Пропонуємо вашій увазі текстовий виклад телемосту, присвяченому проблемам переселенців “Зміни ідентичностей при великих переселеннях”. Дискусія проходила у Харкові, Києві, Львові та Дніпропетровську.
Фокус-група Харків
Віталій Овчаренко: Ми зіштовхнулися з однією проблемою, що всіх переміщених осіб та всіх осіб, які протягом конфлікту на Донбасі переїхали з місць свого постійного життя в нові місця, не можна класифікувати. Тобто нема такого, щоб наприклад всі люди з вищою освітою були однозначно за Україну, без вищої освіти – навпаки за Росію, або менеджери за Україну, а інші проти… Всі історії переміщених осіб настільки окремі та індивідуальні, що якось їх класифікувати – дуже важко, або такіх класифікацій буде дуже багато. Одна група переїхала с приводу ідеологічних питань, інша – через побутові проблеми, зв’язані з веденням бойових дій та пов’язаних з цим питаннями.
Перше питання, яке ми окреслили – які зміни ідентичності при переселенні є позитивними, а які негативними, що можна підсилювати, а що варто коригувати.
До плюсів ми віднесли:
1) Переміщені особи, та люди, які просто переїхали на нові місця життя, набувають загальноукраїнську ідентичність. Люди відходять від якось місцевій ідентичності і переключаються на загальноукраїнську.
2) Такі переїзди сприяють намаганням покращити своє життя у новому місті. Місця, з яких вони переїхали були депресивними, переїжджаючи до нових місць, люди отримують новий сенс та базис для нового життя.
3) Люди, які переїхали, отримають нову можливість реінтеграції Донбасу. Ці люди бачать, що ті стереотипи, якими їх накачують російські ЗМІ, не мають під собою підстав. Далі спілкуючись зі своїми родичами-знайомими з окупованих міст, вони таким спілкуваннях реінтегрують і себе, і цих знайомих до загальноукраїнської ментальності.
Негативних оцінок, нажаль, виявилося більше:
1) Виникають проблеми з ідентичністю переміщених осіб. Коли вони жили в своїх містах на Сході України вони мали якусь місцеву ідентичність, а коли переїхали – вони вже позбулися своєї старий ідентичності, але нову ще не здобули. А людям, які не мають ідентичності, набагато гірше пристосуватися до нового життя.
2) Зміна життя в таких важких умовах не може не відобразитися і на психологічному і на емоційному стані людей. Люди, особливо старшого віку, звикли до розміряного, звичного життя. Працювавши на звичних роботах, маючи багатолітніх сусідів, вони дуже важко витримують війну, і їм треба переїхати на нове місце. Все життя їм треба розпочати заново. Старшим людям це набагато гірше.
3) Знайти себе у новому житті після всіх цих переїздів, після цих всіх емоційних та психологічних навантажень, людям вкрай складно. А оскільки держава в даному випадку повністю не виконує свої функції, люди намагаються боротися з проблемами або власними силами, або за допомогою волонтерів. Але ми всі розуміємо, що волонтерська допомога – не безмежна, її не варто порівнювати з державною.
4) Переміщені особи, якщо вони переїжджають організовано, купою, то вони тягнуться до людей із свого регіону. Вони намагаються з ними більше спілкуватися, і таким чином маргіналізуються та переходять до стану внутрішнього та зовнішнього гетто. Вони не трансформуються, не змінюються, а залишаються такими ж, як були, але в нових обставинах. І тому вони не бажають ані змін для себе, ані змін для оточуючих.
Ми окреслили такий мінус як міфологізація, яка, нажаль, є складовою частиною переїзду. На жаль, дуже часто люди використовують самий негативний досвіт та негативні приклади щодо переміщених осіб. Звичайно, бувають такі випадки, коли неадекватні переміщені особи поводять себе не дуже чемно, а потім їхня поведінка розповсюджується на поведінку всіх переміщених осіб, що їдуть зі Сходу. Але не дуже адекватні особи є у кожному колективі. Ця міфологізація спостерігається по всій країні, чому сприяють і засоби масової інформації.
5) Низький ступінь соціалізації та реінтеграції в новий спосіб життя, в нове суспільство, в нове місто, в новий район, мікрорайон, будинок – це ми беремо точечні приклади.
6) Психоз, тобто повна втрата самоідентифікації, належності до якоїсь окремої групи. В такому стані психозу деякі люди знаходять постійно та стикаються із серйозними проблемами.
Як зберегти розвинене відчуття єдиної країни в масових переміщеннях
Потрібно розповідати історію українського Донбасу для всіх переміщених осіб. Для того, щоб люди не відчували себе розрізненими, іншими після зомбування російською пропагандою, що Донбас – не Україна, їм потрібно розповідати наприклад, про заселення Донбасу за козацькі часи. Ми зійшлися на тому, що держава не допрацьовувала в гуманітарній сфері в попередні роки. Тобто, в цій війні та гуманітарній катастрофі на Сході України є і наша провина.
На території Донбасу живуть не лише маргінали, це не прокажена територія. Ті люди, що зараз залишилися жити під окупацією, не є зрадниками. В них просто немає засобів щось змінити. Ми бачимо, що інформаційні канали Донбасу зачищені: там немає незалежних журналістів, а всі ті люди, що бігають із надписами «ТВ» є всього-навсього обслуговуючим персоналом російських окупаційних військ. Люди, які навіть західним ЗМІ сказали б, що вони за Україну та проти окупації знають, що їх в такому разі чекає. Їх побоювання за власне життя після висловлення своєї громадської позиції не є безпідставними, бо послідує розправа з таким інакодумством. Як бувший житель Донецька я знаю, що з інакодумством зараз борються все більше.
Економічна складова. Реінтеграція переселенців в єдину Україну відбулася б значно сильніше, якби перед ними не стояло широке коло економічних питань. Якщо б в них не було проблем із роботою, поселенням, швидше спостерігався б процес покращення. Але Україна зараз знаходиться не в найкращій економічній ситуації і місцевим людям часто не знаходиться адекватної роботи, а тут ще приїжджають сторонні. Це не сприяє інтеграції та відчуття єдиної країни.
Крім того, переселенцям потрібно пояснювати, що в кожному місці, кожній новій території, куди вони приїжджають, є свої особливості, в кожному місці вони можуть стикнутися з певними проблемами – тобто треба вести пояснювальну роботу, щоб не відбивати в людей це почуття.
Як можна використати досвід нових масових переміщень для сьогодення
Ми окреслили два можливих для України досвіду переміщених осіб з минулого. Це приклад Німеччини, яка після війни запрошувала до себе та реінтегрувала євреїв, та приклад Ізраїлю по поверненню євреїв з усього світу. Багато з них навіть не знали мову, але приїжджаючи до Ізраїлю, вони заново вивчали її, а також історію, культуру, традиції.
Також ми окреслили трохи дискусійний російській досвід переміщення осіб після війни на Кавказі. Якій він був, чи був взагалі. Всі досвіди треба вивчати.
Фокус-група Львів
Ярослав Сватко: Ми у Львові прийшли до висновку, що стратегічними проблемами з переселеннями є ті, які були 70 років тому, переселення лемків, та зараз переселення за національною ознакою кримських татар. Все інше, що відноситься сьогоднішній війни – це зовсім інша реч…
В нас дискусія перейшла в кінці кінців на те, що сьогоднішня ситуація відрізняється від колишніх переселень етично та світоглядно-ціннісним фактором.
Олена: Найважливішій момент в тому, що ми могли оцінити два аспекти переселення та депортації та відповідно збереження, чи втрати своєї ідентичності.
Перша – це депортація у 1944 році українців з етнічних земель сучасної Польщі – так званого Захерсоння, Лемківщини, Бойківщини, Холмщини, Любочищини, Древлящини, а також на Сяні (назви деяких регіонів можуть бути помилковими). З тих етнічних земель було депортовано понад 750 тисяч українців. Спочатку їх депортували на території сучасної України (це 44-46 рік), коли люди під дулом автоматів за півгодини мали можливість зібрати речи та виїхати невідомо куди з невідомо якім майбутнім. І перші наші депортації торкнулися регіонів Донбасу – Донецьк, Луганщина, і саме там зокрема були наші лемківські села. Тих, хто не захотів переселятись у Радянський Союз, депортували на північний захід Польщі. Всі депортації тривали до 1951 року. Основною причиною депортації було те, що то були українці, а Польща створювала мононаціональну державу. Тут поруч зі мною сидять люди, їх прадідів безпосередньо вивезли на Радянську територію. Говорити про депортацію було не можна. Депортовані були на найнижчій соціальній сходинці без будь-яких прав та можливостей, люди їх сторонилися, і відповідно повернувшись в Україну, тому що вона українець, людина тут сприймалася страшенно чужою. По суті до 90-х років нашої власної лемківської ідентичності офіційно не існувало. Ця депортація в результаті вилилася в те, що ми навпаки почали підіймати свою ідентичність. І саме цій біль депортації, якій до сих пір не є офіційно визнаним на світовому і на українському рівні, з’єднав лемків, захерсонців та інших до купи і дав можливість вижити, зберегти свою абсолютно унікальну культуру, зберегти своє я. І найбільшим бажанням, яке є в кожного старшого лемка або доцянця є повернути ці місця. Нове покоління стає трошки ширше, тобто сучасна Україна є нашою батьківщиною, але та наша батьківщина, яка залишилася поза межами України – найбажаніший край, з яким ідентифікується щастя, родина, успіх і усі можливості.
Якщо ми говоримо, що було позитивним, що негативним у цьому переселенні, то більше ми зішлися на тому, що позитива не можемо назвати. Нас викинули з рідної землі без права повернення, а наразі і без права говорити про злочин депортації. Ми говоримо, але по суті і на українському і на всесвітовому рівні це замовчується. Наразі це замовчується і сьогодні, бо це невигідно говорити з політичних причин, бо поляки – наші великі друзі, які нам зараз дуже допомагають у війні з Москвою, і тому не треба казати, що вони взяли і депортнули 750 тисяч людей. Але саме завдяки злочину та негативізму депортації, лемки, як унікальна історико-етнічна група українців зберегли своє я у лоні української культури.
Якщо ми говоримо про сучасні депортації – то я би не казала, що це внутрішньопереміщені особи, я би сказала, що це реально біженці. Є можливість знайти позитивні сторони. Якщо повернутися до лемків, то нас депортували саме за нашу ідентичність, за те, що ми були українцями, за те, що ми точно знали, хто ми є, чого ми хочемо, ким ми хочемо бути.
На сучасному етапі проблема в тому, що взагалі було важко говорити про якусь конкретну ідентичність, можно говорити про ідентифікацію з «великим та могутнім Руським міром», або з якоюсь країною, яка не є нашою, але ідентичність людей, хто ми є, які наші цінності, ким ми хочемо бути в цьому випадку відсутня.
І зараз ті люди, які справді виїжджають звідти, шукають кращої долі, мають знайти свою ідентичність вже в сучасних реаліях. По суті в даному випадку ми маємо цивілізаційний вибір і цивілізаційні можливості. Про це скажемо трохи далі, але це є позитив, тому що людина не знала, хто вона є, але тепер почала усвідомлювати та обирати, і це є великий позитив.
І ще один момент. Багато, хто каже, що зараз є стільки біженців, переміщених осіб, стільки нещастя, що це все через майдан, навіщо було розв’язувати цю війну, кажуть «вам що, погано жилося, чого ви почали?» Я кажу по-іншому, що нам майдан та ця війна дали можливість зрозуміти, кім ми є, і зараз дають нам можливість, незалежно від регіону України, говорити єдиною мовою – мовою цінностей, мовою світогляду України загалом, незалежно від регіону, від находження, говорити, як єдиний національний моноліт. І в цьому ми можемо бачити позитив.
Як зберегти чуття єдиної країни-України при масових переміщеннях
Найкращою компанією за єдину родину Україну в контексті переселень та депортації є зовнішній ворог. І в результаті, якщо ви ідентифікуєте себе з Україною, то незалежно від того, в якому регіоні ви будете жити, в вас є ворог, якій на початку дає вам можливість знайти спільну мову з усіма людьми, які живуть в інших регіонах і вважають так само.
Щоправда, тут є ще інший аспект, з яким ми у Львові зіткнулися, дивлячись на велику кількість біженців до Львову. Біженці, які не завжди ведуть себе адекватно, які не завжди хочуть зрозуміти, як ми тут живемо. І якраз ця інтеграція – чуття єдиної родини-України, залежить також від того, наскільки ці люди можуть зрозуміти спосіб життя тих людей, до яких вони приїхали. Наскільки вони будуть готові сприяти те, як тут люди живуть, як вони говорять, як вони погоджуються, бо нажаль буває багато випадків що «ви нам зобов’язані, забезпечуйте нас». В такому контексті навряд чи будь якій регіон буде готовий до якогось діалогу. Тобто це має бути сприйняття з двох сторін.
Візьмемо депортацію лемків, захерсонців-українців, і те, що ми маємо зараз. 70 років тому проти нас-депортованих були настроєні всі: з Польщі нас виганяли, бо ми українці, тут нас переслідували і зневажали, бо ми приїзжі. Зараз цієї тенденції щодо людей, які тікають зі сходу, немає. Ми відкриті допомогти, і переважна більшість регіонів України відкрита. Тобто якщо буде позитивний посил також від тих, хто переселяється, проблеми ніякої не буде.
Як можна використати минулий досвід масових переміщень та депортацій на сьогодення
Є злочин – має бути кара, було правопорушення – воно має мути засуджено і визнано, як правопорушення, тому що, якщо нас 70 років тому депортували, а це все замовчалося і не є визнаним на офіційному рівні, то злочин повториться. В серпні 2014 наше лемківське село Переможне накрили градом і наших лемків розстріляли за те, що вони допомогали українському війську – один до одного з тим, як було 70 років тому. Ту саме ситуацію ми маємо з кримськими татарами.
Якщо є безчинства і злочини, вони мають бути визнані, вони мають бути встановлені в свідомість наступних поколінь, щоб це не повторювалося. І мене здається, що це найважливіший момент.
Галина Проців: До того говорилося про те, що плюсів немає, але я вважаю позитивним те, що лемки мали можливість зробити все, щоб врятувати свої ідеї. Тобто вони перемістилися, але не мають офіційного статусу, як визнані в усьому світі депортовані біженці. Ніякими іншими словами це назвати неможна. Негативам є те, що люди втрачали свободу, втрачали свою малу батьківщину, мали страх і мали стрес. Вони мали лише 20 хвилин, щоб зібратися. Це була спочатку Дніпропетровська, а потім Тернопільська область. Вони несли з собою молитви, образи, вишивку і звичайно, ті документи, які в них були. І цю культуру вони зберегли по сьогоднішній день. І останнє, на що хочу звернути увагу – це те, що на сьогоднішній день є відчуття єдиної родини – України.
Якщо знати і вивчати сучасну історію України, ми зможемо бути разом, ідентифікувати себе, як одна нація, мати єдині цінності і розуміти, що нам разом треба і залишатися.
Дякую всім за цю дискусію, почивайте себе добре як у Львові, так у Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, як єдина родина. Сподіваюся, що те, що ми сказали зі Львова, буде корисним для вас всіх.
Фокус-група Київ
Тетяна Кохановська: Ми в нашої розмові зосередилися по-перше на досвіді прецедентів переміщення осіб як позитивному, так і негативному. Нам треба зрозуміти і визначитися, ким є тимчасові переміщанні з Криму або з Донбасу, бо вони не є депортованими, вони не є мігрантами за кордон, вони переміщуються в межах країни, але разом з тим вони не залишили свою малу батьківщину з власної волі, їх силою обставин звідти виштовхнули, особливо це стосується Криму, бо офіційної депортації там не було.
Такі прецеденти були, наприклад, опозіційна більшовизму міграція з Росії: «філософський параход» та інші схожі речи. Або міграція ірландців до Сполучених Штатів внаслідок економічних умов. Або дві напівекономічни хвилі міграції українців. Або масова міграція євреїв з території колишньої осілості до революції. Ми знаємо, що ця міграція була дуже велика, зовні добровільна, але насправді вона здійснювалася як внаслідок прямого насильства – погромів, так і створення дуже несприятливих умов.
Ми знаємо, як відбувалася трансформація ідентичності великих мас людей, які змушені були залишити свою батьківщину не з власної волі. Також ми говорили про досвід збереження української ідентичності за кордоном, і він успішний, значно більш успішний, ніж досвід збереження російської ідентичності в таких же умовах. Якщо в Канаді та в меншій мірі Сполучених Штатах успішно реалізувалася стратегія «Свій до свого по своє» і створення певних соціумів та української ідентичності, то процеси, які відбувалися з міграцією 90-х, були трошки інакшими. Але ми констатували, що частково вони привели до подібного ж наслідку. Тут ведеться про тих, хто мігрував, як тільки стало можна під час економічних проблем та розрухи в середині 90-х. Вони поїхали наприклад до Німеччини, не маючи української ідентичності. Вони мали радянську, або навіть антирадянську ідентичність, але згодом, коли минули роки, як не дивно, люди набули українську ідентичність, тобто успішно реалізувалася якась інакша стратегія.
Ми це пов’язуємо з тим, що власне українство, як ідентичність потужно розвивалося 20 років, і нарешті набуло такого рівня розвитку, що втягнуло в себе навіть тих, хто не був до нього долучений.
По іншому питанню ми би навіть хотіли вступити в дискусію з харківською групою: як сприймати локальну ідентичність? Особисто ми в наявності локальної ідентичності проблеми не бачимо, абсолютно нормальною ситуацією є існування подвійної ідентичності: загальноукраїнська культурна, або політична ідентичність нормально гармонійно поєднується з локальними ідентичностями. Подвійна або множинна ідентичність набагато більш нормальна практика для людини, ніж моноідентичність.
Характеризувати, як людей з моноідентичністю можна сектантів та, невдалу спробу офіційного конструювання – радянську ідентичність. Намагалися сконструювати таку моноідентичність «Новая историческая общность Советский народ», але, як ми бачимо, наслідки жахливі.
Якщо в країнах, які потроху вигребли, як Україна,просто формується нормальна національна ідентичність, то в країнах, де це не відбувається, як у Росії, ми бачимо абсолютний розпад соціальної тканини, атомізацію суспільства, швидке зростання рівню ксенофобії і тому подібні речи.
Тобто сама по собі, донбаська ідентичність не є в контрпозиції з ідентичностю українською, її можна наповнити будь-якім змістом. Скажемо, в Німеччині серед пострадянської міграції з України найбільш схільні до новітнього набуття української ідентичності виявилися ті, хто нормально інтегрувався в німецьку культурно-соціальну ситуацію. А ті, хто опинився в штучно-створеному пострадянському гетто, інтегруються набагато гірше. Ось ця закордонна вата при найближчому розгляді – це люди, які нормально не інтегрувалися в Німеччині.
Рівень збереження національної ідентичності в еміграції прямо залежить від рівня інтеграції в нове середовище, тому боротися з донбаською ідентичністю ми абсолютно не вважаємо за доцільне, а тім більше з кримською, адже, що там люди залишили свою малу батьківщину не з власної волі. Навпаки, треба боротися за максимальну інтеграцію в широкий український соціум, за максимальний розвиток ідей українства та доводити, що це не є несумісні речи.
Треба сприяти розвитку українського Донбасу, трансформувати саму ідентичність. Крім того є питання, наскількі ця донбаська ідентичність є цілісною. За попередніми висновками, скоріше ні. Це питання більш детального дослідження. Але намагатися з нею боротись ми вважаємо недоцільним, треба наповнювати її новим змістом. Тим більше це стосується, скажемо, Криму, ми всі розуміємо, що там інакша ситуація.
За статистикою, як тільки на Донбасі заспокоїлося, дуже багато людей повертаються. Чи це є питанням ідентичності? Скоріше ні. Це питання консерватизму та негідності соціальної поведінки.
Фокус-група Дніпропетровськ
Ніна Єлоєва, координатор БФ “МАК”: Я з першого дня займаюся проблемами переміщених осіб. Перші були кримчани. Ідентичність кримчан – абсолютно проукраїнська, і мене здається, що тим людям, які сюди переїхали, якось її коригувати зовсім непотрібно. Це в основному люди патріотичного складу, проукраїнсько налаштовані, які поважають українську культуру, недивлячись на етнічне походження.
Особливо хочу відзначити, що в нас теж є дуже великий народ, в свій час депортований. Це кримсько-татарський народ, якій був дуже цинічно депортований у 1943 році, і також, як і лемки вони були вивезені з території своєї держави насильницьким шляхом і викинуті в Сибіру та Таджикистані. І також, як і лемки, які були викинуті на захід Польщі, де була повна розруха, люди були повинні якось виживати.
Треба сказати, що та ситуація, що зараз відбувається з переселенцями з Криму та Донбасі відрізняється від тої, що були з лемками або кримськими татарами, тому що все ж такі вони не приїжджають на руїни, а приїжджають у цивілізовані міста, де їх зустрічають. Звісно буває по-різному, звісно, це не вдома, не дуже комфортне, бо дома завжди комфортніше, але все такі вони не приїжджають в дикий степ.
Ті хто хоче, і роботу знаходять, влаштовуються, дітей ми приймаємо до дитячих садочків, шкіл, інститутів… Це все в нас робиться без якихось потуг. Зрозуміло, що їм важко, бо нема друзів, знайомих, рідного дому, який вони все своє життя облаштовували, тому звісно, людям дуже важко.
Треба вказати, що та депортація кримотатарського народу, яка була у 43 році, нажаль продовжується і зараз. І звернутися додому для них зараз більш проблематичне питання, ніж для донеччан. Але хочу з власного досвіду помітити, що ідентичність людей, які були українцями не за етнічним походженням, а в широкому значенні цього слова, які сюди переїхали по морально-етичним або політичним намірам, не потребують коригування. Їх ідентичність проукраїнська.
А ось ватники дуже тяжкі в спілкуванні, навіть після того, як їм була надана допомога. Їх ідентичність змінюється дуже повільно, або не змінюється зовсім. Вони часто отримають або навіть вимагають дуже багато для себе, вважаючи, що ми зобов’язані це надати. Не всі, але нажаль таких людей немало. Вони залишаються сильно незадоволеними, і їх незадоволеність направлена і на державу Україна, і на українську мову, яка їх дратує, і на український прапор, який їх теж дратує, і на український гімн, який їх дуже дратує…
Я згадую, в тому середовище, де ми приймали в донецькому регіоні в червні, було дуже сильне напруження, і ми вставали і щоб це напруження скинути, співали українській гімн. Для нас це був позитив, а одна молода жінка, років може 30, до мене підходе і питає «У вас шо, музыкальная пауза?» Для мене це був стрес… І психолог, яка в нас теж працювала, була волонтером, якось мені зауваження зробила: «Ви їх не дратуйте гімном, бо в них психологічний стрес». Я її питаю: «Ви мене скажіть, якщо його можна виміряти, в кого він більший: у мене, яка бачить, що зі мною поруч люди, які ненавидять землю, по якій ходять мої діти, ненавидять мою культуру, живуть тут і не люблять цю землю, або в неї? Як можна виміряти цей стрес?» Так що мені здається, ситуація складна, я не знаю, чи можливо її якось відкорегувати – цю ситуацію з ментальністю. Але все-такі не треба складати руки, треба якось людей асимілювати в нашу українську культуру. Це дуже тяжко, але це треба робити.
Біля мене сидять кримчани, якось більше ми сьогодні говорили про донеччан, і може і кримчани свою думку висловлять, це буде також цікаво в форматі цієї розмови, бо про Крим ми якось менше говорили.
Ігор Павлів – переміщена особа з Криму: Мы исследовали как положительные, так и отрицательные моменты, смотрели, насколько изменились другие люди. В конце концов, наша дискуссия подошла к тому, что мы поставили залу вопрос – что дальше? Какую роль мы можем сыграть в этих изменениях? В конце концов все сошлись на том, что у на еще не до конца сформировалась национальная идея. Возможно, когда 23 года назад наши родители голосовали за Украину, еще не было такого понимания, за что же они голосуют. Сейчас, как говорил докладчик из Львова, мы попали в такое время, когда нам нужно сделать выбор, кто мы, определиться. И вот, когда мы определились, стало ясно, какая у нас национальная идея.
Второй момент, который мы хотели отметить, это то, что в нашей стране, к сожалению, нет украинской пропаганды. Очень много людей настроены пророссийски, про свою страну, про Украину как державу со своей державной символикой, речь идет не часто. Речь идет о государственных каналах, и это большая проблема.
Еще один момент, который есть, это большой разрыв между властью и людьми. Большинство переселенцев, которые приехали из других городов, на государство не очень-то и надеялось: кто-то надеялся на свои силы, кто-то на постороннюю помощь. Все же я скажу, что большинство людей большего ожидали от государства. На данный момент большинство людей, особенно те, кто приехали в первый раз и были настроены более патриотично, – этим людям легче находить себя, устраиваться на работу, находить общий язык. Люди сейчас приезжают с разными мотивациями, но нет той прозрачности, которую люди часто хотят видеть от власти, от государственных устройств.
Еще один момент, который мы обсуждали. Помимо национальной идеи нам нужно видеть пути, как изменить ситуацию. Часто переселенцы спрашивают: что я могу, кто я здесь такой? Вопрос «кто я такой и как я могу влиять на изменения в своей стране» сейчас перед украинцами остро стоит. Есть много стран, у которых мы можем учиться. Перед нами пример Израиля, который даже во время войны продолжал развиваться. Страна не прикрывалась тем, что у нее тяжелое экономическое положение и война идет. Т.е. люди как развивались, так и сейчас развиваются. Нам, украинцам, тоже нужно двигаться дальше, и тот потенциал, который у нас есть, стараться полностью реализовывать. Приехали мы сюда, хотим построить свою страну – значит, надо ее строить, а не ждать, что кто-то построит ее за нас.
Зоя Красовська: У нас вже вичерпується час, хочу додати те, що ще не говорили, – зараз іде мова про те, що ідентичність у нас змінюється. Люди, які переїжджали, відчувають себе українцями, не хочуть жити на окупованих територіях, не хочуть підкорятися чужеродним правилам, тому вони переїхали сюди, вони давно себе усвідомлюють українцями, але набагато сильніше почали себе усвідомлювати українцями під впливом агресії.
Тут звучав приклад, якій, як на мене є надзвичайно цікавим і показовим, чи є якісь проросійско-налаштовані українці, які почали себе почувати українцями, виїхавши за кордон? Коли вони приїхали в Росію і побачили, що там до них ставляться ворожо тому, що вони українці, то більше почули себе українцями. Ще в нас є виступ представника з Криму.
Рустем Кургівелієв – переміщена особа з Криму: Я хочу всем пожелать, чтобы наши дискуссии вышли за пределы этих конференц-залов. Учитывая, что на нашей земле война, нужно принимать действительный опыт (и не нужно изобретать велосипед) стран, которые через это прошли и проходят на данный момент, в современном мире.
Нужно брать именно израильские методы и технологии, кто бы это ни воспринимал в штыки. Почему это еще так важно – это эффективно действует, и не надо делить людей. Сейчас нас называют «крымчанами», «лугандонами», и так далее… Это все нужно остановить, чтобы люди действительно понимали, что мы все украинцы! Понимаете, когда израильтяне воевали за свою территорию, к ним ехали евреи со всего мира. Мы воюем с одним общим врагом, у нас гибнут чеченцы, далеко от своих родных мест, своих земель, от своих сел и городов, родных и близких, у нас стоят грузины, которые так же гибнут, у нас поляки, израильтяне приезжали помогать, пора уже осознать это. У нас армяне были на баррикадах – я говорю о Сергее Нигояне. То, что загорелось, мы не должны потушить, нужно это взять и раскручивать, как динамо-машину.
У нас есть повод – агрессия с той стороны, и она не уйдет, если им в нос не дать, они не успокоятся. И пора выходить из этих конференц-залов, здесь в Днепропетровске есть хорошая площадь с огромными мониторами. Я надеюсь, такая есть и во Львове, и в Киеве…
Когда наши власть имущие шли к власти, которую уже взяли в руки, то они с майдана умудрялись транслировать это на всю страну. А почему сейчас мы должны сидеть, ютиться и молчать в конференц-залах, куда нас загоняют? Может, кому-то не нравится то, что я говорю, но я говорю от сердца. И наших солдат надо поддерживать, поддерживать и еще раз поддерживать!
Слава Україні! Героям слава!
Підсумок телемоста зі Львова
По ходу телемоста було висказано багато корисних думок, і нам у Львові найбільш приємно те, що наприклад все те, що ми між собою обговорювали, почули із Дніпропетровську, дуже приємно, що ми однаково думаємо. Це великий позитив, що ми говоримо про ідентичність українську. Якщо ми говоримо про українську ідентичність те саме, що і колеги з Дніпропетровську, значить ми справді є одна нація. Ось за це я вам всім дякую!
Підсумок з Харкова.
Теж хочу погодитися з розмовою, що дуже позитивно те, що в нас схожі думки. Дякую за дуже емоційний виступ з Дніпропетровську вже у кінці. Ну і думаю, що це не останній наш такій захід. Всім дякую. Слава Україні!
http://www.youtube.com/watch?v=qsBkU-Y6vmI_______