«Нехай краще десять відьом уникнуть покарання,
ніж одна безневинна людина буде покарана»
Олександр Сушко запропонував офлайн-діалог на базі Міжнародного фонду «Відродження» між антикорупціонерами і правозахисниками через істотні розбіжності між цими групами громадянського суспільства. Я підтримую цю ідею, хоча розумію, що з певним середовищем опонентів діалог навряд чи вдасться через кардинально різні підходи до базових принципів. Хотілося б додати, що ці групи громадянського суспільства окреслені умовно. Є організації та активісти, які працюють у сфері боротьби з корупцією і поділяють ідеологію прав людини, і навпаки, є ті, хто називає себе правозахисниками, але при цьому заперечує основоположні принципи прав людини. Крім офлайн-діалогу, варто піднімати публічну дискусію, тому що вона про головне – «куди йдемо?».
На жаль, конфлікт між антикорупціонерами і правозахисниками є дійсно конфліктом цінностей. Мета правозахисників – побудувати правову державу. В ідеалі це мала б бути і мета антикорупціонерів, адже чим держава більше відповідає поняттю «правова», тим менше в ній залишається місця для корупції. Правова держава побудована на повазі до права. Це беззаперечно включає повагу до презумпції невинуватості. Зупинимося на цьому принципі права.
Тільки суд може оголосити особу винною і призначити їй покарання. Правова держава поважає і виконує рішення міжнародних судів. ЄСПЛ в рішенні у нещодавній пілотній справі «Сукачов проти України» ще раз закликав відповідні органи вдаватися до взяття під варту у виключних випадках, і якомога ширше застосовувати альтернативні запобіжні заходи. Правозахисники це підтримують, адже розуміють важливість такого підходу для розбудови правової держави. А тепер питання: чи є ціллю правова держава для організацій та активістів, що займаються публічним цькуванням і булінгом людей, які приходять в судові засідання брати на поруки обвинувачених у ненасильницьких злочинах (допомагають суду виконувати вимогу в тому числі ЄСПЛ), тобто просто гарантувати їхню належну процесуальну поведінку? Деякі антикорупціонери бачать це своїм завданням, збирають на це кошти громадян і навіть отримують гранти. Історія знає багато відомих особистостей, які свого часу ставали на захист обвинувачених, вина яких не доведена. Від Цицерона і Миколи Чудотворця до Еміля Золя, Короленка і Вернадського, від дисидентів радянських часів і до сучасних громадських діячів та політиків. У нацистській Німеччині, комуністичному СРСР переслідували людей за спробу сказати слово на захист обвинувачених режимом, те ж відбувається зараз в путінській Росії. То в якій державі ми хочемо жити?
Антикорупціонери декларують, що їхньою метою є невідворотність покарання за корупційні злочини. Невідворотність покарання є суперечливим принципом, а в недосконалому середовищі – небезпечним. Я вже писав, що в наших умовах боротьба за невідворотність покарання перетворюється, у кращому випадку, на вибіркове правосуддя, а в гіршому – на політичні переслідування. Тут немає нічого дивного. Система кримінального переслідування у нас має виразний обвинувальний ухил. Статистика обвинувальних вироків із загальної кількості винесених – 99%. При цьому, в західних демократіях, незважаючи на набагато якісніше слідство, статистика зовсім інша: наприклад у Нідерландах виправдовують 10% обвинувачених, у Великобританії – 20%, у США виправдовують 17-25% з тих, що не уклали угоди зі слідством, і справа дійшла до судового розгляду. Це схиляє до думки про велику кількість несправедливо засуджених в Україні. Треба було б провести дослідження на основі нашого багаторічного правозахисного досвіду, але орієнтовно можна говорити про 4-6% безневинно засуджених і про 25-30% несправедливо засуджених, які покарані надмірно або не відповідно до скоєних кримінальних правопорушень. Проста арифметика дає нам розуміння, що боротьба за невідворотність покарання призведе, принаймні у чверті випадків, до невідворотності покарання за злочини, які людина не скоювала. Враховуючи суспільний запит на репресії (а саме так розуміє поняття справедливості пересічний українець, поки це не стосується його самого), медійність корупційних справ, присутність політичних та фінансових інтересів у доведенні цих справ до обвинувального вироку, можна говорити про ймовірність набагато більшого відсотку несправедливих вироків. І тут, на противагу принципу невідворотності покарання, виступає інший – гуманістичний принцип, висловлений у 1693 році Інкрісом Мазером, президентом Гарвардського коледжу, під час полювання на cалемських відьом: «нехай краще десять відьом уникнуть покарання, ніж одна безневинна людина буде покарана».
