На львівському телеканалі НТА відбувся ефір з Наталією Зубар (засновниця сайту Майдан, правозахисниця з Харкова, спеціаліст з інформаційної безпеки) та Оленою Логвіненко, (переселенка з Донбасу, переможниця конкурсу LOVEDonbas). Ведуча: Оксана Гнатишин.
Тема ефіру: стан інформаційного простору України та особливості ведення гібридної війни проти України.
Розкажіть детальніше про конкурс LOVEDonbas. У рамках якого проекту він відбувався?
Наталя Зубар: Цей конкурс відбувався у рамках проекту Українська Миротворча школа. Цей проект запобігає конфліктам у прикордонних областях України. Ми працюємо, зокрема на вільних територіях Луганської і Донецької обл., над тим, щоб трансформувати існуючи конфлікти у щось цивілізоване.
Одна з найбільших проблем, яку ми виявили – це величезна проблема з інформуванням населення, з комунікаціями. Завдяки поганим комунікаціям в широкому плані (як міжперсональні комунікації, так і поганий стан медіа), була можлива російська окупація Донбасу. І досі можливими є певні впливи російської інформаційної війни.
Тому, серед іншого ми спробували почути Донбас, пішли до людей, багато з ними говорили, вивчили ситуацію і зрозуміли, що до того, як Донбас почути, треба його навчити говорити. З цим були певні проблеми хоча б тому, що там не було свободи слова, там гасилася будь-яка громадянська активність, там у людей дуже низький рівень соціального капіталу, тобто, там просто не було спікерів. Зараз вони народжуються.
Для цього ми придумали такий конкурс LOVEDonbas, аби показати світу Донбас, який він полюбить. Було три номінації, фото, відео і ессе. На конкурс було подано біля 150 робіт. Можу сказати таку цікаву річ. На конкурс подали 30 ессе, і у 29 написано, які класні і хороші люди на Донбасі, як ми їх любимо, які вони особливі. Крім того, подали 450 фото. І з них тільки 10 мали обличчя людей. Решта – пейзажі.
Чому на конкурс прийшло більше світлин з пейзажами, аніж з обличчями?
Олена Логвіненко: Я думаю, тому що лідерів, до яких вони б були прив’язані немає, але до місцевості, до природи прив’язка є.
Наталя Зубар: Цікавою була реакція людей на світлини. «Не может быть. Это Донбасс?». Вони не вірили, що це світлини Донбасу. Ми зробимо зараз виставку і покажемо цю красу всій Україні, щоб люди зрозуміли, що там не тільки шахти і терикони, там живуть люди.
Ми почули, що Донбас не вмів говорити. Олено, як вам слухати про свою Батьківщину такі речі. Чи не зачіпає?
Олена Логвіненко: Я сама багато критикую Донбас за низькі бійцівські якості. Адже, або ти борешся, або терпиш все, що відбувається. Мені деяка критика Донеччини не надто приємна. Це як коли мати критикує свою дитину. Cама мати може критикувати, іншим – зась. Так і тут. Це моє, це моя батьківщина, це частина мене. А коли хтось інший критикує, стає боляче і неприємно. І я тепер розумію, як львів’янам та Західній Україні було боляче, коли вони чули про себе неприємні речі.
Але ми мовчимо, приймаємо критику на свою адресу як даність. Наша сторона більш хвора, несе багато проблем країні, тому ми мовчимо. Що ми можемо сказати? Зараз починаємо розбиратися, в собі копатися. Я вважаю, це дуже важливо, почати в собі копатися самим.
Наталя Зубар: Повертаючись до інформаційної війни. Відсутність зв’язків і комунікацій – це страшна річ і це робилося навмисне.
Ви вважаєте, що і зараз вони відсутні?
Наталя Зубар: Зараз уже краще, але недостатньо. В Красноармійську (це бувше і я сподіваюся майбутнє місто Грішине), де, до речі, Леонтович (автор Щедрика), керував музичним хором, журналісти спитали у жінки на вулиці: «Наскільки старе ваше місто?». І почули у відповідь: «Я народилася у 1962 р. так воно уже було». Уявіть собі! Місту за 200 років! Львів’яни в таке не можуть повірити. Це саме благополучне місто Донбасу. Там працюючи шахти. Воно впорядковане, проукраїнське, але навіть там люди не знають своєї історії. Це теж елемент інформаційної війни. Люди тут позбавлені пам’яті. Чому у Львові більше патріотизму, чому тут більш свідомі люди, чому тут розвинене громадянстке суспільство? Кожен львів’янин прив’язаний до своєї історії, до свого міста. Він любить його і знає, що тут було до нього. Є такі психологічні експерименти, коли людину штучно позбавляють пам’яті. Людина у такого стані знаходиться на межі самогубства. Наша країна була на межі самогубства в тому числе через те, що вона була штучно позбавлена пам’яті. В нашому проекті тепер бере участь Інститут національної пам’яті Україні і Польщі. Одна із цілей – цю пам’ять відновити. Дуже багато для цього робиться від видавничої діяльності, від наукових конференцій.
Ми будемо завозити людей зі Східу на Захід і навпаки, але не просто подивитися, а брати участь у різних подіях. В Краматорську, наприклад, гарно працює «Вільна хата», відкритий простір для молоді, яка була заснована випускниками УКУ. Це центр кристализації громадського життя.
Ми поліпшуємо комунікації, підтримуємо медіа, блогерів, створення нових медіа, наприклад, радіо, телестудії, даємо дуже багато тренінгів, і в тому числі тренінгів з інформаційної безпеки. Це краш-курс критичного мислення і це дуже важливо.
Чи потрібен окремий підхід для представників Заходу і Сходу?
Наталя Зубар: Ні, ми говоримо до всіх одними словами, ми можемо використовувати тільки різні приклади. Ми робили в рамках проекту соціологічні дослідження. «Єдина Україна» – це конструкт, який дуже вдалося донести до всіх людей. Навіть до людей радянського типу свідомості в Харкові. У них в голові ця Єдина Україна може виглядати інакше, але вона є. Ментальні кордони між нами набагато менші, ніж можна собі уявити. Безумовно є традиції, є якісь комунікативні коди.
Люди в різних регіонах впевнені, що їх проблеми унікальні. Нічого подібного. Але знаєте, хто знає найкраще, що проблеми в різних регіонах не унікальні? Переселенці. Бо вони бачили, що відбувається і тут і там, вони можуть порівнювати. Цей досвід, його передача, критичний аналіз є у всіх, як у інтелектуалів, так і у дуже простих людей. Це те знання, якого була штучно позбавлена Україна.
Олена Логвіненко: Головна думка мого есе, показати, що ми не інші, ми такі як усі. Можливо, ми здаємося іншими, ми такі ж як і ви. Як львів’яни, кияни, дніпропетровці, такі ж луганчани і донеччани. Може, інші вібрації, ми більш активні, більш гучноголосі, але на це не треба звертати уваги, навіщо такі речі порівнювати?
Роками загарбник проводив у нас свою політику. І за рік, за два чи зможемо ми людям з Донбасу донести інакшу інформацію?
Олена Логвіненко: Я роблю ставку на нашу молодь. Вона двигун процесу. Молоді потрібно давати можливості. Хапати кожного, хто сказав: «Я хочу». Стояти над ним і говорити: «Давай, роби, ми стоїмо тебе чекаємо. Не опускай руки».
Наталя Зубар: Номінацію відео виграв ролік школи з села Нескучного. Його робила молодь, школярі. Завдяки таким речам Донбас відкривається з іншого боку. Це і була мета конкурсу. Школа в цьому селі буде святкувати 125 років. Це Донбас якого ще вчора для нас не було. Школа була заснована відомим бароном Корфом, реформатором з освіти ще за часів Російської імперії. Такі історії є на Донбасі і про них треба розказувати людям.
Там є пректасні історії про захисників і дисидентів, Василя Стуса, Олексу Тихого. Зараз наші товариші хочуть перейменувати великий проспект Леніна, який простягається через 4 міста, на проспект Олекси Тихого. Вони почали клеїти таблички вздовж проспекту. Такого типу акції ми підтримуємо. Ми вважаємо, що це приносить мир в ці міста. Як писав Котляревський
“Де згода в сімействі, де мир і тишина,
Блаженні там люди, блаженна сторона.
Їх Бог благословляє, добро їм посилає
І з ними ввік живе, і щастя їм дає.
Де згоди немає, там мир не царить,
Там Бог не вітає, добро їм не дарить.
Руйнуються пожитки, добро їх, їхні дітки,
Все марно пропаде… все марно пропаде…”
В нашій родині має бути мир, в тому числі і в прикордонних територіях, таким чином ми зміцнюємо наш фронт. Це співпраця на єдність держави.
Яким чином ми маємо діяти зараз, щоб убезпечити себе від інформаційного впливу агресора?
Наталя Зубар: Передовсім тут дуже велика роль медіа. І медіа має стати просвітою. Різні медіа по-різному готові до цієї функції. Я тут більше сподіваюся саме на державні медіа. Зараз вони реформуються і зможуть собі це дозволити. Більше розуміння є саме у державних медіа, а не в тих, що належать олігархам і мають різні зацікавленості. А також нові медіа.
Головне – виховувати у людей критичне мислення, показувати порівняння, як правильно, як неправильно, крім того, елементарна психологічна освіта, теорія психологічної війни, як робляться психологічні операції. Те, що робить Росія масштабно, але не унікально. Теорія психологічної війни розроблена дуже давно. Це можна пояснити людям і розказати, як на це не реагувати. Як казав професор Рущенко, головна війна йде за мізки людей. Треба імунізувати мізки людей, тоді впливу не буде. Треба поставити барьер до ворожої інформації.
Якщо когось зацікавили наші проекти, у нас плануються конкурси для молоді Приазовья і Донбасу, але ми вже будемо чітко просити, покажіть нам цікавих людей, не тільки пейзажі. Ми будемо робити конкурс «Вчителі змін» для старших школярів, щоб вони писали твори про вчителів, як Олекса Тихий, когось, хто серйозно змінив їх життя. Ми залучаємо людей з Заходу працювати на Сході. У нас і зараз працюють на Сході люди з Бережан, з Тернополя та зі Львова.
http://www.youtube.com/watch?v=EzehaEmWoY0______
Проект “Українська миротворча школа” проводиться коаліцією громадських і урядових організацій України та Польщі за підтримки Посольства Великої Британії в Україні.