Моя студентка написала у семестровій праці, що совєтський тоталітарний режим жорстко контролював усі засоби масової інформації. І тому за Сталіна не було ані вільної преси, ані незалежного радіо чи телебачення.
Про інтернет вона не згадала — може, тому, що з’явився він уже на її пам’яті.
А тим часом ТБ стало масовим явищем у СССР допіру в 1960-х — років на 10 пізніш, як на Заході. Мої батьки розжилися на телевізор, коли вже з’явилися більш-менш пристойні моделі. Спершу то був “Огонек”, потім — кольоровий “Электрон”. А доти я ходив до товариша, батьки якого були щасливими власниками “Весни” — допотопного агрегата з невеличким екраном і масивним тулубом.
Лише сьогодні я розумію, як мені пощастило — прожити принаймні частину дитинства без телевізора. А ще більше — як нам усім пощастило з совєтським телебаченням, безнадійно нудним, переважно пропаґандистським і непривабливим. У ньому й справді не було що дивитися, крім футболу, фігурного катання та кількох невибагливих розважальних програм на кшталт “Огонька” чи “Кабачка “13 стульев”.
Єдиний пропаґандистський фільм, що запав у мою незміцнілу дитячу душу, був польський серіал про чотирьох танкістів і пса. За кілька років, однак, моя душа вже достатньо зміцніла, аби не піддатися масовому психозові й не переглядати разом з усім радянським народом “17 мгновений весны”. Я щасливо потратив той час на Кліффорда Саймака та “Діп Пьорпл”.
Тож сьогодні я знаю “17 мгновений” лише за анекдотами про Штірліца. І навіть подумую іноді про такий собі постмодерністський роман-реконструкцію того твору на підставі самих лише апокрифічних розповідей.
Може, наступне покоління студентів у своїх семестрових працях довершить мій задум.