер, поцілував його…
– Воруши фігурою, зараз розсіватися почне! – взводний не приховував нервування.
Патрон упірнув до патронника з ледве чутним скрипом.
Зелена краплина трасера запалала на півдорозі до дувалів. Селище наче підскочило, нібито на півметра, і спалахнуло. Навіть диму спершу не було. Тільки гори злегка трусонуло та подекуди між вицвілих до білого скель здійнявся тисячолітній пил. Услід докотився жахливий гуркіт.
– Ні фіга собі, бомбець!..
– Ого…о. Не хотів би я під таку цяцьку потрапити.
Куля прилетіла навіть без шерхоту, ніби нізвідки.
Болю не було. Біль так і не встиг проникнути до його свідомості. А він не встиг навіть злякатися. І пострілу не почув. Тільки в очах застигли бризки розжарених скалок, та у вухах дзвоновим гулом довго ще котився тріск розпеченої кулі, що розривала метал.
Тягуча, мов кисіль, задуха раптом відступила, стягнула з повік свою постійну завісу липкого, смердючого поту і змінилася такою жаданою прохолодою. Розпечена, наче горном роздмухана, пустеля загубилася у похмурій порожнечі, і лише настирливий як муха розум ангельським голосом запхикав десь у часі, там, де залишилося тіло: «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе…»
Звідти, з іншого світу, крізь часті гучні спалахи одиночних пострілів донеслося, здалося, щось чуже й нікому не потрібне:
– Старий! Виносьте його!
– Я сам не потягну, товаришу лейтенант!
Валуни обсипало сталевим струменем.
– Мамедов!
– Я!
– Білограда виносьте! Допоможи Старостенку!
«…В човні дівчина пісню співає, а козак чує – серденько мре…»
– Стій!
З багряного туману випливло обличчя Стовби:
– Живий, козаче!
Біль увірвався під ключицю розжареним шомполом: «Так худобу розжиловують. Що ж то взводний увіткнув мені під хебешку?..»
Мамай, здалося, сторопів:
– Що це ви, товаришу лейтенант. Ваш зошит?..
В очі знову упився струмінь розжареного піску і кам׳яних скалок, які висікла з валуна наступна куля.
– Відставити обговорення! Все! Пішли! Пішли, я сказав!
«…Пісня та ми-и-ла, пісня та лю-у- ба, все про кохання, все про любов…»
Ще один шомпол встромився десь під лопатку: «Небо зовсім у кров загорнулося…»
На суцільно бордових небесах розгойдувалася темна пляма, зовсім чорна: «Потрібно б на ній концентруватися. Що з неї ллється?.. Куди вони мене тягнуть?.. Навіщо?..»
На мить пляма затремтіла, виявилися знайомі риси під каскою: «Все одно пляма чорна. Старий?.. Ох і смердить від тебе».
– Де взво..? – в грудях захрипіло на півслові.
– Та не рипайся ти. Прикривати залишився, – крізь нелюдські зусилля прогарчала пляма.
Десь поряд часто застукав одиночними пострілами Калашников.
Пошматовані думки з чужих світів, здавалося, розкидають мізки на всі боки: «То Мамай. Відстрілюється. Що ж так холодно?.. Що то за пісня крізь морок? У пустелі холодно!? Значить, не вийшли ще. Рука, здається, затерпла. «…Пісня та ми-и-ла, пісня та лю-у-ба – все про кохання, все про любов…» Де кулемет?..
Пляма над головою вибухнула триповерховими матюками.
«Всі камені в ущелині моєю спиною відпрасував. Жодного ж не минув. Що ж ти волочиш мене, як мішок з картоплею?»
Знову ця тварюка прилетіла без жодного звуку. Тільки проломлена каска відгукнулася голодним скреготом. Жахливий за своєю потужністю поштовх змів Старостенка кудись в каміння, наче ганчір’яну ляльку.
«Шомпол під лопаткою вибухнув. На що ж ти мене кинув таке гостре?.. Шомполи не вибухають. Де Старий?»
– Старр…
Поряд із червоного туману випірнула чорна тінь. Цього разу потягли ще безцеремонніше:
«Мамай?.. Або?.. Вони?.. Куди вони мене?..»
– Лежи тут, не сіпайся.
«Мамай, – на душі відлягло. – А Старий?..»
– Рустам… Старого… у голову.
Старостенок скрипонув зубами десь зовсім поруч:
– Ох, бісову тобі ковіньку.
Гул у голові знову потонув у мелодії: «…Як ми люби-и-лись та й розійшл-и-ся, потім зійшли-и-ся й навіки знов…» На мить в очах посвітлішало: високо, під самим сонцем, багряні небеса нарізали стрічками сиві крила самотнього чорного лелеки.
– Рустаме, ти бачив тут аістів?
– Чого б це тиша така настала? – замість відповіді спитав Мамедов.
Крізь морок забуття продерлося несамовите:
– Данко! Дане! Білоград, маму твою!
Мозоляста долоня стиснула простріляне плече. Шомпол під ключицею, здалося, наче в штопор скрутився. Вже майже забутий біль знову паралізував правицю. В очах знову застрибали багряні плями.
– Прокидайся, Дан!
Білоград ще не прочухався. Ці жахливі марення вже рік йому нутрощі викручували, і завжди подовгу.
– Шо? Знову той бій сниться? Болить іще?
Білоград замість відповіді розмазав по обличчю гарячий піт.
– Де мій блокнот? – похопився Білоград.
Скиба простяг Богданові потертого зошита з написом «Аіст».
– На! Я з підлоги його підібрав. Ти вже й не засинаєш без нього.
Богдановій душі потеплішало.
…Тільки зараз Богдан почув із динаміків за глиняною стінкою останній приспів пісні: «Ви ж мені, о-о-чі, вік вкоротили, де ж ви навчи-и-лись зводить людей…»
Зі сцени її проводжали аплодисментами, бувало, й голоснішими. Та й публіка, траплялося, сиділа солідніша, навіть в лампасах бувала. А в цих взагалі відзнак на формі немає. Та й сценою це можна хіба що назвати з величезною натяжкою. Вона вже й пригадати не змогла б, коли останній раз співала з такої сцени. Може, коли дуже давно, на брудному ПАЗику, вона їздила колгоспними клубами за рознарядкою, заробляючи, як за щастя, 17.80 за концерт із підйомними за відрядження. Але цій аудиторії вона справді була вдячна. Вже на межі своїх можливостей, вона не вклонилася – впустила руки до дерев’яного настилу і захриплим від спеки горлом, але з тим же неповторним тембром, оголосила:
– Друзі мої, якщо коли-небудь, де-небудь ви побачите мою афішу, тільки скажіть, що ви з Джелалабада! Вас проведуть до мене! Я люблю вас. Всіх. З святом вас, друзі мої! З Днем Радянської Армії!
…Гітару забули на динаміку, біля самої сцени. Зайняті кожен своєю справою, ніхто не помітив, як Білоград опинився з нею поряд. Долоня сама потяглася до грифа. «Фендер» – мрія навіженого», – майнуло в голові. А пальці вже зімкнулися в акорди і побігли струнами. За мить динаміки відгукнулися мелодією, яку знала вся бригада.
Підрозділи завмерли. Скиба рвонувся було зупинити Богдана. Але гітарист, який супроводжував Приму вже кілька років, стримав його одним лише поглядом. Вже у вступі він скоріше відчув, ніж зрозумів – хлопець бере акорди, непідвладні багатьом майстрам. Прагнучи не відволікати солдата, гітарист підключив клавіші до еквалайзера і почав підігрувати. Але Білоград вже нічого і не чув, і не бачив, окрім бою, з якого не повернувся «Аіст».
Бригада пам’ятала про нього. Цю пісню всі знали, і всі віртуози співали її в наметах ночами. Одначе так, як виконував її сам автор, ні в кого не виходило. І Богдан ніколи не відмовляв на прохання заспівати її. Ніхто тільки ще не чув її з аранжуванням столичних лабухів. Так вона ще ніколи не лунала.
Ніхто не знав, чому Білоград під час співу закриває очі. А він свою пісню плакав:
Чорне із білим – в аіста крила, як хвилі.
Чорне – це смерть, а життя – зверху біле перо!
В цих кольорах поринає рисунок стихі…ї.
Ти – білий аіст, всім чорним стихіям назло-о…
Комбриг демонстративно послужливо відкрив перед Примою двері свого УАЗика. Але несподівано той вправно поставлений голос немов прикував її увагу. Вона відволіклася тільки на мить, у програші між куплетами:
– Що робить у вас цей хлопчик?
– Служить, – з неприхованою гордістю відповів Дантоєв.
– Служить?.. Ви думаєте: він у вас служить? – вона навмисно зробила наголос на «вас». – А яка сьогодні температура?
– Сьогодні – шістдесят чотири, – комбриг зовсім розгубився.
– Шістдесят чотири, кажете? – і, не чекаючи відповіді, вона продемонструвала сироти, що рясно вкрили їй руки. – Ви думаєте, він служить у вас?
Тим часом над бригадою лився новий куплет пісні:
Чорне із білим – це символ пера і паперу-у,
Пісні тієї, що нам доспівати пора.
Біле – це часточка Світла, омита від скверни,
Чорне – примара, у небі воронячий гра-ай…
Аісти, аісти, – чи не пора відлітати?
Чом ви кружляєте в бурю – посеред громів?
Бачу, я бачу ви ніби чекаєте брата…
Ви із собою його захотіли забрати?!
Нашого Аіста – сина далеких степів…*
…З останнім акордом Білоград ще раз провів долонею по струнах, наче вгамовуючи їх, і з неприхованим жалем, ніби прощаючись, поклав гітару на колишнє місце. Дека відгукнулася глухим стогоном. Дан, немов і не бачив нікого, попрямував до підсобки.
Командири до цих пір не наважувалися віддати підрозділам команду на рух. Бійці, немов зачаровані піснею, так і стояли колонами. Гітарист, схоже, був єдиним, хто наважився зрушити з місця. Він наздогнав Білограда за кілька кроків. Згодом, уже в Союзі, гітарист ще довго розповідатиме своїм друзям і колегам, як затремтіло плече в того хлопця, коли він торкнувся його долонею. Стільки болю в очах він більше ніколи і ні в кого не бачив. І в них не було жодної сльозинки. Він не чекав, що викличе у хлопця таке страждання, але розгубився тільки на мить, простягнув гітару і прошепотів ледве чутно:
– Тримай. Це твій інструмент…
* Пісня Анатолія Шестопалова. Переклад українською Тетяни Майданович