Генеральний директор Асоціації фермерів та приватних землевласників України Віктор Ніколаєнко – людина в аграрному секторі відома й авторитетна. З 2000 року він очолював Департамент фінансово-кредитної та податкової політики Міністерства агропромислової політики України. Потім викладав державне управління в Національному аграрному університеті, очолював відділ зв’язків з Кабміном, працював у Секретаріаті Президента України. 2007 року повернувся у Мінагрополітики начальником управління організаційних структур і соціально-трудових відносин. Найбільшими досягненнями вважає розробку та запровадження пільгового кредитування і фіксованого податку для сільгоспвиробників, бюджетну підтримку фермерських і особистих селянських господарствв, а також те, що його думки й напрацювання стали частиною Державної цільової програми розвитку українського села до 2015 року. Пропонуємо розмову з експертом.
– Вікторе Михайловичу, як ви оцінюєте нинішню державну політику щодо аграрної галузі України?
– З одного боку можна знайти якісь її формальні ознаки. Зокрема, новий профільний міністр взявся розробляти так звану Єдину комплексну стратегію розвитку українського села на 2015-2020 роки. Тож виходить, що нині такої стратегії немає або її не було. Бо стратегія – це завжди базисні, дуже серйозні кроки до того, аби щось змінювати, рухатися вперед. Якщо ж тільки починаємо розробляти стратегію, то що, раніше жили в якомусь тумані чи йшли манівцями? Все це мені, як колишньому держчиновнику, як гендиректору АФЗУ дає підстави говорити, що чіткої, сформованої, прийнятної і перспективної аграрної політики поки що в Україні немає. Як і немає наступності у владі, а тільки хаяння чи зневажання попередників.
– Що ж треба зробити, аби сповна використати потенціал сільського господарства під час нинішньої економічної кризи?
– Важко відповідати на це запитання, бо куди не кинь – кругом клин. Зруйновано агропромисловий комплекс і немає збалансованого об’єднаного аграрного сектора. Треба вирішувати численні правові, організаційні, структурні, економічні, фінансові, інформаційні, ресурсні, технологічні та інші питання. Потрібна вихідна базова думка, а краще – модель, яким ми хочемо бачити український аграрний сектор. Чи це великі латифундії, чи укрупнені господарства на базі колишніх колгоспів, радгоспів, чи фермери, чи дрібні приватні землевласники. Я вважаю, що фермерство, ще таке малочисельне, але вже очевидне, є чи не єдиним досягненням за часів незалежності в аграрному секторі національної економіки. Хоча зараз переважають ті, які зуміли заволодіти величезними площами орних земель і орієнтуються на отримання великих прибутків. А Україні треба інше – щоб відновилося розорене псевдореформами село. Не просто в поетичному значенні, як колиска української нації, а щоб туди всі хотіли приїхати жити, працювати. Такий собі вільний простір з чистою екологією, з благородною працею і спокоєм на душі. Нині ж все робиться для того, щоб село і сільське населення зникло. Закриті ФАПи, клуби, школи, обмежене транспортне сполучення, відсутність роботи. Для аграріїв – непідйомні відсотки кредиту і умови страхування, несправедлива ціна на вироблену продукцію, захмарні ціни на пальне, техніку, добрива, засоби захисту, племінну худобу. Я сьогодні розшифровую слово СЕЛО так: СпецЕвакуатор Лишніх Орендодавців. Тобто, ті, хто отримав сертифікати на майно і державні акти на земельні паї, мають звідти зникнути. Бо вони там не потрібні! Вважаю, що головне, принципове питання сьогодення – який аграрний устрій треба запровадити в Україні в найближчі роки і на віддалену перспективу.
– І який же?
– На мою думку, він однозначно мав би бути фермерським. Виходячи з того, що весь світ вже давно освоїв цю модель. США, Канада, Латинська Америка і особливо Японія, де 4 млн. фермерів, які між собою сплетені кооперативами, мов тіло людини судинами. Це як держава в державі. Тільки фермер, образно кажучи, випускає два пагони. Один той, що він є господарем, засновником сім’ї, з ним поруч живе його родина, виховує дітей, які продовжують його справу. Сім’ї формують вулицю, село, громаду. З того формуються громади вищого рівня – району, краю. І так воно виходить аж на державу. Не всі це помічають, але такий стрижень є.
– А другий пагін?
– Другий: використати божий дар – землю і природу-матінку України і, вкладаючи власну працю, отримати плоди цієї праці, які потрібні для життя всіх людей. Але це така праця, щоб земля не втрачала своєї родючості, щоб вона була поєднана зі струмком, гаєм, луками, щоб зберегти природу для майбутніх поколінь. Така житейська філософія фермера, бо тут жити йому і його нащадкам.
А великі підприємства, що мають по кілька десятків тисяч гектарів, таких пагонів не пускають. І не можуть пускати, бо головна мотивація у них – прибуток. У будь-який спосіб. Чи через збільшення продукції на експорт, чи через бюджетні вливання, чи через обдурювання тих, у кого вони купляють збіжжя. Вони не формують на селі ні сім’ю, ні державу, ні безпечне довкілля, ні робочі місця. Їхні керівники живуть або у великих містах, або й за кордоном. Тому на них планувати перспективу неможливо. Бо експортні ціни можуть в один момент обвалитися, як валяться світові ціни на нафту чи інші ресурси. Ставлення до життя й до праці формують саме фермери.
– Якщо фермери складатимуть основу аграрного сектора, то автоматично відпадає питання зайнятості на селі й численні проблеми, з цим пов’язані.
– Так. Фермерів у селі повинно бути багато. Не 1-2-3, а десятки, вони дадуть роботу багатьом односельцям. Сільські діти знатимуть, що їм треба вчитися в аграрних вузах, щоб згодом замінити батьків. Бо сьогодні випускники аграрних вузів не можуть у селі знайти роботу, агрохолдинги беруть на роботу одиниці. До слова, з когорти фермерів найкраще вибирати державних мужів, а також функціонерів різних сервісів для землеробів. Бо тут найбільш чиста, чесна й духовна маса людей. Адже які б катаклізми не потрясали країну, а вони щовесни виходять на поле, сіють, збирають, цілорічно порають худобу. Фермери – це дуже потужна і благочинна сила. Вони самонавчаються, їм не треба академій, вони самі ставлять експерименти – то сушилку якусь нову придбають, то освоюють енергозберігаючі технології, то нові сорти і таке інше.
– Як ви ставитеся до ідеї продажу землі?
– Украй негативно. Бо як тільки Україна запустить ринок, а він щонайменше буде пародією, то земля (вона й так уже в тіньовому обігу) перетвориться з ресурсу виробництва у предмет спекуляції. І пройде кілька турів цієї спекуляції, доки українська земля, як і підприємства, надра і навіть люди не перейдуть у власність чи експлуатацію закордонних багатіїв. Чи це будуть багаті араби, чи багаті європейці, чи китайці, чи любі «брати-сусіди» – різниця невелика.
– Що ви скажете про те, що фермерам не повертають їхні кошти з ПДВ-рахунків у казначействі?
– Держава нахабно залізла аграріям у кишеню! Хай би прем’єр-міністр відповів: з якими цінами на пальне, добрива, засоби захисту сільгоспвиробники увійдуть у осінь 2015 року? Чому немає допомоги фермерам через Аграрний фонд, здешевлення техніки через лізинг, інших інструментів зниження затрат, а великі кошти висять на казначейських спецрахунках і фермери не мають змогу їх використовувати в таких скрутних умовах? Зрозуміло, що виживуть великі аграрні утворення. А малі фермерські господарства можуть збанкрутувати.
– Вікторе Михайловичу, ви брали участь у розробці Державної цільової програми розвитку українського села до 2015 року. Які саме положення, розроблені вами, туди увійшли?
– Хоча, на жаль, ця Державна цільова програма не була реалізована, мої авторські напрацювання знайшли своє відображення у підрозділі «Удосконалення та реформування системи управління» і констатую це – не отримали жодного зауваження чи додаткових пропозицій при проходженні експертизи проекту Програми в центральних органах виконавчої влади і в наукових установах – НАНУ та УААН. Додаток 2 до цієї Програми (Постанова КМУ №1158 від 19 вересня 2007 року) передбачав державну підтримку на цей напрямок за період 2008-2015 років у розмірі 17,5 млрд. грн.
Я сформулював видозмінену у своїй суті місію Мінагрополітики, яка двічі була внесена в план Колегії Міністерства, але не розглядалася: запровадження нової системи управління, яка забезпечувала б досягнення важливої триєдиної мети. Перша – утворити міцний соціальний прошарок заможних селян – господарів і працівників, що займаються веденням ефективного екологічно безпечного аграрного виробництва і проживають на економічно розвинутих та сучасно облаштованих сільських територіях (15-20 років). Друге – сформувати у повноцінній ринково-економічній завершеності потужний і збалансований в інтересах агроіндустріальний комплекс, здатний зберігати і примножувати національний агропотенціал та забезпечувати не менше 20% зростаючого ВВП (10-15 років). І третє – завоювати і стабільно утримувати конкурентні лідерські позиції в основних агроресурсних та агропродуктових сегментах світового ринку (25-50 років). Але поки що мета залишається метою, нова місія Мінагрополітики – нездійсненою мрією, а державна аграрна політика ще більше стала придатком олігархату та латифундистського феодалізму, в якому немає місця справжньому фермерству…
Розмовляла Людмила Стельмах (Кучеренко),
президент Полтавського обласного медіа-клубу
