Богдан Олексюк: Історична пам’ять може зіпсувати українсько-польські відносини

У цьому році виповнюється 70 років з часу кривавого українсько-польського конфлікту на Волині і в Галичині. Пам’ять цієї сумної події готуються відзначати і в Польщі, і в Україні. Так, 27 лютого у Варшаві пройшов 5-й форум українсько-польського партнерства «Історична пам’ять українців і поляків: правда і примирення».

Поляки, які добре знають свою історію, шанують пам’ять загиблих, відзначаючи річниці тих подій. У цьому році слід очікувати особливо різких виступів польської правиці як проти своїх лібералів, які закликають до примирення і взаємного прощення, так і проти «нерозкаяних українських націоналістів», що ставлять сьогодні пам’ятники своїм ватажкам, винним, на їхню думку, «Волинської різанини».

Люди, що пережили українсько-польський конфлікт 1943-44 років, згадують, що до цього українці і поляки жили мирно і дружно. Вони поважали свята один одного, об’єднували сім’ї, і не було ніякої ворожнечі. Коли 11 липня 1943 були спалені колонії поляків, для місцевих українців це було повною несподіванкою, і в більшості вони засуджували ці масові напади.

Українські історики нагадують, що все почалося за Бугом, де поляки палили православні церкви й українські села. Але виникає питання: чому раптом поляки напали на українців? Виявляється, ще влітку 1942 року фашисти почали реалізацію плану виселення 200 тис. поляків з чотирьох повітів Люблінського дистрикту.До виселення німці задіяли українських поліцаїв. А на відібраних землях селилися українці з прилеглих територій. Польське підпілля відреагувало на це акціями відплати, в яких тоді загинуло близько двох тисяч українців, а тисячі – стали біженцями. Втікачі селилися на Волині, розпалюючи тут антипольські настрої.

І все ж, це не дає відповіді на інше запитання: якщо антипольська акція на Волині була відповіддю на антиукраїнські акції поляків на Холмщині і Підляшші, то чому її місцем не були обрані ті ж землі за Бугом? Чому в жертву було принесено невинне населення Волині? Причому, як польське, так і українське: адже ватажки ОУН (р) повинні були усвідомлювати, що акції проти поляків приведуть до акцій у відповідь, в яких постраждають мирні українські сім’ї. Керівники і українського та польського підпілля не могли також не розуміти, що польсько-українським конфліктом постараються скористатися і німці, і совіти, намагаючись розпалити його. І тому сьогодні бажання деяких українців звалити всю провину за те, що трапилося на німців або енкаведистів – є свідченням нестачі мужності визнати власні помилки і провину.

Багато свідків не бажають ворушити трагічне минуле. Але серед живих ще є українці, які тоді рятували поляків. Про них рідко згадують. Але саме вони, ризикуючи своїм життям, проявили тоді людяність, і саме їх вчинки сьогодні можуть хоча б частково виправдати український народ в очах поляків.

Причини конфлікту

 

Відомо, що на початку 1943 року у Центральному та Крайовому проводі ОУН точилася гаряча дискусія про доцільність проведення масштабних антипольських акцій. Ряд видних діячів ОУН виступали проти цього, але перемогла інша лінія. Таким чином, навесні 1943 року, коли УПА взяла під контроль значні території на Волині, було прийнято рішення про виселення всіх поляків за Буг і ліквідацію тих, які залишаться. Ліквідувати довелося практично все польське населення Волині, оскільки керівництво польського підпілля наказало місцевим жителям залишатися. 11 липня 1943 одночасно були знищені десятки польських сіл і колоній.

Уцілілі поляки групувалися на так званих базах самооборони, де об’єднувалися в загони. Вони тікали до міст під захист німців, або приєднувалися до загонів червоних партизанів. Звичайно, їх дії не обмежувалися самообороною, і часто в ході акцій відплати вони знищували українські села і хутори. Хоча керівництво Армії Крайової розглядало співпрацю поляків, як з німцями, так і з совєтськимии, як зраду Речі Посполитої, для волинських поляків важливіше були не накази керівництва підпілля, а інстинкт самозбереження, вважає історик Ігор Ільюшин. Нерідко поляки свідомо йшли на співпрацю з совєтськими партизанами з метою помститися українським націоналістам.

Але для ОУН і УПА більшовизм і червоні партизани були ворогом номер один, і за таку співпрацю українські повстанці жорстоко мстилися місцевому польському населенню.

У результаті нападів і сутичок, за оцінками польських істориків, на Волині загинуло близько 60 тис. поляків, а в Галичині – ще 35-40 тисяч. З української сторони загинуло, за різними оцінками, від 15 до 30 тис. чоловік. З них близько 10 тис. – на територіях, що належать сьогодні Польщі.

Методи і засоби, застосовані проти поляків, принцип колективної відповідальності, поширений на все місцеве населення, в т.ч. старих, жінок і дітей, не можуть бути виправданими і мають бути визнані українською стороною злочинними, вважає ряд істориків і публіцистів.

Розглядаючи причини конфлікту, більшість як українських, так і польських істориків відзначають, що під час Другої світової війни було відсутнє бажання сторін досягти взаєморозуміння. Фактично, на одних і тих же територіях поляки хотіли відродити Річ Посполиту, а українці хотіли збудувати свою незалежну державу, зазначає доктор Гжегож Мотика.

Під час переговорів, які велися між польським і українським підпіллям, поляки пропонували українцям підтримати їх прагнення до побудови незалежної і вільної Польщі, обіцяючи їм культурну й національну автономію на території польської держави. У свою чергу, українська сторона пропонувала польській майже те ж саме – щоб поляки підтримали створення української незалежної держави, а поляки, які будуть проживати на його території, отримали культурну й національну автономію. Тим часом, польські політики цілком підтримували ідею створення української суверенної держави на Наддніпрянщині.

Друга причина, на яку вказують історики, це національна політика Другої Речі Посполитої, де всі громадяни, незалежно від національної приналежності, мали однакові права. На практиці ж, українців часто трактували як громадян другого сорту. Зокрема, після смерті маршала Пілсудського в польській державі спостерігалося прагнення асимілювати українське меншість. І це викликало організовану протидію.

Третьою причиною, на думку істориків, стала ідеологія інтегрального націоналізму ОУН. Багато хто саме в ній бачать головну причину того, що трапилося на Волині.

Ще однією важливою причиною була політика Третього Рейху і СССР. Обом цим державам було вигідно, щоб між поляками і українцями існував антагонізм, і їхня політика була спрямована на розпалювання ворожнечі між цими народами.

Крім того, репресії та депортації, які здійснювала совєтська влада, і масове знищення євреїв, яке проводив Третій Рейх, показували, що можна безкарно винищувати цілі етнічні групи населення.

Не справа політиків

Сьогодні іноді може скластися враження, що більшість політиків – як в Україні, так і в Польщі або в Росії – професійні історики. Вони охоче коментують і дають оцінки неоднозначним подіям, які поділяють народи. Зрозуміло, що, на відміну від істориків, вони не шукають істину, а просто грають на настроях виборців, погляди яких сформувалися під впливом пропаганди. Історики ж постійно підкреслюють важливість ведення дискусії з проблемних питань історії на науковому рівні, не чекаючи, поки їх почнуть використовувати радикальні політичні сили.

У гонитві за сенсаціями підлити масла у вогонь люблять і журналісти. Це особливо відчувається у Польщі під час наближення чергових річниць трагедії. Ідеалізація Армії Крайової (як і УПА в західних областях України) властива практично всім полякам. А напередодні річниць «Волинської різанини» – 60-й, 65-й, а тепер 70-й – підготовка до заходів, приурочених пам’яті жертв трагедії, поступово перетворюється на масштабну антиукраїнську кампанію.

Навіть такі респектабельні видання як Rzeczpospolita і Gazeta Wyborcza публікують матеріали, у яких українсько-польський конфлікт однозначно розглядається як геноцид польського населення на території Волині.

Таким чином, трактування подій на Волині та в Галичині у 1943-1944 роках перетворюється на засіб боротьби за електорат. Тим часом, українці, які проживають у Польщі, все частіше стають заручниками минулого.

Українці не бажають пам’ятати

Українська сторона, вимушена реагувати на звинувачення в геноциді, не виробила єдиної позиції. Дискусія навколо теми Волинської трагедії показала, як мало ми знаємо свою історію. Зрозуміло, що в совєтські часи ця тема була заборонена, як були фактично заборонені й інші теми, пов’язані з діяльністю ОУН і УПА. Однак ті інші теми давно розкриті, є безліч публікацій із спогадами учасників і очевидців героїчної боротьби за самостійність України. А ось Волинська трагедія багато років замовчувалася. Чи не з почуття провини?

Адже в комуністичній Польщі ця тема також була забороненою, але поляки пам’ятали про Волинь і передавали цю пам’ять молодшим поколінням. Таким чином, десять років тому українці опинилися в нерівному становищі з поляками.

Сьогодні ж історики, попрацювавши в архівах і систематизувавши дані, можуть представити об’єктивну картину того, що трапилося – причини і масштаби. Але політики намагаються використовувати трагічні сторінки історії в своїх корисливих цілях, розпалюючи ворожнечу і ненависть там, де має бути прощення і примирення.

Чи визнають свою провину поляки? Це їх дилема. У майбутнє легше йти з чистою совістю, і кожен оплачує цей рахунок за себе сам.

У спільноій українсько-польській заяві у зв’язку з 60-ю річницею Волинської трагедії значилося: «В історії Європи багато прикладів національної ворожнечі, війн, крові, жорстокості. Але, одночасно, є приклади єднання і порозуміння народів, які хотіли та змогли подолати навіть найскладніше минуле.

Моральним обов’язком тих, совість яких і надалі хвилює трагедія 60-річної давнини, є заклик до єднання наших народів в ім’я майбутнього, в ім’я спільної мети. Нехай вміння прощати стане фундаментом кращого майбутнього, добросусідства і українсько-польської дружби». Цей заклик не втратив своєї актуальності і сьогодні.

Джерело: Ї