Тиждень тому моя дівчинка, п’ятикласниця, прийшла зі школи і розповіла, що в них була якась комісія. «Товстопузий дядька підійшов до шафи і почав щось кричати…». Ми не звернули уваги на це, бо дітей ніхто ні про що не питав, вони не були ані схвильовані, ані, навіть, зосереджені на цих подіях. Але виявилося, що ми були щасливим виключенням. З усіх боків до нас стала надходити інформація, що напередодні відвідин київською комісією Міністерства освіти, в багатьох школах Харкова вчителі телефонували додому батькам учнів і просили їх, щоб діти не приносили до школи підручники та навчально-методичні посібники, які не мають грифу Міністерства освіти, наприклад, деякі підручники харківського видавництва «Ранок».
Потім ми дізналися, що перелякані вчителі і директора шкіл, щоб їх не покарали комісії, виносили з бібліотек та кабінетів «заборонену літературу», ховали її вдома, і навіть палили на подвір’ї шкіл. До чого може дійти дурість, вірнопідданість і невігластво? До чого завгодно. Так, за повідомленнями батьків учнів в гімназії № 47 в Харкові до приходу такої комісії зняли портрети Лесі Українки – і це примушує думати, що насправді ці перевірки це поступка п’ятій колоні сумнозвісному псевдо «УкрАинскому вибору». Неосвічені захисники «Русского мира» не знають, що в російській мові є слово УкраИнский, а не УкрАинский.
Ідіотизм ситуації полягає в тому, що ми маємо справу з абсурдною системою влади, яка спрямована на збагачення і тільки на збагачення будь-якою ціною. Все інше не береться до уваги.
Тому й народжуються на світ такі документи, як Наказ Міністерства освіти та науки України № 119-607 від 09.08.2012 року, де зазначено, що «в організації навчально-виховного процесу загальноосвітнім навчальним закладам дозволено використовувати лише навчальні програми, підручники та навчально-методичні посібники, що мають гриф Міністерства освіти або схвалені відповідною комісією Науково-методичної ради з питань освіти». Третій рейх? СРСР? – де ми живемо?
Чому вчитель не може на власний розсуд обирати підручники, які, на його думку, найкращі для навчання дітей? Ми довіряємо вчителю найдорожче – наших дітей, але не довіряємо вчителю вибирати підручники? Якщо вчитель такий ненадійний, навіщо його тримати у школі?
Я гадаю, що все дуже просто: причини цього ганебного явища – економічні. Видавництва, яким дозволено бути «на учбовому ринку» якимось чином наближені до «тіла» міністра освіти або його найближчого оточення в міністерстві або в Кабінеті міністрів. І перед кимось стоїть завдання – витіснити з ринку конкурентів.
А що буде з рівнем освіти, вчителями, дітьми, батьками – їх взагалі не хвилює. Бабло перемагає все – добро, зло, та будь-які норми – моральні або законні. Це прислів’я зовсім невтішне, бо у нашій владі воно перемагає навіть залишки здорового глузду.
Як ще можна визнати вимогу членів таких комісій прибрати зі шкіл «Кобзар», виданий видавництвом «Ранок», але без грифу Міносвіти? Може, Міносвіти хоче під кожним віршем Тараса Шевченка ставити який-небудь штампик на кшталт «Перевірено Дмитром Табачником»? Міносвіти хоче цензурувати твори Шевченка? Так це вже зробили за часів царату.
І як часто трапляється останнім часом, представники цієї влади забули, що Конституція України в статті 34 гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.
Тобто і вчителі, і батьки мають право навчати своїх дітей за тими підручниками, які вони оберуть.
Наш держапарат нахабно демонструє повне презирство до свободи і прав громадян, не кажучи вже про їх гідність. І це також порушення Конституції України. Яка ж це повага до гідності, коли в деяких школах комісії нишпорили по портфелях учнів, вишукуючи заборонені підручники, а вчителі просили батьків не здіймати галас, бо непереливки буди і вчителям, і учням. От такої «гідності» навчають наших дітей. Важко підібрати цензурні слова для того, щоб описувати це божевілля, яке твориться в харківських школах. І це божевілля виправдовує директор Департаменту освіти міської ради Ольга Деменко, і всі директора шкіл бояться заперечити їй. Таке собі освітнє рабство…
Мовчать і представники антифашистських комітетів Харкова. Мабуть забули, що саме фашисти починали свою діяльність із спалювання «шкідливих» книжок. Але їм не до цього – вони воюють з померлими псевдо посібниками фашизму. Все ж таки це набагато небезпечніше, ніж воювати з місцевою владою.
Причина таких дій чиновників від освіти зрозуміла – гроші, відкати від «своїх видавців», хай навіть підручники будуть невисокого рівня, але приносять доходи. І більш за все хвилює в цій ситуації не жалюгідний ідіотизм чиновників, не їх жадібність і невігластво, які довели ситуацію до абсурду, а відсутність в суспільстві імунітету до таких явищ.. Насамперед батьки повинні захищати своїх дітей. В усіх школах існують батьківські комітети, загальні батьківські збори. Але всі мовчать…
Якби існувала правова свідомість в суспільстві, батьки, які є громадянами України, мали б вийти на мітинги і вимагати скасування ганебного наказу.
А якби у моєї дитини хтось нишпорив у портфелі, я би подала на таких «освітян» до суду, бо і це також порушення Конституції України, яка гарантує право на свободу і особисту недоторканність. І потрібно брати до уваги, що портфель або ранець – це власність дитини та її батьків.
Чим хворіє наше суспільство, що робиться з нашими людьми, які поводять себе як раби, забуваючи про свої громадянські права, і дають змогу жалюгідним чиновникам знущатися над собою і нашими дітьми?