Прекрасна новина – збурення громадськості та її активність в акціях прямої дії призвели (принаймні станом на зараз) до скасування призначення Портнова професором КНУ. Але проблема, яку висвітлило це призначення, набагато ширша, ніж проблема Портнова як такого.
Справжня проблема в тому, що громадськість не обурювалася, коли Портнов у 2001 році став кандидатом економічних наук, працюючи на керівних посадах в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку. І не обурювалася, коли Портнов у 2009 році, будучи депутатом парламенту, став доктором юридичних наук.
Займатися нормальною науковою діяльністю паралельно з величезною навантаженістю, якої потребують відповідальні посади, неможливо – отже дисертації майже напевно були фейкові, але широка громадськість ані тоді, ані навіть зараз – не звертала і не звертає на це уваги.
Масові “захисти” “дисертацій”, які були десь куплені та звідкись сплагіачені, імітація освіти та науки на всіх рівнях, натовпи людей, які вдають з себе вчених – і ніякого масового обурення нема.
Не несподіванкою, а закономірністю є те, що прогнила на кілометр всередину система науки та освіти призначила професором фейкового вченого. В нашій системі освіти та науки професор Портнов є логічним наслідком та природним явищем – і конче потрібна увага суспільства саме до цієї проблеми, а не тільки до її симптому.
При тому, що боротьбою з корупцією в нас прийнято перейматися навіть більше ніж воно того заслуговує, в освіті та науці корупція (яка тут є не єдиною, але важливою складовою проблеми) лишається позбавленою уваги суспільства.
Юрій Демчина сформулював кілька рівнів гнилості нашої системи освіти та науки – не всі ці проблеми є проблемами корупції, але без корупції ця цілісно-прогнила система навряд чи змогла б утворитися та існувати.
“1) Мінімальний рівень корупції в університеті, це коли неуку ставлять мінімальну оцінку, бо виганяти не можна.
В цій корупції погрязли абсолютно всі. В різній мірі. Хоча деякі факультети виганяють, але то як правило на перших курсах, ну і якщо студент крім того, що не вчиться ще є відвертим бидлом. Можуть за неуспішність виганяти і на останніх, але то має бути або дуже крутий факультет, або дуже масовий, в містечкових ЗВО не виженуть.
2) Трошки вищий рівень корупції – це профанація освіти, коли викладачі не проводять занять, студенти масово не ходять на заняття, а адміністрація на це закриває очі. Це пов‘язано з невмотивованістю як перших, так других і третіх. Всі ці пороки поглиблюються, якщо ЗВО містечкове або спеціальність непопулярна. Крім відсутності занять на цьому ж рівні можна поставити і неякісне виконання навчального плану, списування чи купівля готових робіт, викладання лише за книжками з 70-их років тощо.
3) Всі вищі рівні корупції – то вже захисти дисертацій, плагіат у дисертаціях, купівля дисертацій, узурпація влади в університетах, кумівство, всякі конфлікти інтересів тощо.
Ще є така річ, якщо кандидат чи доктор наук захистив дисертацію наприклад з права, став прокурором чи суддею, а тепер йому умовно дадуть розбиратися з корупцією в університеті, де він навчався і де він теж «погруз» в корупції. Найімовірніший варіант – це те, що такий прокурор чи суддя «не побачить достатніх доказів корупції». Тому це питання не таке хайпове і популярне, бо тут дуже багато людей зав‘язані один на одному і дуже мало реально кришталево чистих, які можуть побороти цей спрут”
Замішані на корупції явища, які взаємно доповнюють та посилюють одне одного – імітація освіти та науки, плагіат, виконання начебто наукових робіт на замовлення інших – характеризується унікальним комплектом специфічних властивостей:
– популярні антикорупційні активісти та їхні ГОшки ігнорують цю корупцію, як начебто її нема;
– при цьому вона, мабуть, найбільш масштабна за обсягом та глибиною порівняно з будь-якою іншою – такі корупціонери всюди, від бідного фермерського господарства до уряду та АП;
– хоча шкоду від неї важко виміряти, виглядає, що вона є найбільш шкідливою з усіх корупцій – вона роз’їдає все, куди проникає, а проникає вона всюди; люди з тавром “корупціонер” на лобі засідають всюди і не соромляться; студенти знають, що навколо них у вишах не вчені, а корупціонері; впізнати експерта неможливо – те, що він доктор наук, нічого не означає, може експерт, а може шахрай;
– при цьому про неї найменш чути в ефірі – з одного боку, суспільство не обізнане з проблемою, з іншого боку, суспільство просякнуте бенефіціарами-корупціонерами, які блокують обізнаність: не всі політичні партії мають зиск від корупції на митниці, але фейкових кандидатів та докторів наук мають всі політичні партії, і ніхто не має інтересу з цим щось робити.
Днями Президент Зеленський заявив “Тому що я вирішив йти в політику, щоб боротися з корупцією як з однією з головних проблем. А для цього потрібні інновації, діджитал” – і водночас призначив головою Служби зовнішньої розвідки генерала податкової служби Владислава Бухарєва, який у 2018 році захистив у Сумському університеті кандидатську дисертацію з права – одночасно працюючи народним депутатом, що є жирним натяком на фейкову наукову діяльність. Чи сумісно це з декларованими інноваціями та боротьбою з корупцією?
Одна з реально найбільш важливих та гострих проблем суспільства нарешті має отримати увагу суспільства, якої вона ніколи не мала – і досі практично не має.
