Страшна «медична реформа», яка налякала українців в усіх областях та регіонах, з кожним днем набуває все реальнішою, а з тим і все страшнішого вигляду. І якщо раніше можна було просто слухати новини, що немов з іншого континенту (як, наприклад Греція та Іспанія) віщали про закриття районних лікарень та реформування системи надання невідкладної допомоги десь у інших областях, то сьогодні ця проблема повстала у повний зріст перед кожним.
Перший етап медреформування «благополучно» закінчили минулого року – і ось з усіх куточків країни заридали, заголосили вкотре ошелешені «мудрістю» дій головних керівників, українці. Спустошені, недоремонтовані, недоукомплектовані лікарні та медичні пункти, що гарно-погано та приймали пацієнтів масово почали закривати. А покинуті на призволяще українці, що до того скаржилися на якість обслуговування у лікарнях, погану кваліфікацію лікарів, хабарі, нестачу обладнання, брак ліжок та недостатність обладнання зрозуміли, що до цього, виявляється, не так вже й погано було.
Адже коли в тебе під боком нехай і плохенька, нехай і з старесеньким обладнанням, проте наявна лікарня, що приймає (нічого, що із довжелезними чергами!) найближчі декілька районів – а це тисячі жителів – воно все-таки спокійніше, бо хоч якась гарантія. На відміну від примарних «сімейних докторів», яких до повної комплектації не вистачає майже половину. Та й ті, що є – більшою частиною пенсійного віку.
І хоча сама реформа проводилася лише у декількох областях – пілотних – інші місцеві ради азартно почали проводити її на власній території самостійно. А чому б і ні, адже скорочення бюджетних витрат завжди «на руку» місцевим чиновникам», які можливість наповнити власну кишеню зекономленими коштами, які виводять через віртуальні програми, ніколи не втратять. А тут тим паче – така нагода.
І почали «місцеві царьки» думати-гадати, як краще й де, що причинити, аби більше бюджетних коштів привласнити. Тим більше, що саме формулювання «оптимізація мережі лікарняних закладів» – такий простір для фантазії надає: фантазуй – не хочу.
Під оптимізацією треба розуміти, що слабкі відділення у слабких лікарнях будуть зачинені з метою економії ресурсів на користь інших лікарень, які краще обладнані та готові надавати більш кваліфіковану медичну допомогу. Районні лікарні у нинішньому їх вигляді просто перестануть існувати. А всіх пацієнтів, які потребують швидкої допомоги – «швидкі» мають оперативненько доставити у лікарні інтенсивного лікування (за планом – одна на округ). При чому машини швидкої допомоги не звичайні, а майже як у казочці – чарівні, бо мають не лише приїжджати за 10 хвилин у місті та 20 у сільській місцевості, а ще й повинно бути в них все необхідне обладнання, що може у разі необхідності важкого пацієнта на цьому світі втримати. По-простому кажучи – обладнання в цих машинах краще буде, аніж у деяких лікарнях.
Спочатку шалені кошти виділяють такі собі «розумники від влади» на ремонт якогось відділення – звісно, у три рази більші, аніж ціна самого ремонту, бо третя частина стовідсотково у кишенях можновладців місцевих осяде. І поки нетямущі мешканці радо дослухаються як міська влада розповідає через муніципальні телеканальчики та газетки про свої героїчні подвиги, інша лікарня або відділок тишком-нишком причиняється.
Щоправда, ще минулого року, в пору перших скарг від населення з приводу закриття таких життєво необхідних лікарняних закладів, перший заступник міністра охорони здоров’я Олександр Аніщенко заявляв на брифінгу, що оптимізація мережі лікарняних закладів у інших, непілотних регіонах з реформою ніяк не пов’язана. То це що ж таке виходить товариші? Саботаж на місцевому рівні такого чудового починання?
Місцеві «чинуші» швидко зорієнтувалися та негайно заявили, що це «щорічна місцева оптимізація лікзакладів». Щоправда, пересічному українцю яка з того формулювання користь, якщо до найближчої лікарні пенсіонерці тепер добиратися годину з трьома пересадками треба?
Однак замулювання очей на місцевому рівні продовжується так само, як і горезвісна оптимізація, інколи навіть за участю найвищих посадовців країни, і наводить на думку, що ніякий то не саботаж, а просто – чергова порція «лапші» на великі вуха українців.
Ось приїхав було на початку цього року сам Президент український до Кіровограду та й відкрив там урочисто перинатальний цент при обласній лікарні. Святково, з пресою та камерами, аби усім ця новина одразу відома стала. Ану, така радість – не гріх самому Гаранту участь узяти. Та чомусь ніхто не додумався (чи не схотів? чи заборонено було?) під час цього радісного заходу задати просте питання Віктору Федоровичу – якщо є змога відкривати, без сумніву, таке потрібне відділення, чому фінансування інших медичних закладів тієї самої Кіровоградської області було так кардинально зменшено? Що цікаво, назву області можна змінити на будь-яку з 24 існуючих – історія однакова на всій території країни буде.
І найголовніше, що як не аналізувати глибоко, а на віру йняти все те, що «великі політики» розказують – виходить правда, для нашої це користі робиться. Адже дійсно від переводу до іншої, більш великої лікарні, пацієнти лише виграють. Навіть як не перепрофілювати, а просто закрити малопотужні лікзаклади – все одно логічно виходить: адже краще утримувати одну достойну лікарню, аніж декілька, в яких не буде навіть йоду. А насправді-то по іншому виходить, і нерідкі під час такого «вдосконалення» випадки, коли люди залишаються взагалі без можливості потрапити до лікаря та отримати хоч якусь, нехай навіть із йодом за власний рахунок, допомогу. Як, наприклад, в місті Олександрія, де від закриття всього одного терапевтичного відділення в міській лікарні №3, постраждають більше 12 тисяч мешканців прилеглих двох мікрорайонів та селища, 95% з яких – пенсіонери. Як доказ цього – письмове звернення від постраждалих з більше ніж двома тисячами підписів.
Цікаво, що той популістський лозунг, що робиться медична реорганізація з метою «забезпечення належної якості та доступності безкоштовної вторинної медичної допомоги та ефективного використання ресурсів у сфері охорони здоров’я», окрім звичних вже саркастичних посмішок, на втомлених від провладних ініціатив обличчях, ніякої реакції не викликає. Й невіруючі у добрі починання українці навіть не задаються питанням – де той перелік госпітальних округів, порядок створення яких визначається Кабінетом міністрів України, на основі чого? Чиїх побажань?
Медицина сьогодні – усього лише ще один важіль у політиці, можливість вкотре задекларувати популістські обіцянки та «хапанути» непоганий шмат – от, наприклад, лише на впровадження нової системи першої медичної допомоги, влада обіцяє виділити з держбюджету 35% усіх витрат на медицину – немалий кусень, за який варто поборотися на місцях.
Чи є вихід? Чи можливе ефективне функціонування системи охорони здоров’я в Україні?
Воно можливе, але за тих умов, коли медицина в країні діє за якоюсь однією схемою, коли наявний чіткий план дій з реформування. Та все це має бути під постійним контролем громадськості: увесь перелік об’єктів, що скорочуються чи модернізуються, потребують ремонту и перебудови має бути у постійному доступі для кожного українця. І міфічні «госпітальні округи» повинні створюватися не в кабінетах чиновників, які мають дорогущих власних лікарів, а безпосередньо тією громадою, яка проживаю у даному регіоні та відчуває «на власній шкурі» скорочення кожного лікаря та кожного ліжка. Інакше українська медична система немов викопне застигне у лаві часу, хапуг та бюрократії.
Віктор Медвідь, голова правозахисного руху «Взаємодопомога»