Чи можливий неофеодалізм в у ХХІ ст. в Україні? або: для чого дорогі комедії з виборами?

Йосиф Сірка

Дай, Боже , нам своєї сили

І мужності своєї дай,

Щоб ми від зла оборонили

Себе і свій знужденний край.

(із пісні Г.Татарченка, на слова В.Крищенка у виконанні О.Білозір).

Щодня читаємо та чуємо із ЗМІ – продали, підписали, уклали угоду, домовились і т. ін., коли йдеться про розпродаж державного майна, коли йдеться про вчинки державних посадовців, які керуються переважно власними інтересами, власним добробутом, але не добробутом тих, які законно мають право обирати. Ще не так давно можна було чути – Янукович домовився у Москві, Азаров підписав у Москві, а коли йдеться про Европейський Союз, то не чути ані домовленостй, ані підписування. Український парламент „піаністи” та „дириґент”, який помахом руки сигналізує „народним обранцям” як голосувати, перетворили у світове сміховисько, бо саме з парламентаризмом ці методи „голосування провладної більшости” не мають нічого спільного.

Парламентаризм полягає у тому, що обрані представники парламенту намагаються захищати інтереси своїх виборців і в ньому не може бути спадковості, хоч трапляються випадки, коли батька наслідує син, чи донька на політичному полі. Оскільки кожний член парламенту представляє виборців певного виборчого району, парламентаріям доводиться шукати тих, з ким можуть найбільше здобути для своїх виборців – отак і повстали групи і партії, які узагальнюють очікуване у програми, які потім пробують просувати у закони. Цілковито по-іншому склалося в Україні. Тут пройшли до парламенту за списком одної партії, а коли „трапилася фінансова нагода” відскочили на підтримку противника – отже проти волі виборця, який обирав партію за певну програму! Та ще й інші „нововведення” у сучасний парламентаризм запровадили в Україні – депутати, порушуючи існуючу Конституцію, спочатку „перескочили” через конституційну заборону творення коаліції і створили „владну більшість”! Але й того було не досить – вони продовжили свою „життєвість” без законних виборів, які могли б їх усунути від подальшого продажу інтересів своїх виборців. Таким чином український „парламентаризм” перетворився на „присадибну ділянку” правлячої партії з її одною четвертою виборців та її президента. Отак і склалося, що з допомогою неконституційної (або перекрученої) більшості у ВР України поміняли Конституцію і передали всю владу в одні руки президента, за якого не проголосувала і половина виборців.

З часу зміни Конституції одна особа перетворилася на феодального ватажка, який став відповідальним за уряд і його дії. Але справа навіть не в цьому, бо знаємо з прикладу, що одна людина може запровадити реформи, якщо має хист і охоту та відповідних професійних політиків. І саме тут помічаємо в Україні початки неофеодалізму, коли люди займають посади не за їхніми здібностями, а за їхнім майном. Отак стає один з маґнатів ЗМІ головою Служби безпеки, власники банків, великих капіталів стають міністрами, ґубернаторами, не кажучи вже про ВР України, як клуб багатіїв, які мають офшорні фірми на Кіпрі, чи на якихось екзотичних островах, що допомагає їм у вивезені капіталу, щоб уникнути сплачення податків! Конституція України порушується щодня тими ж силами та службовцями, які мали б доглядати за її дотримуванням. Дуже переконливим в цьому сенсі був недавній виступ депутата від ПР Ю. Болдирєва, який відверто виступив за розчленування України, незважаючи на те, що, згідно зі ст. 2 Конституції України, „територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною”! У будь-якій країні за такі висловлення, які собі дозволив цей представник П’ятої колони, йому б забрали мандат депутата, а в Україні його безкарно слухають і ще й на телевізійні програми запрошують! Це означає, що він висловлює бажання не одного хворого імперською хворобою.

Українці разом з їхньою мовою належать до найстарших цивілізацій планети і дивуєшся, коли у Швейцарії про будь-які зміни щодо політики, яка стосується ширшого кола країни – проводять референдум, а в Увкраїні президент може вирішити про 25-річний побут окупаційних військ на території країни – як військової бази. Історичну подію підписання угоди щодо напрямку розвитку – до Европи, чи до Азії – вирішує одна особа! Невже ж всі вже звикли, що „козли” або „бидло” вже не є образою, але „історично так склалося”!?

Під сучасну пору мало таких країн, де б вирішували тільки королі, чи президенти, а в Китаю та на Кубі вже й не Ґенеральні секретарі визначають політику. „Непомильними” та „наймудрішими” залишились під сучасну пору у світі тільки північнокорейський „вождь” народа та незамінний російський прем”єр В.Путін.

Балачки декотрих депутатів із ПР про поділ України, про запровадження другої державної, спроби обмежити українське слово по радіо і телебаченні, демонстративне вживання російської такими „народними обранцями” як Єфремов, Бондаренко, Колєсніченко та деякі комустичні „борці за справедливість для народу України”, є доказом того, що для них Україна існує лише як дійна корова, а її закони мають їх оберігати, але не український народ.

Пан Болдирєв, напевно, мріє про феодальний поділ України на князівства, які він сам бачить у майбутньому в РФ, а тоді він би міг розвинути свій „ґеніальний” поетичний талант.

Пан Порошенко, який брав участь у посольських вечорах посла РФ в Україні, приурочених 65 річниці Нюрнберзьського процесу, висловив своє обурення щодо висловів Болдирєва, але тому не зашкодило це назвати Галичину „наростом на тілі України”. Дивує, що отакій шовіністичній вихватці Болдирєва навіть дипломатично не відповів організатор вечорів – посол РФ, дипломат мав би знати етику дипломата і не повинен був залишити без коментаря антидержавну аґітаці, на ним організованій „вечірці”, бо його мовчанка ознає згоду з цим представником П’ятої колони в Україні.

На вилазку чергового російського націоналіста з українських парламентаріїв ніхто не реаґував, а потрібно було, бо їхнє нахабство вже набирає нестерпних розмірів і хамства, що викликає не тільки політичну нестабільність, але й національну ворожнечу. Значимим є той факт, що не українські „буржуазні” націоналісти домагаються звільнити Україну від П’ятої колони, а її представники висловлють привселюдно свої мрії ліквідувати державу Україну, а це вже вимагає громадянського обов’язку поставитися не тільки проти таких висловлювань, але й проти таких горе-політиків, які аж ніяк не заслуговують хліба за українські гроші. Своїми щоденними шовіністичними виступами представники імперської політики є доказом того, що не Галичина є „наростом на тілі України”, а вони є раковими клітинами, на тілі Голодомором-Ґеноцидом змореної України, які слід вирізати і викинути далеко на Сибір, щоб там замерзли й не змогли повернутися.

Отже, чи вже є ознаки неофеодалізму в Україні – судіть самі, але новітніх феодалів тут вже розвелося забагато. Треба сподіватися, що „моя хата скраю” припиниться, бо новоспечені феодали можуть „проковтнути” і вас з хатою, а тоді потрібно буде знов сотки років звільнятися від пут кріпацтва, яке „братній цар ” вже раз українцям „дарував”.

У 20-літніх громадян, які народилися вже у вільній Україні повинно дійти до свідомості, що за дорослих не вирішують навіть їхні батьки, яку професію вони хочуть мати, а не те, щоб за них хтось вирішував, у якій країні і на якому континенті їм жити!

Дуже актальним саме зараз стає прохання: Боже, позбав мене друзів, а з ворогами я вже сам впораюся!

Торонто, 26.11.2011 р.