З тих пір, як так-сяк запрацювали соціальні ліфти, у соцмережах більшає розмов про держслужбу. На лавочках, мабуть, теж.
Грубо всі розмови можна поділити на два основні типи:
- вже ходив/ходила туди, більше не хочу
- не піду, навіть не вмовляйте
Серед аргументів можна побачити/почути й те, що робота невдячна, й те, що забагато бардаку, але кожного разу неодмінно буде сказано “не за такі гроші” або “мало платять” або ж “у мене стільки вкладено, я вартую більшого”…
Це, м’яко кажучи, дивує.
Особливо у виконанні тих, хто вже попрацював на держслужбі та вже розчарувався.
Виглядає так, що люди підписують присягу, але мабуть не читають її або принаймні не замислюються над тим, що прочитали.
Текст присяги державного службовця/ посадової особи місцевого самоврядування є дуже коротким:
“Усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю, що буду вірно служити Українському народові, дотримуватися Конституції та законів України, втілювати їх у життя, поважати та охороняти права, свободи і законні інтереси людини і громадянина, честь держави, з гідністю нести високе звання державного службовця та сумлінно виконувати свої обов’язки”.
Один абзац. Всього лише один абзац.
Як в ньому можна не звернути увагу на слово “служити”?
Не всяка робота є служінням.
Навіть не так.
Служіння – то не зовсім робота. Або ж – зовсім не робота.
Служіння – це діяльність на благо того, для кого воно відбувається.
Коли я спробувала підняти цю тему у фейсбуці – на мене зашикали. Кажуть – у нас не ті традиції.
У нас слово “служіння” має не ту конотацію. Негативну.
Можливо.
Але може варто нарешті розібратися з понятійним апаратом та домовитися, що служіння (служба) – це не те саме, що прислуговування?
Ключова відмінність тут у складовій “на благо”.
Саме вона відрізняє служіння від прислуговування.
Того самого прислуговування, з яким виникають перші асоціації.
Зрозуміти, прийняти та пропустити через себе, що сенсом служіння є благо того, заради кого те служіння й відбувається.
Спробуйте! Уявили?
Яке має значення за таких умов, яку винагороду за твоє служіння призначає той, кому ти служиш? Чи буде для нього благом віддавати тобі в оплату щось через силу?
Як взагалі виглядає благо того, для кого ти служиш?
Ні, я не вважаю, що зарплата державних службовців має бути мізерною та принизливою.
Я б хотіла зовсім навпаки.
Щоб ми, народ, з легкістю і задоволенням гідно забезпечували наших державних службовців.
Але то – наша справа, народу.
Людина, яка через силу ходить на роботу, натужно працює, шукає, який би зиск отримати, а в кінці зневажливо кидає через плече “так ви ж мало платите” не може вважатися такою, яка взялася служити. Просто за визначенням.
І так, я знаю, що в Європі у дерслужбовців дуже достойна зарплата.
Але може те все ж таки не причина, а наслідок?
Наслідок того, що для європейського чиновника платник податків – то справді найвища істота, благо якої дійсно є головною цінністю?
Це – не припущення. Це мої висновки після численних розмов із самими різними чиновниками самих різних країн.
Найприкольніше, що я таких людей знаю й серед українських чиновників.
Тих, що можуть впевнено і достойно так сказати – “у мене дуже хороша зарплата, я задоволений/задоволена умовами праці…”
Звісно, їх одиниці. Але так хочеться зберігти їх на тій службі. Особливо коли повз пробігає чергова стайка нових амбітних та самовпевнених кандидатів.
І тут у мене виникає прохання до потенційних дерслужбовців, перед якими раптово зупинився соціальний ліфт.
Будь ласка, не треба йти на держслужбу як на звичайну роботу.
Якщо ви склали собі ціну і вона висока – теж не треба.
Якщо ви не відчули у собі потребу служити народу (і виключно народу!) – не треба мучити себе. Це – не ваше.
Ми (народ України) дуже дорого платимо за невмотивовані рішення молодих (і не дуже) експериментаторів.
Ціна тому не просто ваше розчарування. Вона трішки більша.
Але на цьому варто зупинитися, бо далі вже буде надмірний пафос….
