Йосиф Сірка
“Мене теж непокоїть політика Міністерства освіти, котре
проводить деукраїнізацію в Україні, а саме зменшенням
вжитку української мови та викривленням правдивої
історії України”.
Ераст Гуцуляк, Почесний Консул України в
Канаді (з листа до Президента В.Януковича).
Ще кілька тижнів тому президент України В. Янукович, під час зустрічі з українською діаспорою в Бразилії, запрошував вихідців з України словами: „Приїжджайте в Україну, там зараз цікаво жити”. Він обмінявся навіть з українцями Бразилії дарунками.
Українська еміграція у Бразилію почалася 120 років тому, президент Бразилії підписав закон, згідно з яким 24 серпня оголошено національним днем української громади в Бразилії – на знак визнання вкладу українців у розбудову країни. Про українську 500 тисячну громаду Бразилії ще початком року появилася у Дніпропетровську книга відомого журналіста й письменника Фіделя Сухоноса „Ріо-де-Україна”. В.Янукович міг на власні вуха й очі переконатися, що українці Бразилії протягом 120 років зберегли не тільки свою мову, але й культуру, поряд з тим, що вони знають і португальську та є сумлінними громадянами Бразилії. Ще недавно перо Ф.Сухоноса знайомило українців також з великою українською діаспорою США, яка цілком по-іншому влаштовувалася на цьому континенті. Бразилійську та канадську українську еміграцію об’єднує те, що українські поселенці отримували тут поля та ліси, які розчищали та оброблювали і тим причинилися до розбудови цих країн. Сьогодні українська діаспора Бразилії ще й далі працює переважно в сільському господарстві (біля 80%), а канадські українці вже із фермерства перейшли в науку, бізнес та в індустрію, і лише мала частина залишилася в сільському господарстві. Об’єднує українську діаспору взагалі любов до праці, любов до своєї релігії (православної і греко-католицької), до своєї мови, культури й історії – те про що і сам президент України не дуже знає, оскільки церкву він підтримує московську, а мову обіцяє українцям чужу.
Під сучасну пору українські громади можна знайти не тільки в Канаді, Арґентині, Бразилії, США, але й по всій Европі, бо тікають люди вже не з тої причини, що у 19 ст., але тому, що в Україні запанувало політичне хамство, яке дозволило прийти до влади людям, що дбають лише про власні прибутки. Оліґархи та чужинці, в кишенях яких не тільки український паспорт, але й паспорти інших країн, де і тримають свої награбовані, або нечесно придбані капітали, не дбають, що висококваліфіковані спеціалісти покидають Україну, щоб десь у світі заробити на прожиття, або, щоб знайти успільство, де панує політична культура і верховенство права.
Українська діаспора становить понад 20 мільйонів колишніх та сучасних вихідців з України та українських етнічних земель. Щомісяця діяспора „вливає” в економіку України суми доларів, які далеко перевершують позики Міжнародного Валютного Фонду. Коли б українські заробітчани, діаспорні родичі припинили посилати щомісяця десятки мільйонів доларів на підтримку рідних, то бідність в Україні зросла б подвійно.
Якщо взяти під увагу те, що такі країни, які налічують по 2-5 мільйонів населення, а користаються повною національною свободою, то боляче робиться при погляді на Україну, в якій треба боротися за те, щоб почути українське слово по телебаченню або по радіо, а про друковане слово вже й не згадуймо.
До прикладу, двомільйонна Словенія має своє телебачення, радіо, газети, книжки – все словенською мовою, незважаючи на те, що живуть тут і хорвати і серби та ін.. У Словенії нікому не спаде на думку вимагати, щоб запроваджувати тут другу державну мову, бо ж сусіди їх не розуміють. Але це не тільки мала Словенія шанує своє, так роблять албанці і прибалтійські республіки, яких по території та чисельністю населення можна порівнювати з областями України. Всі ці країни також мають свої діаспори, які досить гармонійно живуть і спілкуються з країнами свого походження.
І тут нам потрібно замислитись, чому українська діаспора так активно допомагає Україні матеріяльно, а дуже слабо духово?! Звичайно, можна перерахувати конференції, зустрічі з президентом, Фонд Яцика та пересилання десяток тисяч книжок у різні бібліотеки України, завезення комп’юторів, гуманітарної допомоги і т. ін.. Духово в розумінні моральному, щоб підтримати дух боротьби за своє, яке зараз окупаційна влада нищить швидкими темпами.
Міністр освіти Дімітрій Табпачнік вже в котре показав своє антиукраїнське, імперське обличча і залишається далі в уряді Януковича, який мав би дотримуватися Конституції, а не вигаданих „теорій” про те, що так „історично склалося”. Навіть людина, що дуже мало знає про історію України, знає, що в Україні „історично” не складалося, але її історично окупововували і окуповують досі. Спочатку вдавалися до окупації території, а зараз, коли існує незалежна Україна у певних кордонах, то її окуповують російськими найрізноманітнішими виданнями, російським радіо, телебаченням та кінофільмами, різними сайтами, які позначають, що українські, але з російською мовою (згідно зі статистичними даними в Україні видають лише 10% журналів, 30% газет і 56% книжок українською; частка українського мовлення у програмах восьми (українських?) найрентиґовіших телеканалів у сукупності становить лише 22%, в радіо ефірі спілкуються українською лише 4% – притім понад 50% населення спілкується українською). Тому абсурдно звучить з вуст міністра речення, що в його мовній програмі „права людини поставлені на чільне міце”. Дуже можливо, що пан Табачнік українців не вважає людьми, то й не бере до уваги їхні права!?
Міністер освіти, науки, молоді й спорту Табачнік відомий своїми антиукраїнськими ненауковими теоріями та висловами , але відвертий шлях на русифікацію України він відважився оприлюднити в інтерв’ю журналові „Обрати вниманіє” (Зверни увагу). Він хоче змусити держслужбовців вивчати імперську мову. Якщо він так дбає про майбутню „конкурентноспроможність” українців (і російськомовних), то чому б не орієнтуватись на вивчення китайської, яка, без сумніву, має перспективу не тільки в Україні, але й у цілому світі, бо вже зараз нею розмовляють майже півтора мільярда людей!?
В інтерв”ю журналові Д. Табачнік зазначив, що „безглуздо і аморально відмовлятися від того, що в нашій країні склалося історично”. І це сказала особа, яка вважає себе істориком. Тут слід таки ясно сказати, щоб „авторитет” міністра не заводив людей в оману – в Україні історично не склалося те, що його, з ласки Москви, поставили міністром – його свідомо поставили на це місце, щоб зруйнувати українську освіту і спрямувати вивчення історії на спільний підручник з окупантом.
Історія України є яскравим доказом того, що з вільної нації, з її мови може зробити шовіністична окупаційна влада, яка не зуміла знищити українську мову за час царської імперії і за час кривавої червоної імперії. Отже, не „історично склалося”, а за допомоги різних указів, циркулярів, постанов ЦК КПСС про боротьбу з українським буржуазним націоналізмом (мабуть українці є одинокою у світі нацією, які не мають власної буржуазії, але мають буржуазний націоналізм). Зараз шовіністична пропаґанда займається демаґоґією про російськомовний народ, якого нема, але є живуча шовіністична мрія – зрусифікувати Україну. Фраза про „права людини” у безправній країні є лише окозамилюванням та відверненням уваги від дискримінації українців у незалежній Україні та від втягування українців у московсько-азіятське ярмо.
ЗМІ на Заході щодня приносять інформації про тисячі студентів в Лондоні (Великобританія) в Монтреалі (Канада), які протестують проти підвищення оплати за навчання, про сотки мирних демонстрантів, які окупували площі перед фінансовими центрами в різних містах світу – вимагають змінити соціальну несправедливість. А українська діаспора мовчить, коли україножер-міністр запроваджує явно імперську політику, яка має знищити не тільки українську мову, але й державу. Можна зрозумінити студенство в Україні, бо студентка, яка квітами ткнула Табачнікові в лице, змушена була залишити університет.
Діаспора має не тільки моральне право, але й обов’язок запротестувати проти того курсу, який започаткував міністр уряду Януковича. Діаспора повинна голосно і ясно сказати президентові, що людські права в Україні стосуються і українців, бо вони були вже людьми тоді, коли починалося людство. На лист Почесного Консула Гуцуляка президент може не зареаґувати, але якщо до Києва надійдуть мільйони листів на адресу Президентської адміністрації з вимогою звільнити україноненависника-міністра, то може хоч один лист дійде й до Януковича!
Не вистачає мати моральне право – його потрібно і використати, бо інакше мрія попередніх поколінь про вільну й незалежну Україну залишиться мрією!
Торонто, 12. 11. 2011 р.
