Валерій Степаненко, магістр ділового адміністрування
Ми всі є живими свідками глобальної трансформації індустріальних суспільств у постіндустріальні або ж інформаційні, що стало можливим завдяки швидкому розвитку та впровадженню сучасних ІКТ (інформаційно-комунікаційних технологій: комп’ютери + телекомунікації).
Все більша частина інформації у світі зберігається й поширюється в електронному вигляді, себто, висловлюючись фігурально, у вигляді послідовності «0» та «1» – двох символів двійкової системи обчислення.
Інформаційне суспільство передбачає, зокрема, надання широких можливостей кожній людині використовувати ІКТ для створення інформації і знань, а також обміну ними в електронному вигляді.
Прийнятий ще 9 січня 2007 року Закон України № 537 – V про “Основні принципи розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2017 роки” визначив одним з головних пріоритетів України прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей відкрите інформаційне суспільство, що постійно розвивається , в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію і знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, надаючи можливість кожному повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи тим самим громадському і особистому розвитку, підвищенню рівня життя.
Закон відзначив наявність в Україні на момент його схвалення Верховною Радою певних правових основ інформаційного суспільства: прийняття ряду нормативно-правових актів, які регулюють стосунки у сфері створення інформаційних електронних ресурсів, захисту прав інтелектуальної власності на ці ресурси, впровадження електронного документообігу, захисту інформації тощо.
Стратегічними цілями Закон визначив державну підтримку нових “електронних” секторів економіки, створення загальнодержавних інформаційних систем, запровадження електронних форм взаємодії між органами державної влади і органами місцевого самоврядування, фізичними і юридичними особами.
Фактично йдеться про запровадження так званого “електронного урядування” (eng: e-government) – форми організації державного управління, яка за рахунок широкого застосування ІКТ сприяє підвищенню ефективності, відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, наданню в дистанційному режимі комплексу державних послуг юридичним та фізичним особам.
До речі, нещодавно було офіційно повідомлено про надання Україні допомоги в запровадженні електронного урядування Естонією, яка разом з Фінляндією є однією з найбільш просунутих країн у Європі з надання громадянам електронних послуг. Варто лише зазначити, що всі дорослі громадяни обох країн можуть навіть дистанційно голосувати використовуючи електронні канали передачі даних.
З 2007 року (з часу прийняття вищеназваного Закону № 537 – V) з запровадженням електронного документообігу чи тим більше електронного урядування в масштабах країни мало що змінилося. Адже закон має декларативний характер, а чиновники на місцях бойкотують запровадження електронного документообігу.
Всім відомо, що в юриспруденції для закріплення певних правових взаємовідносин між суб’єктами права використовуються власноручні підписи, які ідентифікують особу, – суб’єкт правовідносин. З настанням інформаційної ери постало питання електронної ідентифікації особи, іншими словами електронного цифрового підпису (ЕЦП) – спеціального обов’язкового реквізиту електронного документу, призначеного для посвідчення джерела даних і захисту цього електронного документу від несанкціонованих змін.
Наразі ЕЦП в Україні активно використовують хіба що банківський сектор та Державна податкова інспекція (віднедавна Державна фіскальна служба).
У інших галузях народного господарства використання ЕЦП, а отже і юридично значимого електронного документообігу, все ще перебуває на практично нульовій позначці.
Свідченням цього є і прийнятий 2 липня 2015 року ВР України Закон про внесення змін до Закону України “Про звернення громадян” щодо електронного звернення.
Цей Закон, зокрема, передбачає можливість надсилання звернень громадян до державних установ “з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв’язку (електронне звернення)…В електронному зверненні також має бути зазначено електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв’язку з ним. Застосування електронного цифрового підпису при надсиланні електронного звернення не вимагається“.
Законом також передбачено, що кожна державна установа самостійно визначає порядок подання електронних звернень.
Відмова від обов’язкового використання електронного цифрового підпису та передача на “відкуп” окремих державних органів розробки порядку подання електронних звернень зводить нанівець можливість організації юридично значимого електронного документообігу між державними установами та громадянами. Адже, як вже йшлося вище, юридично значимі електронні форми взаємодії між державою, суб’єктами господарської діяльності і громадянами (іншими словами, електронний документообіг) не можливі без використання електронного цифрового підпису.
І це попри те, що в Україні вже успішно створена необхідна для запровадження юридично значимого електронного документообігу інфраструктура відкритих ключів ЕЦП та напрацьоване відповідне правове поле (рамкові Закони “Про цифровий електронний підпис” і “Про електронні документи і електронний документообіг” набули чинності ще на початку 2004 року), що дозволяє СГД та громадянам використовувати ЕЦП для підтвердження матеріалів і документів, поданих в електронній формі (в деяких випадках, зокрема, для завірення заповітів і документів на усиновлення застосування ЕЦП не дозволяється).
Головним елементом інфраструктури відкритих ключів є мережа акредитованих Центрів сертифікації ключів (ЦСК) ЕЦП, які відповідають за надання в користування засобів ЕЦП, допомогу при генерації ключів ЕЦП, послуги фіксації часу, консультаційні та ін. послуги.
Така інфраструктура в Україні вже успішно створена, що свідчить про відсутність технічних, технологічних, правових і навіть фінансових проблем, які унеможливлюють запровадження електронного документообігу в масштабах всієї країни. Гальмують його запровадження лише брак політичної волі та опір корумпованих бюрократів на місцях.
Перше свідоцтво про акредитацію ЦСК було видано 17.01.2006 р. Тодішній Міністр транспорту та зв’язку Віктор Бондар на брифінгу, в якому брали участь представники чи не всіх державних органів, Інтернет-спільноти та потенційних одержувачів ключів, стверджував, що вже упродовж 2-3 років будуть повністю ліквідовані всі черги у всіх контролюючих органах, а паперові довідки, які розносять від одного органу до іншого, взагалі кануть в Лету, поступившись місцем електронному документообігу.
Можна абсолютно відповідально стверджувати, що такі райдужні пророцтва екс-міністра не збулися не те що через 2-3 роки, а навіть вже майже через десятиліття. Не зважаючи на створення правової бази, достатньо широке проникнення Інтернет, наявність відповідної інфраструктури для запровадження юридично значимого документообігу, ситуація за 10 років з його запровадженням змінилася мало. Значною мірою це спричинене і тим, що корумпованим чиновникам електронний документообіг абсолютно ні до чого. Адже строго регламентований і прозорий електронний документообіг практично позбавляє їх можливості отримання хабарів, як це має місце у випадку куди менш формалізованої і не такої прозорої процедури отримання різного роду паперових документів.
Як бачимо, українські владоможці і далі продовжують імітувати запровадження електронного документообігу приймаючи закон, який дозволяє не використовувати ЕЦП під час надсилання електронних звернень громадян, що унеможливлює їх юридичну значимимість. А передача окремим державним установам – а не уніфікація – розробки регламентів та процедур обміну електронними зверненнями з громадянами взагалі не витримує жодної критики.
Та й що можна казати про електронний документообіг у наскрізь корумпованій країні, в якій парламентарі до цього часу отримують копії законопроектів у паперовому вигляді? Адже це товстелезні стоси паперів і гектари вирубаних лісів. І це тоді, коли всі законодавці майже напевне мають планшетні комп’ютери чи інші електронні гаджети, які дозволяють їм знайомитися з документами в електронному вигляді.
Резюмуючи, можна стверджувати, що в Україні на державному рівні відсутня реальна – не імітована – політична воля щодо запровадження юридично значимого електронного документообігу, який є одним з базових елементів електронного урядування. Як і політична воля щодо системної боротьби з корупцією, яка є однією з головних перешкод у наданні населенню та бізнесу дистанційних електронних послуг.