Віталій Овчаренко, колишній боець батальону “Артемівськ”, журналіст, член ГО ІЦ «Майдан Моніторинг» ділиться своїми враженнями від подій на фронті.
Від початку війни Віталій доволі швидко зрозумів, що рано чи пізно опиниться на фронті. «Ми маємо разом захистити нашу державу і не дати агресору нас захопити або використовувати у своїх цілях. Як не банально це звучить, але хто як не ми, і коли, як не зараз» – такі думки мотивували Віталія.
Спостерігаючи за колегами-журналістами на передовій Віталій помітив, що журналісти в Україні ще не зрозуміли: журналістика в умовах війни це зовсім не те, що журналістика в мирний час. Вони приїздять на передову на 1-3 дні, женуться за вдалими кадрами, не розуміючи, що ворог їх не пошкодує. За цей час їх мозок ще не встигає адаптуватися до таких екстремальних подій, для цього потрібен час. Військовим часто доводиться, ризикуючи життям, діставати журналістів з дуже небезпечних місць.
Віталій ділиться своїм баченням подій у Дебальцево: «Котел там був і був він доволі щільний. Були жорсткі бої. У росіян стояло завдання взяти Дебальцево, але завдяки героїзму українських військових та добровольчих батальонів їм це не вдалося. Україна завжди дотримуєтья взятих на себе зобов’язань. Ми очікували перемир’я, але буквально через шість годин, о 6 ранку нас знову обстріляли, росіяни пішли в атаки. Слова Російської Федерації і підписані нею папери нічого не варті».
«Потім нам прийшла вказівка виходити з міста. Це не був панічний вихід, це була військова операція. Був відданий наказ про вихід, сформовані колони. Звичайно, прорив з оточення не може бути ідеальним, але зрештою все вдалося. Приймаюча сторона нас чекала і нам допомагала. Щодо великих втрат, у своїй колоні я їх не бачив» – згадує Віталій.
Журналіст переконаний, що з людьми, які не підтримують зараз Україну потрібно спілкуватися і налагоджувати діалог, але той, хто співпрацює з різними інстанціями ДНР має бути позбавлений громадянства України. Людина, яка один раз пішла на співпрацю з окупантами не може бути громадянином нашої держави.
Віталій розповів про необхідність адаптації місцевих жителів прифронтових міст до військових у їхніх містах. Вони мають розуміти, яким чином зміниться їх життя з приходом у місто військових, що військові у місті – це їх захист і тому до певних незручностей і обмежень потрібно ставитися з розумінням.
Щодо забезпечення українського війська, Віталій вважає, що на даний момент питання бронежилетів, форми, касок і взуття знято. Всі мобілізовані це отримують. Питання залишається в зброї та військовій техніці. Потрібні прилади нічного бачення, тепловізори, прилади зв’язку, рації, броньовані позашляховики, зброя проти танків, нормальні сучасні гвинтівки, танки: «З кожним днем я бачу позитивну динаміку. З кожним днем забезпеченість і обороноздатність нашого війська зростає. Частина, звісно, робиться за волонтерський рахунок, але централізованість покращується. Це видно навіть по військових фотографіях. Помітна певна уніфікація зовнішнього вигляду».
Журналіст вважає, що росіянам просунутися далі не дає можливості героїзм кожного волонтера, кожного українського військовослужбовця та добровольця: «Росіяни не очікували такого опору українців. Кожна людина відчуває себе зобов’язаною допомогти війську, хоча б однією гривнею».
Існує міф, що жителі Донбасу не воюють за свою землю. Це неправда. В батальонах дуже багато луганчан і донеччан. «Просто вони це не можуть афішувати, але свою землю вони захищають. Буває, що родина розділена за поглядами, частина сім’ї не пітримує або хтось воює у протилежному таборі, або родина чи частина родини знаходиться на окупованих територіях» – пояснює Віталій.
Цікавим є те, що українська мова на фронті реально може врятувати життя, адже це те, що вирізняє наших людей від росіян, які насправді, там воюють: «Ідейних сепаратистів з місцевих залишилося дуже мало, вони виконують більш декоративні функції, виступають по російських ЗМІ, а воює на Донбасі російська регулярна армія».
Те, що російська армія надпотужна, це великий міф, хоча звісно, ця армія досить сильна, адже вона постійно мала практичний досвід війни. Але і українська армія вже не та, що була раніше, вона готова воювати, вона укріплюється, суспільство теж вже розуміє, що таке війна, воно допомагає армії і саме готується.
Зараз Віталій бере участь у проектах Української миротворчої школи. Він починає працювати з її тиловими проектами по забезпеченню адекватного тилу в прифронтових містах.
Наталя Ляшенко, ІЦ “Майдан Моніторинг”
=====