Теребовлянець Василь Конон народився 1 січня 1933 року й каже, що в той самий день, але іншого року народився його кумир Степан Бандера. В його багатодітній хліборобській сім’ї було 8 сестер та братів, він був п’ятою дитиною, а від рідного його села Деречин, що було колись на Волині, залишилося три хати і цвинтар.
Цілий 1943 рік родина прожила в лісі
До 1939 року цей край був під Польщею, а потім його «звільнили» радянські війська і, за словами Василя Конона, зовсім не стало порядку. Із самого дитинства Василь зростав у родині українських націоналістів, він з молоком матері ввібрав у себе ідеї патріотів, адже більшість його братів та сестер брали участь у повстанському русі. З приходом «нових господарів» членство в УПА жорстоко каралося таборами або смертю, але малий Василько лише й жив тим усім забороненим, українським. Змалечку він з іншими хлопчаками та дівчаткаaми допомагали повстанцям у розповсюдженні листівок, несли передачі в ліс та на конспіративні квартири, постачали харчі, одяг та взуття, навіть зброю та боєприпаси до неї. Пригадуючи минуле, коли йому було лише 10 років, він каже, що цілий 1943 рік його родина, як і багато інших родин села, прожила в лісі. На той ліс і донині кажуть Чорний. Соратники по підпіллю багатьох заздалегідь попередили про настання тяжких часів, тому багато сімей встигли кіньми з возами перебратися в ліс, у безпечне місце, взявши з собою все необхідне: мішки з борошном, воду, інші харчі, посуд та одяг.
Як пізніше виявилось, у їхньому селі точилися запеклі бої партизанського з’єднання Ковпака, яке йшло з-під Ковеля на Карпати, з німецькими нападниками. Останні використовували при цьому і танки, й авіацію. Сам прихід червоних партизанів виявився дуже кривавим для повстанців, хоч до інших жителів села вони віднеслися більш-менш добре. Пан Василь пригадує, що його тримав на руках сам Ковпак і розраджував усіляко від зубного болю, що мучив у той час хлопчика. Та не знав той «завзятий» партизан, кого він насправді тримав… Коли ковпаківці зайняли Василеве село, то вони вже наперед знали, хто в ньому є хто, тому підрозділи Сабурова вмить перекрили всі входи і виходи із села, всередину впускали всіх, але нікого не випускали. Так їм вдалося наловити до 300 повстанців та членів їхніх родин, включаючи і дітей. Мало кому з них вдалося вирватись із рук катів, більшість були замордовані, незважаючи на стать та вік. Полонених на допити (читай – на тортури) вивозили до лісу, подалі від людських очей та вух, і там вибивали «правду». Потім, пригадує пан Василь, вони з іншими дітлахами знаходили в лісі понівечені мертві тіла. Особливо йому запам’яталися дві молоденькі дівчини-підпільниці. На їх тілах не було живого місця – очі виколоті, пальці рук без нігтів, відрізані груди, кістки поламані. Просто жах… Уже в наш час пан Василь приводив свого єдиного сина Тараса на кладовище у колишнє рідне село й показав могили тих патріоток. На місці села Деречин нині немає ніякого знака-назви, немає його на мапі й у загальному реєстрі. А жителів з трьох хатин відносять територіально до найближчого сусіднього села.
Також пан Василь пригадує, що коли вони з братами та сестрами, з іншими дітлахами вперше побачили радянських вояків у селі, то бігли дорогою і кричали: «Совєти прийшли! Совєти!» Діти між собою багато чого помічали і те все передавали дорослим. Наприклад, одна дівчинка бачила, як «совєти» лазили по горищах і шукали повстанців. Вона про це сповістила і так вберегла не одне повстанське життя.
– Я тоді хоч і був ще малим, – розповідає Василь Конон, – але багато чого пам’ятаю, хоч уся та ноша і була для дитячого віку надто тяжкою. Патріоти-повстанці воювали у роки Другої світової війни не лише з комуністами, а й з німецькими загарбниками. У сільських родинах усі ці події вечорами тихо обговорювались. Так в одному з боїв із німцями поблизу нашого села повстанці знищили їх до 250 чоловік, самі ж зазнали втрат у кількості 9 чоловік та вдало відійшли в ліси. А потім «совєти» провадили свою пропаганду й казали, що це німці знищили наш цілий загін. Моєму татові, коли зайняли село ковпаківці не вдалося вийти в ліс, він переховувався у селі. Коли наша родина повернулася, то застала таку картину: після зачистки села німцями та їх посіпаками власівцями майже все село палало, а мій батько стояв на згарищі нашого обійстя й колупався палицею у попелі. Власівці спалили все, навіть клуню і хлів, а в садку ми знайшли чотири трупи убитих партизанів.
Діти патріотів продовжили справу своїх батьків
Після закінчення війни повстанський рух не згасав ще довго, патріоти боронилися, як могли. Так, фізично знищити їх могла радянська каральна машина, але вбити дух вольності й прагнення до справедливості та волі – не вдалося. Тож діти патріотів підростали, ставали юнаками та юнками і продовжували гідно справу своїх батьків. Так було і з Василем Кононом. Коли йому ледь виповнилось 16 літ, за ним прийшли «чорні ворони», «пришили» йому одну політичну справу, потім іншу і засудили до 25 років таборів. За ті роки Василь побував і в Казахстані, й на просторах Сибіру. Все ж не відбув призначеної фіктивно кари до кінця, лише (чи аж!) 19 років з них відмучилась молодеча душа. На засланні зустрів майбутню дружину Магдалину. Ця теребовлянка одного разу дісталася Сибіру, щоб відвідати у таборі свого рідного брата. І тут вона познайомилася з товаришем брата – Василем Кононом. І з часом, у 1971 році, Василь прибув до Теребовлі, де й одружився з коханою. Тут вони звили родинне гніздо, незважаючи на переслідування радянською владою, на скруту й інші негаразди. І це є ще одним підтвердженням істини: кохання таки править світом, а не якісь там різні влади та людці-правителі. А в 1973 році у них народився син Тарас і більшість уваги почали приділяти йому. Пан Василь до виходу на пенсію працював на Теребовлянській ялинковій фабриці. Тут за ним, за його словами кожного дня стежили таємні агенти КДБ. Його ще не раз брали на допити, аж до становлення незалежної України. А за неї, за вільну й незалежну Україну, пан Василь не припиняв боротьби ні на мить, брав у ній найактивнішу участь і таки дочекався тієї визначної дати.
Слід відмітити, що брати та сестри пана Василя теж відбували свої терміни по 25 років заслання. Одного зі старших братів видав староста села німцям і вони його відіслали у Німеччину на тяжкі роботи. Під час перемоги над фашистами чоловік потрапив в американську окупаційну зону, але його там знайшли радянські емісари й почали всіляко агітувати: «Рєбята, возвращайтєсь дамой, к маме…». І молодий чоловік повірив та повернувся… через 25 років. І то не до рідного краю, а в Одеську область, бо так тоді було заведено «владою».
Найстарший брат пана Василя був у загоні УПА кулеметником, його під час одного бою поранило, позбувся пальців на руці, тому пробув там недовго і йому радянська влада «пробачила». Пізніше він відслужив у радянській армії і працював у колгоспі. Ще одного брата пана Василя також засудили на 25 років заслання, як кажуть, стандартно на ті часи. Одна із сестер пана Василя проходила з ним по одній справі й також відбула покарання, тепер мешкає у Нововолинську. Отже, з 8 братів і сестер пана Василя четверо відбули заслання.
Пан Василь каже, що вже за незалежної України йому стало жити ніби краще, але ще довго комуністичні ідеї дурманили людям розум, а державне визнання ОУН-УПА відбулося лише минулого року, чому він надзвичайно зрадів. Тепер нові негаразди звалились на Україну – війна з московськими посіпаками. І знову патріоти, як і колись, дають їм гідну відсіч. Василь Конон вірить у те, що його нащадки таки будуть жити краще, вільніше, але і їм необхідно прикласти немало зусиль для побудови нової України, вільної від брехні й корупції, із чесним правосуддям та однаковими законами для всіх.
Віктор Аверкієв