Щось на кшталт думок проти вітру.
Ще 17-го травня цього року Верховною Радою України було ухвалено у першому читанні законопроект №7262-1 “Про громадські організації”, авторства групи різнофракційних народних депутатів (Ю.Мірошниченко, О.Подгорний, А.Шевченко, Ю.Литвин, Л.Оробець, А.Пінчук), котрий привернув до себе увагу багатьох НУО та громадян, небайдужих до питань функціонування “третього сектору”, цивільного чи то пак громадянського суспільства. Як виглядає, більшість учасників відповідних дискусій схиляються, з тими чи іншими зауваженнями та застереженнями, на користь прийняття цього закону.
Автор цих рядків тішиться своєю дрімучою необізнаністю у питанні джерел виникнення у тих добрих людей впевнености у такій вже доконечній необхідности заміни чинного Закону “Про об’єднання громадян” якимось новотвором: за всі роки спілкування з реальними, а не кабінетними, активістами рівня grassroots мені ніколи не доводилося чути нарікань на чинний закон та молитов про прийняття нового.
Але добре. Як сказав колись мій вчитель (зі вдачею доктора Хауса) іншому науковцю, котрий зауважив, що чогось “не розуміє” у моїй дисертації: “якщо ви чогось не здатні розуміти, то це ваша проблема”. Тож, цілком можливо, розуміння певних речей, цілком зрозумілих депутатам-авторам та натхненним лобістам з “інститутів громадянського суспільства”, є для мене просто недоступним, проїхали.
Проте відома заповідь “головне – не нашкодь“ стосується не лише медиків, її актуальности для законотворця і законодавця також ніхто не скасовував, рівно як і “бритви Оккама”, створеною для своєчасного усікновіння зайвих сутностей. Відтак я б хотів вказати принаймні на три аспекти, котрі, навіть якщо виходити з того, що в іншому законопроект є потрібним, актуальним і просто перфектним, прикро “псують попереднє приємне від нього враження”, як десь писав з іншого приводу Лесь Подерв’янський.
По-перше, прикінцеві положення законопроекту нібито-то кажуть про те, що “набрання чинности цим Законом не потребує перереєстрації громадських організацій”. Так, “не потребує“. Але чи забороняє, чи унеможливлює висунення державою такої вимоги? З таким формулюванням – однозначно ні. Це жодним чином не унеможливлює проведення перереєстрації (наприклад, під вибори) скажімо, за рішенням Кабміну, жодним чином не унеможливлює, врешті, внесення до закону прямої вимоги перереєстрації під час розгляду у ВРУ за помахом Чечетова.
По-друге, законопроект передбачає надання права створювати в Україні громадські організації зокрема, “юридичним особам” – не лише резидентам України, а всім гамузом. Не знати, чи є юридичною особою, скажімо, Аль-Каїда чи Талібан :) , але юридичними особами точно є численні інститути Затуліна, Дугіна, “казачков” та інших ісконно-канонічних московських “доброзичливців” України. Ясна річ, вони можуть (і роблять це) вести свою діяльність в Україні і без прямої інституалізації у нас своїх структур, проте нащо “покращувати їм життя вже сьогодні”, даруючи ще одну опцію? Бозна – особливо в контексті ст.36 Конституції, котра право на свободу об’єднання гарантує саме громадянам України.
Врешті, по-третє. До ст.171 Кодексу адміністративного судочинства України ентузіасти хочуть внести норму, за якою “громадські організації чи інші об’єднання таких осіб” матимуть право оскаржити будь-який нормативно-правовий акт, тоді коли всі інші “особи” – як і зараз, тобто лише ті акти, які застосовано щодо них та ті, котрі будуть до них застосовані у відповідних правовідносинах.
Стаття 55 Конституції України декларує, що право на оскарження в суді рішень (а також дій та бездіяльности) суб’єктів владних повноважень гарантується кожному, а за статтями 21 та 24 всі громадяни є рівними у правах та перед законом. Та сама стаття 24 забороняє дискримінацію за будь-якою ознакою. Тож якби ця дивнувата законодавча ініціатива справді стала нормою, вона б дискримінувала громадян за ознакою неналежности до громадських організацій, адже “члени” набували б можливостей, недоступних іншим посполитим – попри гарантовану Конституцією рівність, а відтак і рівність у засадничому праві доступу до правосуддя. Перефразуючи: обсяг, кількісновимірювані показники використання права одних громадян став би узаконено меншим у порівнянні з іншими громадянами – “громадськоорганізованими”. А що формально більшим обсягом права володіли б не безпосередньо члени ГО, а ГО як юридичні особи – то вже декор і від того Конституції не легше і простим, “неорганізованим”, посполитим – теж.
Тож права у пропонованій новації – нуль цілих, нуль десятих, навпаки у грунті речей це є дискредитацією права.
І розумности – не більше. Напевно що не всі українці (рівні перед законом і судом) готові погодитися, щоби будь-який нормативний акт міг бути оскаржений якоюсь специфічною організацією – наприклад, потенційним клієнтом органів нацбезпеки (якби вони в сучасній Україні такими були) або колективним паціентом психіатрії.
До речі, про психіатрію: дозвіл громадським організаціям оскаржувати всі нормативні акти, включно з тими, котрі не до них не мають жодного стосунку, у котрих вони нічого не тямлять і котрі ніяк не зачіпають їхні (та їхніх учасників) права та інтереси, не сприятиме відповідальному ставленню позивача до адекватности своїх позовів, “деперсоніфікувавши” акт звернення до суду. Простіше кажучи, все це може призвести до збільшення кількости позовних заяв у відомому фахівцям стилі “сутяжний брєд”.
Тож залишається сподіватися, що здоровий (в усіх сенсах) глузд переможе, і жодного КАСУ не постраждає. Тим більш, що він і так багатостраждальний.
Замість дисклеймера: я і близько не є фахівцем у питаннях правового регулювання створення і діяльности НУО і, дякувати Богу, не збираюся ним ставати та відбирати хліб у тих, хто з тим хлібом на цих питаннях з’їв не одного безвинного собаку. Все тут написане – з точки зору банальної логіки юриста та трохи, як модно казати, активіста (дуже ледачого). Тож “все тут написане може виявитися помилкою“. Але навряд чи.
Олександр Северин, к.ю.н.