Віктор Горобець: Про армію

Вирішальне слово у протистоянні народ-влада завжди казала людина з рушницею. Так було в Іраку, Пакістані, Румунії, Росії, Кампучії, Чілі, Китаї, Іспанії, Бірмі і безлічі країн Африки… Іноді Збройні Сили ставали на бік народу, іноді – залишалися вірними владі. Але у випадку, коли конфлікт заходив у глухий кут, остаточне слово завжди було за ними – людьми з важкими, непереборними аргументами. Цікаво знати, як дивляться військові ЗСУ на нинішню загрозу розколу країни або й поготів – втрати суверенітету України? У розрізі того, що головне завдання військових – збереження територіальної цілісності країни чи не час нагадати так званому Головнокомандувачу, що він ризикує перетнути межу, за якою перейде у категорію державного злочинця? Хоча, особисто моя думка полягає у тому, що, інакше ніж державною зрадою дії теперішнього Президента України, протягом усієї його каденції, назвати не можна…

Наразі не 2004 рік і питання стоїть не у площині – хто з українців очолить країну, мова йде не більше не менше – за контури української держави, її залежність від неадекватної сусідньої країни, майбутній устрій України і волю чи неволю її мешканців. Зараз, коли країна опинилася у важкій ситуації внаслідок дій липових «професіоналів» від влади, її Президент зовсім не з народом, а блукає столицями сильних світу цього і напрошується навіть до маленьких держав, усунувшись від плодів власних зусиль по грабунку країни і її мешканців, армія має слушний момент заявити свою громадянську позицію. У її силах – і те цілком реальний сценарій – висловити занепокоєння ситуацією і на тлі ескалації виступити з заявою про підтримку утворення, наприклад, Комітету національної єдності, пригрозити силовим усуненням збанкрутілої верхівки у разі відмови вийти у відставку, і безперешкодно забезпечити у подальшому позачергові вибори: одночасно і Президента, і депутатів усіх рівнів. В один день і на однаковий термін з повною відповідальністю. Без провокацій з боку криміналітету і міліції, яка зв’язала себе з ним. Бачити, як міліція активно співпрацює з криміналом проти власного народу, бачити, як прокуратура закриває на те очі, бачити, як суди забули сенс слова «справедливість», бачити усе це і залишатися осторонь – теж злочин.

А те, що злочинний синдикат під назвою «ПР» добровільно і з каяттям владу не віддасть – безперечно. У мене жодних сумнівів, що згадані злочинці накоїли достатньо, їм є що втрачати і за що чіплятися. Повторюю, це не 2004, коли вони ще не добули владу, це 2013, коли влада вже узурпована, а тому – приносить гроші і пов’язала їх усіх злочинами, відповідати за які дуже не хочеться. Тому будуть і провокації і блеф і відчайдушні смикання, у тому числі спрямовані на розвал держави. І у разі небезпеки, коли імовірність реального програшу замайорить червоним сигналом тривоги – за ціною режим не постоїть. Може бути і кров і сепаратизм і відкрита зрада. Тому і потрібне вагоме слово Збройних Сил – припинити усе це у зародку.

Чи згадає українське військо про свою офіцерську честь і чого насправді для військових варті слова: «Служу народу України» – питання відкрите. Але якщо режим втримається, якщо армія залишиться за ширмою нейтралітету, давши змогу втопити виступ народу проти корумпованої, знахабнілої від уседозволеності влади, яка за хабар торгує Батьківщиною – завтра ця країна перетвориться на провінцію Росії, стане поліцейським механізмом і незабаром вночі приходитимуть вже за родинами військових. Вибір поки що є.