Колись один наш поет написав дуже лаконічного вірша: “Я був в Мавзолеї. Я Леніна бачив. В гробу”. Ці слова просто променіють якоюсь життєдайністю. Бо анітрохи не шкода вже того Леніна і радісно за наш народ, який нарешті може дозволити собі поетів, здатних на такий гумор. “При наших дедах за такое сажали”, — каже нині компартія, але вже можна її, іграшкову, не боятися. Ми в гробу вас бачили, разом із вашими дідами.
В одного мого друга дитинства Яші було хобі. Він збирав значки, пов’язані з Іллічем. Називав він це словом “Ленініана”, ніби ім’ям якоїсь гарної дівчини. І якраз це слово в дивний спосіб трохи мирило мене з дурнуватим заняттям — збиранням Леніна. Його навколо так було багацько, що примножувати скорботу ще в альбомах зі значками здавалося чимось абсурдним.
Але Яша свою справу любив, як пристрасний коханець. Його цікавила тільки форма цієї дівчини, і в гробу він бачив мої перебудовні настрої, синьо-жовті значки та журнал “Новый мир”. “Ленінські місця”, “Ленін і Горький”, “Ленін — кучерявий хлопчик” — він листувався з колегами, ходив на збіговиська, вивчав довідники.
Проте час невблаганно наступав. Яша входив у кризу. Ленініана згасала на очах — падала в ціні, ставала об’єктом насмішок, не випускала новинок.
— Яшо, займися чимось іншим, — я намагався вселити ентузіазм у друга і відволікти від згубного хобі. — Пойди другим путём.
Він чіпко тримався своїми підлітковими пальчиками за Ленініану, доки не трапилася справжня трагедія. Його прабабуся Муся якось заходилася прибирати в кімнаті. Яша був у школі, коли вона виставила всі альбоми з Леніним на підвіконня, просто під палюче сонце травневого пополудня. Поролон розплавився і в’ївся у значки. Колекція була знищена. Яша прийшов зі школи та побачив, нарешті, Леніна у гробу. Він плакав і сварив бабусю Мусю, але це не допомогло.
За три роки він виїхав до Ізраїлю, де вивчився на актора.
На жаль превеликий, вєрниє лєнінци і шанувальники рускава міра хочуть бачити усіх українців у єдиному великому гробу…