Із введенням часткової і делікатної воєнної кондиції почастішали розмови про те, що треба було ввести ще 4 (а скоро вже 5) років тому. Я ж користуючись нагодою – перерахую, що на мою думку могло і мало бути введено на 1, 2, 3, 4, 5 році війни і досі не введено – ні, не тому, що дбайливо готується а тому що на це забили. І в тому що забили винуваті обоє – влада і народ, і нема їм кивати один на одного, що не такий дістався, бо в цьому вони єдині: маловірство, недооцінювання власних можливостей, недооцінка взагалі можливостей і потрібностей, які автоматично виникають з самого факту війни проти своєї країни. Влада не робить це не тихцем від народа, а при повній його підтримці – мовчазній, бо варто про це заікнутися, то з народу й пролунає: – Ну, ека ви махнули. – Мєчтать не врєдно! – Мрійник! – Тут би дороги починити! – Тут би в під’їздах не срати! – Тут би корупцію подолати! – Думаєш самий умний?
Отже, мій список такий. Він короткий.
1. Не ведеться пропаганди на ворога.
Не створено жодного сайту, радіостанції, телестудії, друкованого органу або комбінації всіх ціх елементів, які б денно і нощно віщали в тил ворога та на його фронт.
Всі чомусь впевнені, що там усі думають однаково і що віщати на їх – даремно викидати гроші (саме так пояснюється і теза, що на це “немає грошей” – немає, коли шкода на таке витрачатись, бо на що не шкода – шукають і знаходять, навіть займають і випрошують).
Не ведеться пропаганда на рускіх там (все сконцентроване на тому, щоби рускіх тут умовити бути лояльними)
Не ведеться мовлення і пропаганда на сотні мов народів Росії. Їх теж автоматично записали у вороги, радісно шерячи світлини з бурятами, половину яких їм же ворог і підкидає.
Ворога не намагаються … послабити.
2. Не працюють на розвал Росії.
Ніяк. Від слова зовсім ніяк.
Не деморалізується ворожий тил. Не створюються приводи, не використвуються й готові приводи (яких противник по своїй розхлябаности і недбалости генерує щотижня пачками).
Не сіється паніка, зневіра, сумнів, хаос.
Навіть дезінформація не шириться.
Схоже, наш народ і керівництво вирішили переплюнути саму Директорію, самого Гетьмана, самого Грушевського – вести війну у білих пальчатках, палити чужі листи у каминах, бути джентельменами з ворогом.
Не запрошуються ключові лідери національних рухів, більша частина з яких потенційно сепаратистська.
Не підтримуються такі рухи тут.
Не оцінюється (я навіть не кажу “недооцінються, переоцінюється”, просто не оцінюється) етничний, мовний, релігійний фактор в розвалі Ереф.
Це нецікаво.
Ворога не намагаються … знищити.
3. Не сформульовані інструкції окупованим.
Нас нема. Ми невидимки.
Окуповані не отримали жодних сигналів від держави, влади, народу – свого ж народу, неокупованої частки народу – про те, що нам тут робити.
Як нам наближати перемогу.
Які наші дії “там” вважаються корисними.
За що ви нас потім “нагородите”.
За що “проклянете і покараєте”.
Це все ребус. Схоже, ви самі цього не знаєте.
Нема ультиматуму, бо нема бачення цього.
Ні разу не зібралися це обговорити – ані з нами, хто збіжав чи приїхав на часок, ані без нас.
Це нецікаво. Все не до того.
Не знають, бо не думали, а не думали, бо не знають.
Трьох цих пунктів достатньо.
