Вісім років йде війна в Україні… це на три не чотири , а вісім. Бойові дії війни на Донбасі почалися із захоплення 12 квітня 2014 року російськими загонами, керованими офіцерами спецслужб РФ, українських міст — Слов’янська, Краматорська і Дружківки. Саме з того моменту мешканці Донецької та Луганської області вперше почали бігти від збройної агресії Російської Федерації.
ЗАКОН УКРАЇНИ « Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» визначає що, Внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, який постійно проживає в Україні, якого змусили або який самостійно покинув своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
От і все , на мою особисту думку, що влада України самостійно спромоглася зробити для біженців від збройної агресії РФ на Донбасі – визначилася терміном.
Ні біженці, ні постраждалі від агресії РФ – а внутрішньо переміщені. Тобто ми з одного регіону переїхали за своїм бажанням у іншій регіон. З початку 2014 року, за 8 років воєнних дій статистична кількість ВПО не змінилась, за офіційними даними коливається на рівні 1 600 000 осіб, кількість вимушених переселенців та постраждалих у цьому безпрецедентному для сучасної Європи збройному конфлікті постійно зростає. Всі вісім років біженці з Донецької, Луганської області та АР Крим виборюють свою компенсацію від заподіяної шкоди від влади. Держава зобов’язана захищати своїх громадян!
Це гарантує Конституція України
Стаття 3. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Ситуація з ВПО порушує принцип недискримінації як в частині забезпечення рівності прав і свобод, так і рівності можливостей, становить непряму дискримінацію за ознаками місця проживання та належності до ВПО і суперечить стандартам міжнародного права, Конституції, законам України, а також зобов’язанням України щодо забезпечення сталої інтеграції ВПО за місцем переміщення. Протягом 8 років у вирішенні проблем ВПО не був задіяний уряд України.
Було багато вивчання і всебічного охоплення аналізу проблем ВПО через дискусії, опитування , гранти, з’ясування, проекти на гроші міжнародної допомоги. На створення Єдиної інформаційної бази даних про ВПО з бюджету виділялися гроші тричі під виглядом різних способи збору даних ВПО. Міжнародна допомога у розмірі 18 млрд доларів розчинилась у кишенях міністерств та міністрів, які постійно змінюються або реформуються, ховаючи фінансові махінації. Негативним явищем стала практика ігнорування органами влади положення Закону про безстроковість дії довідки ВПО, що призводило до неможливості реалізації прав ВПО, наприклад, отримати соціальні виплати. Спеціальний статус ВПО накладає на особу певні обов’язки і обмеження, перш за все в частині, що стосується реєстрації та обліку, а також повідомлення про зміну адреси місця фактичного проживання та обмеження виїзду. Де, у якому Законі України передбачений спеціальний статус громадянина?
ВПО опинившись у скрутному становищі, не зрадили Україну, а показали всій міжнародній спільноті дійсний стан речей, тобто це не громадянський конфлікт, а агресія іноземних військових Російської Федерації. Мені іноді кажуть – чим ВПО відрізняєтесь від тих, хто також переїздить з одного міста України до іншого? Ви уявіть що є люди, які досі не розуміють – це агресія РФ. І я пояснюю… Коли людина зібралась переїхати в інший регіон за своїм бажанням, вона до цього готується. Щось спокійно продають з свого майна, але головне вона не буде переслідуватися за свої погляди та слова мешканцями того міста, з якого виїхала, не буде чути – ви винні в тому, що зараз війна …та таке інше.
Ані минула , ані теперішня влада не змогла захистити своїх громадян від агресії РФ , які змушені були вести та ведуть протягом восьми років жебрацьке існування. Прикриваючись проблемам ВПО органи місцевого самоврядування приймали комплексні регіональні програми забезпечення громадян житлом, для всіх соціальних груп мешканців регіону, це суттєво відрізняється від громадян, які змушені були рятуватися втечею, але фінансування ці програми не отримували, реконструкція деяких гуртожитків була у кращому випадку.
Одна історія з ВПО на Кустанайській 6, м. Київ чого варта. На сьогодні вразливі соціальні групи – пенсіонери, не вказані в жодному житловому проекті, тим паче на іпотечне кредитування. Минає 8 років війни, а проблема житла для ВПО не вирішена ані теперішньою, ані минулою владою. По факту ВПО не отримали рівноцінне житло на компенсацію витраченому.
Протягом восьми років активні громадяни з числа ВПО проводили акції щодо забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, висвітлювали порушення прав і свобод ВПО, зверталися до всіх гілок влади: законодавчої, судової, виконавчої за захистом та за допомогою відновлення принципу недискримінації та отримання статусу потерпілих наслідок злочинних дій з боку незаконних воєнізованих формувань, терористичних організацій «ЛНР», «ДНР» та воєнної агресії Російської Федерації. Але цинізм відписок та ганебної позиції всіх гілок влади ставить нас у ступор. Брехливі та нікчемні депутати у радах всіх рівнів неспроможні діяти, як державні діячі. Влада в Україні, тобі потрібно зрозуміти – боротьба йде не лише за території чи майно. Перш за все боротьба йде за людей, за громадян нашої України.
Людмила Пухова
