Через технічну неспроможність висловитися щодо проблем вірусних гепатитів в Україні у дискусії, яка мала місце 16 липня, вирішила свої думки викласти у цьому тексті.
Починаючи з 2011 року, відколи, як журналіст, спостерігаю за цією проблемою, мало що змінилося.
Буду говорити лише про Чернівецьку область. По-перше, офіційна статистика хворих. Це досі залишається чимось хаотичним. Не всі лікарі надсилають повідомлення до СЕС про виявлений вірус гепатиту С у пацієнта, хоча наказ такий провели у медичних закладах. По-друге, самі медики. Досі не можуть поділити між собою пацієнтів гастроентерологи та інфекціоністи. Крім того, гепатоцентр, який є у нас офіційно і пропонує практично 10 ліжко-місць в інфекційному відділенні обласної лікарні, пропонувала організувати на базі гастроентерології лікарні швидкої допомоги професор Хухліна. За її словами, пацієнтів із діагнозом гепатит С в неї вистачає і напрацювання щодо організації роботи центру оформлені лежать у столі начальника управління охорони здоров’я області.
Щодо громадських організацій. Вони активно збирають круглі столи, куди кличуть усі сторони, які взмозі вплинути на ситуацію, але чиновники ігнорують такі свої можливості й часто не приходять на «посиденьки». Вдалими вважаю вуличні акції, де усім бажаючим пропонують пройти тест на наявність гепатиту С. Я спостерігала зацікавленість молоді, вагання, страх і рішення пройти таки це тестування. На жаль, хворих виявляється чимало. Також шкода, що лише концерти або ж щось яскраве і нестандартне, у рамках тематичних акцій, може привернути увагу громадськості до стану її ж здоров’я.
Якщо загально подивитися на цей хаос з усіма сходинками, фундаментом для котрих є гепатит, то схоже, що ця хвороба таки знищить нас. Потенційний хворий-медицина-громадські організації-держава. Хто кому винен і що робити? На мою думку, для початку кожному громадянину варто самому подумати про себе, а в ідеалі – ще й один про одного. Байдужість до наслідків манікюру або татуювання в сумнівному салоні, байдужість до того з ким прокинешся ранком, байдужість до проблем, які «не є твоїми». Усе це пандемія нашого часу. І ніхто крім нас її не вирішить.
Люба пані Тетяно! Наука не стоїть на місті. Вже розроблені та запатентовані засоби для лікування в тому числі і гепатита С. Інша справа їх реєстрація в фармкомітеті МОЗУ. Тільки для розробкі аналітико – нормативної документації ( АНД), яка необхідна при наданні, потрібні величезні кошти. З матеріалами Ви можете ознайомитись на сайті: http://www.kc-1.ru . Там є стаття газети МОЗУ “Ваше здоров’є”, що видана ще в 2001 році, та інші.
Я ні в якому разі не вигороджую МОЗ та інших причетних до можливого вирішення проблеми. Ліки, відомо, що є. Невідомо лише звідки більшості хворих гроші на них взяти. І, пробачте, може я не знаю процесів МОЗу, але аналітико — нормативна документація хіба не інтелектуальної праці потребує? Гроші на папір потрібні? (пошепки: у МОЗі розмови-міркування-процеси не на здоров’я нації спрямовані. Там інший пафос Богатирьової)
У цьому тексті я не зверталася до фармакології, я намагалася проаналізувати стан суспільства у контексті цієї хвороби.
Дякую за увагу :)
Стан суспільства, пані Тетяно, визначається системою. Ринкова економіка вимагає шалених прибутків. Отже і ціни на ліки залежать не від їх собівартості, а від попиту. А попит більший, коли більше хворих. Тож причетні до медицини зацікавлені в рості ринку туберкульозу, гепатіту та інш. А з сайтом, таки, ознайомтесь. Там багато цікавого для чесног журналіста.
Дійде мозок, ознайомлюсь, дякую. А з приводу економічної вигоди, як ідея: громадські організації могли б скласти аналітичний мотиваційний проект для фармакологів та МОЗу, і разом зробити добре всім – і хворим, і “міністрам”.