21 липня 2016 року минає 110 років від дня народження Олени Теліги – української поетеси, публіцистки, літературного критика, діячки ОУН. Тож варто нагадати основні віхи її біографії, звернувши увагу (в котрий раз!) на міфи й неточності, які й досі побутують у літературі, особливо в популярних статтях, уміщених в Інтернеті, зокрема й у Вікіпедії, де стаття про неї, у якій чимало помилок і неточностей, чомусь заблокована для редагування
https://uk.wikipedia.org/…/%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B3%D….
Народилася Олена Іванівна Теліга (уродж. Шовгенова) 21 (8 за ст. ст.) липня 1906 року в Іллінському під Москвою (а не в 1907 р. в Петербурзі, як пишуть деякі автори, в тому числі Богдан Червак у статті, вміщеній в Інтернеті. Цю саму помилку повторив він і в передачі на громадському радіо 21.07. 2016 р.
(http://hromadskeradio.org/…/74-roky-tomu-u-babynomu-yaru-ro…). Якщо такі помилки можна якось пробачити некваліфікованим авторам, які користуються застарілою літературою, то важко пробачити чільному діячеві ОУН, авторові багатьох статей і брошур про Олену Телігу.
Слід зауважити, що тема легенд і міфів про Олену Телігу привертала вже увагу дослідників. Їй присвячена, зокрема, стаття Тетяни Ананченко. Майже з усіма положеннями цієї статті можна погодитися, крім твердження, що Олена Теліга за національністю була росіянкою, яке вона доводить, покликаючись на запис у книзі про шлюб Олени Шовгенової і Михайла Теліги, вміщений в упорядкованій мною книзі «Олена Теліга. О краю мій…» (К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1999). Тут маємо справу з некритичним підходом до прочитання документа. Авторка зосередила увагу на тому, що серед відомостей про наречену там написано: «росіянка, емігрантка», і на цьому побудувала свої докази про її національність. Вона не звернула уваги на те, що у графах, де це написано і які вона цитує, немає запитань про національність, вона не фіксувалася й у свідоцтвах про народження, виданих у Росії до революції, то ж ці записи, очевидно, означали статус людини, що проживала в Чехії. А так як обоє наречених народилися в Російській імперії, то й були кваліфіковані як російські емігранти. Якби дослідниця звернула пильнішу вагу на ксерокопію з оригіналу документа чеською мовою, то мала б помітити, що там про нареченого написано: “ruský emigrant”, що перекладено «російський емігрант», а про наречену – “ruská emigrantká”, що мало б бути також перекладено як «російська емігрантка». Отже, тут увів дослідницю в оману неточний переклад (до речі, в книзі вказано, що переклад «неофіційний», тобто, на точність не претендує).
У деяких статтях, у тому числі й у Вікіпедії, пишуть, що О. Теліга народилася в українсько-білоруській родині, зазначаючи, що мати Теліги була білорускою, інші пишуть точніше, що материна родина мала білоруське коріння. Говорячи про національність батька О. Теліги, деякі автори, зокрема й Т. Ананченко, фіксують увагу на тому, що він, мав «судячи з прізвища, давні, як пише Є. Маланюк, кавказько-осетинські корені, які згодом “поглинулися українським морем”. З цього випливає висновок, що родина О. Теліги ні з боку батька, ні з боку матері не була українською.
Я ж вважаю: можемо стверджувати, що Олена Теліга народилася в українській інтелігентній родині. Її батько, Іван Опанасович Шовгенів, – відомий учений, інженер-гідротехнік, народився на Слобожанщині. У метричній книзі Миколаївської церкви села Кам’янки (Куп’янський повіт Харківської губернії) про його народження 12 вересня 1874 р. записано, що його батьком був державний селянин Опанас Євстафійович Шовгеня, мати – Феодосія Кирилівна (Державний архів Харківської області, ф.40, оп. 195, спр. 996, арк. 1131 зв. – 1132). Очевидно, що під час навчання й роботи в Росії, його прізвище було зросійщене.
Мати Олени – Юліянія (Уляна) Степанівна (Стефанівна) (уродж. Нальянч-Качковська) – вчителька, донька українського православного священика з Поділля, рід якого мав білоруське коріння, але на той час уже вважався українським.
У родині говорили російською мовою. Але ж у той час навіть у Києві на початку ХХ ст. лише чотири родини говорили українською (Старицькі, Лисенки, Косачі й Чикаленки), то ми ж не вважаємо, що всі інші не були українцями. А хіба зараз в усіх українських родинах говорять українською?
Варто згадати ще про одну легенду, пов’язану з народженням Олени Теліги. У багатьох статтях і навіть у кандидатській дисертації Жанни Кулик («Громадсько-політична та культурницька діяльність Олени Теліги») пишуть, ніби її хрещеною матір’ю була Зінаїда Гіппіус. Але це не підтверджено жодними документами. Більше того, як видно з біографії З. Гіппіус, на момент народження О. Теліги її не було в Росії. Після революції 1905 р. вона разом з чоловіком Д. Мережковським залишила Росію. Мережковські перебували в добровільному вигнанні 2 роки. Можна висловити здогад, що хрещеною матір’ю Олени була одна із сестер Зінаїди Гіппіус, яка, за деякими свідченнями, навчалася разом із матір’ю Олени на Бестужівських курсах у Петербурзі.
У 1911 р., коли Олені було 5 років, родина Шовгенових переїхала до Петербурга (Петрограда). Тут, у столиці Російської імперії, вона починала навчатися в гімназії, виростала в російськомовному оточенні, виховувалася на російській культурі й українкою себе не усвідомлювала. Таке самоусвідомлення прийшло до неї вже в еміграції (про це багато написано з її власних слів).
Навесні 1917 р. Шовгенови переїхали в Україну, спочатку – на Харківщину, в м. Ізюм до батькових родичів, а потім – до Києва, де з 1 квітня 1918 р. І. Шовгенів почав працювати в Міністерстві шляхів, а з вересня 1918 поєднував посаду урядовця з викладанням у Київському політехнічному інституті. Олена у вересні 1918 р. почала навчатися в третьому класі приватної жіночої гімназії Олександри Дучинської.
У листопаді 1920 р. Іван Шовгенів разом із старшим сином Андрієм як урядовець УНР змушений був виїхати з урядом до польського міста Тарнов. У Києві дружина з двома молодшими дітьми залишилися під більшовицьким режимом без засобів до існування.
Навесні 1922 р. матері Олени разом з нею та братом Сергієм вдалося вибратися з радянської України. Кілька місяців вони жили в Тарнові, а в липні того ж року переїхали до містечка Подєбради в Чехословаччині, де батько Олени вже мав посаду ректора Української господарської академії (УГА). Тут Олена в 1922-1923 рр. навчалася на матуральних курсах, які працювали при УГА, отримала матуру (документ, який давав право вступити до вузу), і в 1923 р. стала студенткою Українського вищого педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі.
У Празі і в Подєбрадах Олена перебувала в оточенні студентів – недавніх вояків Армії УНР, під впливом яких стала усвідомлювати себе українкою. Вона познайомилася із студентом УГА, кубанським козаком і бандуристом, колишнім сотником армії УНР Михайлом Телігою, з яким одружилася 1 серпня 1926 р.
З 1928 р. Олена Теліга почала друкувати свої поетичні, а згодом і публіцистичні твори переважно в редагованому Д. Донцовим «Літературно-науковому вістнику» (згодом «Вістнику»). Д. Донцов відіграв важливу роль у формуванні її світогляду як української націоналістки. Свою громадянську місію вона бачила в тому, щоб поетичним словом готувати націю до боротьби за власну незалежну державу. Її поезії («Мужчинам», «Вечірня пісня», «Чоловікові», «Пломінний день», «Не треба слів. Хай буде тільки діло…», «Поворот», «Лист», «Напередодні» та ін.) відзначаються особливістю, яку дослідники визначили як «пасіонарність любовної лірики» (Г. Івлєва)
З 1929 р. Теліги мешкали в Варшаві, куди ще раніше переїхали батьки Олени, й вони сподівалися знайти там роботу. Але це не завжди вдавалося, і родина переживала матеріальні труднощі, а Олена змушена була інколи навіть працювати манекенницею в магазинах. З часом їй вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів в українській школі. З цим періодом її життя також пов’язано чимало легенд. Деякі автори пишуть (зокрема і в Вікіпедії), що вона навіть виступала в нічних кабаре, інші додають, що танцювала в супроводі бандури, на якій грав її чоловік Михайло Теліга. Однак, це не відповідає дійсності. Поетеса Наталя Лівицька-Холодна, яка у той час була її найближчою подругою, спростовує ці чутки. Манекенницею їй, дійсно, доводилося працювати, але це була не така робота, як уявляється деяким сучасним авторкам: красуня-Теліга появляється на подіумі й ловить захоплені погляди мужчин. Про цю свою роботу вона писала в листі до Наталі Лівицької-Холодної як про надзвичайно тяжку й принизливу: «Цей рік був для мене страшний. Я їла, переважно, раз на день. Працювала, як тобі відомо, в склепі (в магазині. – Н.М.), як моделька, часом по декілька годин стояла перед кравчинями й кравцями в одній комбінації, але все це було б нічого, якби завжди була робота, а то ж це бувало лише періодами. Часом, для цього ж склепу, переписувала якісь старі книги, а часом не мала жадної праці. Це було найгірше» (Олена Теліга. Листи. Спогади / упоряд. Надія Миронець. – К., Вид-во ім. Олени Теліги, 2004. – С. 76). Така була реальність. Але деякі автори пишуть так, ніби робота манекенниці була її основною професією у варшавський період життя. Так, І. Бондар-Терещенко у своїй книзі «У задзеркаллі 1910—1930-их років» (с. 51-52) пише про неї: «варшавська манекенниця Олена Теліга з дому Шовгенева».
У варшавський період життя О. Теліга багато уваги приділяла виховній роботі серед молоді. У рефератах, виголошених перед Українською Студентською громадою у Варшаві, та в публіцистичних статтях вона висловлює захоплення силами, які понад усе люблять свою справу, віддаються їй з радістю, зі сміхом зустрічають небезпеку, як Сірко, Богун та інші («Сила через радість»), своє розуміння ролі української жінки в боротьбі за націю, за власну державу («Якими нас прагнете?»), ставлення до «жіночої» преси, яка, на її думку, не готувала жінок до такої місії («Сліпа вулиця»). У статті про цей період у Вікіпедії знайшлося місце лише для цитати з праці «Сила через радість» (1937) на підтвердження тези про те, що О. Теліга захоплювалася фашистськими рухами в Європі, без жодного пояснення причин, без коментаря, що в пізніших її статтях, написаних після початку Другої світової війни, немає ніяких покликань ні на Німеччину, ні на Італію.
У статті в Вікіпедії про цей період також помилково сказано, що «Олена Теліга проживала у Галичині (зокрема, у 1936 році – в Заліщиках) та в Польщі». Але ж у Заліщиках вона не жила тривалий час, а лише відпочивала влітку 1936 р.
Щодо трактування окремих творів О. Теліги, то слід зазначити, що типовою помилкою є цитування першої строфи вірша «Не треба слів, хай буде тільки діло…» як такої, що виражала її позицію. Насправді вона з такою позицією дискутувала, що видно як з її листа до Н. Лівицької-Холодної (Олена Теліга. Листи. Спогади. – С. 150), так і з самої форми вірша, де перша строфа взята в лапки, а друга, в якій поетеса виражає свою позицію, починається із заперечення: «Але для мене…».
Варшавський період біографії О. Теліги багатий міфами, пов’язаними з її інтимним життям, найбільш розповсюджений – ніби вона була коханкою Д. Донцова. Про це пишуть не лише необізнані з темою автори (один з прикладів – стаття Наталі Кляшторної «Даю без міри ніжність»: інтимний портрет Олени Теліги» (Політика і культура, 2000, 29 серпня), але й деякі літературознавці, зокрема згадуваний уже І. Бондар-Терещенко в цитованій статті (с. 51-52). О. Теліга, справді, один час була серйозно захоплена Д. Донцовим, її почуття (які були взаємними) і які вона й сама не могла точно визначити («Не любов, не примха й не пригода – / Ще не всьому зватися дано!», – писала в однойменній поезії), були глибокими й їх можна назвати коханням. Але ж, на моє глибоке переконання, кохана жінка – не обов’язково коханка. Чомусь мало хто звертає увагу на свідчення Наталі Лівицької-Холодної, в листах до якої (та, напевно ж, і в розмовах з найближчою подругою) Олена Теліга ділилася своїми найпотаємнішими почуттями. У розмові з Богданом Бойчуком на його припущення, що між О. Телгою і Д. Донцовим була «якась романтична взаємність», вона відповіла: «Знаючи добре Телігу, я думаю, що все те було тільки платонічне. Вона дуже любила фліртувати, була дуже весела, чарівна в товаристві, – і тому ходили всякі чутки про неї» (Сучасність. – 1985. – № 3. – С. 11–12).
(Більше про стосунки О. Теліги з Д. Донцовим я пишу в статті, що буде, сподіваюся, опублікована в збірнику матеріалів наукової конференції «Українська жінка в інонаціональному середовищі: побутовий та громадянський вияви»).
Та інтерес до інтимного життя О. Теліги не обмежується лише стосунками з Донцовим. Нестримне бажання деяких дослідників внести свій вклад у дослідження цього питання іноді приводить до казусів. Так, Жанна Кулик у згадуваній кандидатській дисертації (Sis!) яка в грудні 2014 р. захищалася на вченій раді в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, підхопивши плітку про те, що Олена до весілля з Михайлом Телігою була закохана в іншого чоловіка, якого звали Олегом, і тому під час вінчання кілька раз втрачала свідомість, авторка робить припущення, що її коханим був Олег Штуль. Цій темі вона присвячує опуси на стор. 76, 77, 79, 91,137, 173. Слід зауважити не тільки те, що тема, якій так багато приділено уваги, випадає з концепції дисертації, а й безглуздість такого припущення, оскільки Олегові Штулеві на час, коли О. Теліга виходила заміж, було 9 років! Крім того, існує кілька спогадів учасників весілля Теліг, і ніхто з них не згадує про кількаразову (!!) втрату свідомості нареченою, що свідчить про творення чергового міфу навколо імені О. Теліги, причому тими, хто претендує на звання вченого і досліджує її діяльність, що неприпустимо. Щодо стосунків Олени Теліги з Олегом Штулем, то вони висвітлені в прекрасній статті І. Денисюка (Денисюк І. Поліське літо Олени Теліги // Дзвін. – 1997. – № 3. – С. 119), писала про них і авторка цих рядків (Миронець Н. Олена Теліга та Олег Штуль: ідейна єдність та духовна близькість // Розбудова держави. 2003. – № 9–12. – С. 39–48).
У грудні 1939 р., після початку Другої світової війни, Теліги переїхали до Кракова, де Олена зустрілася із своїм давнім знайомим Олегом Кандибою (О. Ольжичем), який на той час був уже членом Проводу ОУН і залучив її до активної роботи в культурній ділянці цієї організації. (В багатьох статтях пишуть, ніби там вона з О. Ольжичем познайомилася). У Кракові О. Теліга активно працювала в місцевій «Просвіті», очолювала її мистецьку секцію «Зарево», організовувала літературно-мистецькі заходи й сама виступала з доповідями. У «Вступному слові на академію в честь Івана Мазепи» наголошувала: «Мазепа – це символ справжнього голови держави і символ змагання за її суверенність. Як голова держави – це той, хто взяв виключно на свої плечі всю відповідальність перед Богом. історією і власним народом. Це той, що вже тоді розумів, що таке держава і що таке нація».
У доповіді «Партачі життя (До проблеми цивільної відваги)» вона розвивала ту думку, що шануючи й підносячи національних героїв, необхідно готувати маси до сприйняття їхніх ідей, висловлювала стурбованість тим, що в житті ще багато є його «партачів», людей, не здатних захистити свою власну гідність і проявити цивільну відвагу в щоденному житті, а без цього найсвятіша ідея не може перемогти.
Слід відзначити, що малодослідженою ще залишається діяльність О. Теліги як літературного критика, а між тим, вона висловила чимало оригінальних думок щодо виховної ролі художньої літератури, морально-етичної позиції письменників, оцінок творів деяких письменників – не лише у згаданих публіцистичних статтях, але й у інших статях та рецензіях («Рецензія на брошуру Юрія Липи», «Рецензія на збірку Євгена Маланюка», «До проблеми стилю», «Рецензія на книжку Роляника «Пригоди Гномика-Ромтомтомика», «Книжка – духова зброя», «Рецензія на повість І. Винницької») та в епістолярії.
Перебуваючи у Кракові, О. Теліга підготувала до друку альманах «Буде буря», куди включила твори українських поетів патріотичного звучання, написала до нього передмову. Він мав вийти в Празі, але, на жаль, опублікований не був, хоч Ж. Кулик, не відомо на якій підставі, стверджує, що він був опублікований у Празі. Про це вона пише як у дисертації, так і в статті, присвяченій цьому періоду діяльності О. Теліги (Кулик Ж. І. Олена Теліга: Громадсько-культурницька діяльність у Польщі (1929-1941рр.) (http://istznu.org/dc/file.php…).
Займалася О. Теліга в Кракові й нелегальною роботою, пов’язаною з підготовкою похідних груп ОУН в Україну, і сама готувалася вирушити до Києва при першій можливості. Після розколу ОУН, який О. Теліга сприйняла як величезну українську трагедію, належала до середовища, очолюваного Андрієм Мельником.
16 липня 1941 р. Олена Теліга разом з Уласом Самчуком перейшли убрід річку Сян, кордон, що розділяв уже неіснуючу державу Польща й СРСР. Бої за Київ ще тривали, й О. Теліга після короткочасного перебування у Львові 12 вересня прибула до Рівного, де працювала в організованій У. Самчуком газеті «Волинь», опублікувала в ній ряд своїх публіцистичних творів. (У Вікіпедії немає жодної згадки про її перебування у Рівному).
До Києва О. Теліга прибула 22 жовтня 1941 р., тут вона очолила Спілку українських письменників (у багатьох статтях та навіть у дисертації Ж. Кулик) сказано, що вона створила Спілку українських письменників. Це – неточність, бо спілка була створена з ініціативи О. Ольжича, а О. Теліга була обрана її головою ще до прибуття до Києва. Вона налагодила видання «Літаврів» (не журналу, як часто пишуть, а літературно-мистецького додатка до редагованої Іваном Рогачем газети «Українське Слово»), увійшла до складу створеної з ініціативи О. Ольжича Української Національної Ради, організувала кооператив «Слово», який допомагав налагодити постачання продуктів для письменників, займалася й багатьма іншими справами.
Останній період життя О. Теліги і її трагічна загибель також не позбавлені міфів. Це зумовлено в значній мірі відсутністю документів. Деякі автори, спростовуючи одні міфи, плодять інші. Так, згадуваний уже І. Бондар-Терещенко, вказавши на деякі протиріччя в спогадах про життя О. Теліги в Києві, сам допускає фактичні помилки, стверджуючи, що члени редколегії «Українського слова» були заарештовані в середині грудня 1942 р. (насправді – 1941), що О. Теліга була розстріляна 9 лютого 1941 р. (насправді, в цей день вона була заарештована), кидаючи на адресу О. Теліги зневажливі епітети – «богемна поетка», «варшавська манекенниця», «колишня коханка несамовитого Донцова», – насамперед намагається довести, що «маємо справу з леґендою, яку створили автори численних «патріотичних» спогадів, звідки тендітна постать манекенниці О. Шовгеневої виростає на образ поетки-мучениці О. Теліги». Він твердить, що насправді вона дуже хотіла виїхати з Києва, і покликається при цьому на У. Самчука, який нібито вважав, що загибель О. Теліги – це його вина, мовляв, «О. Теліга дуже хотіла з Києва вибратись і писала, і благала його. Але авто зламалося, і вони не змогли виїхати». Тут маємо справу з умілим і, схоже, свідомим перекрученням фактів. Справді, У. Самчук картав себе за те, що не послав до Києва авто, яке зламалося, йому здавалося, що, якби в той час Олена, разом з Тетяною Праховою, приїхала до Рівного, то вона могла б уникнути арешту. А тепер звернемося до документів (це листи О. Теліги до У. Самчука), з яких видно, що вона зовсім не збиралася тікати з Києва, а хотіла, разом з Тетяною Праховою, в яку Самчук був закоханий, приїхати до нього в гості. У листі від 1 січня 1942 р. вона писала, що розмовляла з Танею. «Вирішили ми з нею їхати до Рівного, ледве Ви приїдете сюди або пришлете авто. Отже – чекаємо! У мене наразі все гаразд, лише «Литаврів» вже не маю, але зате у Спілці повно роботи, отже, скучати не доводиться» (Олена Теліга. Листи. Спогади. –С. 226).
У другому листі від 23 січня 1942 р. вона знову пише, що не раз розмовляла з Танею «на цікаву для Вас тему». «Все гаразд! Її відношення до Вас незмінне, вона лише хоче, щоб і Ваше було таке. А в тому я її запевнила так, що ми вже вибиралися удвох до Вас у гості, лише Ви по нас не послали (авта), ані самі не приїхали». І далі пише: «У мене наразі все гаразд. Спілка існує, літературний клюб відбувається щосуботи, стягуючи багато публіки. Відношення (публіки) до мене добре… Отже, я себе почуваю цілком у формі і збираюся виступати у клюбі зі своїми поезіями. Приїздіть! Прочитайте нам щось і як не маєте нового, то з «Волині» або з «Марії».
Писала б багато, та нема часу. Сто справ чекають» (Там само. – С. 231).
Як бачимо, ні зміст листів, ні їх тон не свідчать про готовність і бажання О. Теліги виїхати з Києва.
Можна б дискутувати з І. Бондарем-Терещенком з приводу ще багатьох його тверджень, але для цього потрібно набагато більше місця, ніж дозволяє ця стаття.
Висвітлення цього періоду в статті з Вікіпедії також не можна вважати вдалим. Відведено чимало місця опису мешкання О. Теліги за невідомо якою адресою («в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір’я. Господинею була похилого віку бабуся… На двох стінах — суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників — українських, російських, чеських…»), але зовсім не згадано її останньої адреси – будинку на вул. Караваєвській (тепер ріг вулиць Льва Толстого і Паньківської, 25/2), де в квартирі № 90 жила вона разом з чоловіком Михайлом Телігою перед арештом і на якому встановлена на їхню честь меморіальна дошка.
У цій же статті подана дата її розстрілу – 22 лютого, хоч більшість дослідників вважають цією датою 21 лютого 1942 р. Саме в цей день громадськість вшановує пам’ять Олени Теліги та її товаришів, розстріляних у Бабиному Яру.
Тут треба зауважити, що ми не маємо документів, які б достеменно свідчили про дату смерті Олени Теліги та місце її поховання. Тому існують і множаться легенди. Навіть О. Штуль-Жданович у своїх спогадах писав, керуючись внутрішніми відчуттями, що «розстріляли пані Олену вночі, над ранком 13 лютого, в п’яницю. Доказів – жодних. Але бувають випадки в житті, коли напружені нерви стають сейсмографом» (Олена Теліга. Збірник. – С. 205). Покликаючись на свідчення тодішнього міського голови Леонтія Хворостівського, деякі автори пишуть, що О. Теліга перерізала собі вени і стекла кров’ю, а труп її, як твердить у одній із статей С. Кармаш, був укинутий у Дніпро, хоч не зрозуміло, для чого це було робити гестапівцям у лютий мороз, коли Дніпро був скований товстою кригою, та й німці, боячись епідемій, не могли свідомо забруднювати річку.
Поширювався навіть міф про те, ніби Олені й Михайлові Телігам удалося уникнути розстрілу, вони зв’язалися з комуністичним підпіллям і були розстріляні вже радянськими каральними органами.
У статті про О. Телігу в російській Википедии (https://ru.wikipedia.org/…/%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%B3%D…
сказано, з покликом на думку історика І. Левітаса, що твердження про те, ніби О. Телігу й інших націоналістів розстріляно й поховано в Бабиному Яру, – міф. Він вважає, що заарештованих націоналістів, яких тримали в застінках гестапо на вул. Володимирській, де зараз знаходиться приміщення СБУ, там же й розстрілювали й хоронили на Лук’янівському кладовищі. «Швидше за все, там знаходиться й могила поетеси», – відзначає Левітас. А ми відзначимо, що це – лише одна з точок зору, жодними документами не підтверджена.
Перелік міфів про цей період життя і смерті О. Теліги можна продовжити, та ще раз звернемося до статті в українській Вікіпедії й зауважимо, що в ній зустрічаються й інші недоліки, зокрема, в розділі «Поетична творчість», де дається перелік її поезій, пропущені такі твори: «Соняшний спогад», «Тільки вечір злітає на місто…», «За кордоном», «Відвічне», «Козачок», «На п’ятім поверсі», «Чорна площа», «П’ятнадцята осінь».
Українська громадськість гідно вшанувала пам’ять Олени Теліги. Відзначена вона й на державному рівні. 21 лютого 1992 р., у 50-ліття розстрілу, в Бабиному Яру був установлений хрест в пам’ять про Олену Телігу та інших 620 розстріляних членів ОУН. З 1993 р. в Києві поблизу Бабиного Яру існує вулиця імені Олени Теліги, на якій, у будинку № 5 – спеціалізована школа з поглибленим вивченням англійської мови № 97 імені Олени Теліги, в якій відкрито її музей.
У 1994 році створене Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги, осередки якого охопили майже всі області України. З його ініціативи було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Олени Теліги, першим лауреатом якої стала видатна українська поетеса Ліна Костенко.
У Києві ім’я Олени Теліги носить також видавництво, бібліотека № 15 для дітей та юнацтва. На території скверу біля навчального корпусу № 12 Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» з ініціативи студентів та викладачів університету відкрито пам’ятник Олені Телізі.
Вшановано її ім’я і в інших містах України: вулиці імені Олени Теліги є в Житомирі й Черкасах; меморіальні дошки, крім згаданої в Києві, встановлено в Рівному, на будинку, де була редакція газети «Волинь», в Заліщиках на Тернопільщині, де вона відпочивала влітку 1936 року. В Криму в селищі Приморському поблизу Феодосії ім’я Олени Теліги було присвоєно загальноосвітній школі І – ІІІ ступенів, колектив якої виборов право бути українською школою. (Цікаво, яка доля цієї школи зараз).
22 травня 2006 р. президент України Віктор Ющенко видав указ № 416/2006 «Про святкування 100-ліття з дня народження Олени Теліги». Згідно з цим указом 21 липня 2006 р. був випущений присвячений Олені Телізі конверт із спецпогашенням, Національний банк України випустив монету із зображенням Олени Теліги.
На жаль, не виконане передбачене указом президента рішення про встановлення пам’ятника Олені Телізі в Бабиному Яру.
У чеському курортному містечку Подєбради в 50 км від Праги на будинку, де в 1922-1923 рр. містилися матуральні курси, на яких навчалася Олена Теліга, 13 грудня 2008 р. відкрито на її честь меморіальну дошку.
Як бачимо, ім’я Олени Теліги народом пошановане гідно. Хотілось би, щоб і автори, які про неї пишуть, проявляли більше уваги, поваги й пошани до життя і подвигу цієї героїчної жінки.