“…Від душевного хаосу примітивної людини й духового зв’язання її первісною громадою – юрбою, – до сучасної зрізничкованої, самосвідомої духовости веде довгий шлях невсипущої праці й упертої боротьби з дійсністю. Кожен новий здобуток на цьому шляху значить дух, неначе кільометровими стовпами, знаком: штучним науковим поняттям або якимось своїм елементом. Та цей розвиток духової культури… означає не тільки здобування щораз ширших просторів дійсности, але й властивий ріст духа, його диференціяцію, зміцнення й упевнення окремих його частин.
Грозить небезпеча, що духовість розпадеться на низку окремих держав. – Тут метафізика представляє доосередкову силу, тенденцію замкнутости, суцільности розхитаної індивідуальности. Але основуючись на всіх ділянках духової культури, вона одночасно осягає останню характеристичну рису філософії: універсальність…”, – наголошував в одній із своїх праць Микола Іванович Шлемкевич.
Хто ж він був? Про нього, його життя та працю поки що мало знають материкові українці.
А був це галичанин зі світовим іменем, філософ, літературознавець, публіцист, історик та громадсько-політичний діяч минулого ХХ століття, який творив під псевдонімами – М.Іванейко, С.Вільшина, Р.Срібний, народився він на Тернопільщині лютневої днини, 8 числа року Божого 1894-го й пройшов із Україною та українцями весь складний і тернистий шлях формування та краху національних урядів, повстань, переворотів та військових дій на наших теренах у часі І-ої та ІІ-ої світових війн, національно-визвольних виступів, репресій та Голодоморів. Всі ці події не просто бачив чи спостерігав 20-и річний юнак із Тернопільського села Пилява. Він, озброєний національними ідеями у 1917 році після повернення із сибірського заслання 1915-17 років, куди його вивезли під час окупації Галичини московською армією, поселився у Києві, де працював секретарем «Робітничої газети», а за сумісництвом – науковим співробітником Всеукраїнської Академії Наук. У таких історичних та політичних умовинах Микола Шлемкевич здобув блискучу освіту, закінчивши Бучацьку й Львівську гімназії та факультет філософії Віденського університету, у філософському гуртку якого активно працювали такі мислителі з європейськими та світовими іменами як Карнап, Шлік та інші. У тому числі й завдяки впливах їхні праць М.Шлемкевич став фаховим, простіше кажучи – «цеховим» філософом високого штибу..
Виходячи з того, що Микола Шлемкевич у державно-правовій думці України є мислителем парадоксальним, оскільки у ньому напрочуд оригінально поєднуються дві риси характеру – галицька з його замкненістю, упорядкованістю та преклонінням перед ієрархією й східноукраїнська, що сформувалася, як нам видається, у молодого М.Шлемкевича біографічно, через його активну участь у роботі Української Академії Наук, що була заснована Ясновельможним гетьманом України Павлом Скоропадським та учителювання протягом 1919-21 років у школах Черкащини. Повернувшись до Галичини, М.Шлемкевич редаґував часописи «Перемога» і «Наші дні» та газету «Українські вісті», викладав в Українському Вільному Університеті. Еміґраційне життя М.Шлемкевича з його безперспективним протистоянням різних політичних партій та утисками польської адміністрації проти українців Галичини та Волині загострювали політичні відносини й спонукали українську молодь до активної як просвітницької, ідейно-політичної, громадсько-леґальної, так і підпільної боротьби проти польської окупаційної влади.
Провідною ідеєю філософії Миколи Шлемкевича було шукання правди. Переконаний ідеаліст, він прагнув до здійснення ідеалів Т.Шевченка та І.Франка про добро, правду і красу, за нову українську людину, озброєну ідеєю національної свідомості й соборності, шукав нових доріг для українського суспільства, для його морального зміцнення і державного оформлення, називаючи наш народ «…вічним мрійником і шукачем царства справедливости на землі…», що й було основним мотивом світогляду Тараса Шевченка, який, характеризуючи суспільство майбутнього, бачив його таким де «раба не буде, супостата, а буде син і буде мати і будуть люди на землі». Ці слова, на думку М.Шлемкевича, «найпростіше схоплюють народню візію земного раю». Він за допомогою системно-філософських підходів та катеґорій обґрунтував роль одноосібної влади правителя в історії нашої держави, підтримав ідею єднання давньоруських земель, утвердження християнської релігії, досконально розробив та вдало вмонтував у державно-правову концепцію проблему ґенези та трансформації народовладдя у державотворенні України.
Навесні 1940 року вчений нелеґально перейшов із Західної України до Польщі, а з початком німецько-совєцької війни на українських теренах повернувся до Львова і працював там в Українському видавництві.
У 20-30-ті роки минулого століття суспільно-політична і державно-правова думка України пов’язувалася у першу чергу з іменами Д.Донцова, В.Винниченка, В.Липинського, С.Петлюри, М.Грушевського, М.Хвильового. Ідеї та погляди політологів, філософів, правників та політиків свого часу відображали процеси тогочасного державницького життя України і після них наша суспільно-політична наука не знаменувалася більш яскравими постатями.
Вже у 1930-х роках свобода політико-правової думки в Совєцькому Союзі була остаточно придушена, а у підсовєцькій Україні контрнаступ тоталітарно-правової ідеології підсилювався леґалізованим московсько-большевицьким шовінізмом. Сприятливішими для розвитку державно-правових учень були умови за межами УССР – у Східній Галичині та землях Волині, куди перебралась із тодішньої совєцької України більшість провідних вчених проукраїнського характеру В.Липинський, Д.Донцов, М.Шлемкевич та ряд інших. Головною програмною ідеєю української діаспори починаючи з 30-х років ХХ століття стала розробка концепції нової Української держави, стратеґії та практики політичної війни за перемогу української національної ідеї у майбутній Україні. М.Шлемкевич, як активний будівничий державного устрою та життя, глибоко переживав трагічні невдачі українського народу-борця за самостійність держави, що і наштовхнуло його, як і багатьох інших українських інтеліґентів і державних діячів, до глибинної аналізи та переоцінки революційних подій та невдач української революції.
Українізація ж у підсовєцькій Україні, яка була штучно інспірована большевицькою партією манкуртів (як видається, вже поза впливами цього інтернаціонального банд-ордену) швидко поширилась на всі сфери життя і в цей стихійний самовияв українства створив оманливе враження серед інтеліґенції за межами УССР, що на етнічних українських теренах ніби закладається фундамент національного державно-правового, суспільно-політичного та культурного життя. Бажання прислужитися українському народу та державі, за прикладом М.Грушевського, повернуло в Україну багатьох українських патріотів і не тільки з Центру та Сходу України, але й інтеліґенцію Галичини та Волині.
Друга частина наукової, публіцистичної та політичної діяльности М.Шлемкевича, починаючи від 1945 року проходила за межами України – в Австрії, Німеччині та США, де він став співзасновником Українського національно-демократичного союзу та Української національної ради, видатним співавтором «Енциклопедії українознавства». Прибувши у 1949 році до США, М.Шлемкевич продовжив діяльність в «Енциклопедії українознавства», а від 1950 року став співзасновником Союзу українських національних демократів. 1953 року він заснував журнал «Листи до приятелів» та став його головним редактором, а у 1956 році організував роботу видавництва «Ключі», де друкувався названий часопис та твори автора та інших письменників, дослідників й політиків.
Крім численних статей у галицькій та діаспорній пресі, Шлемкевич став автором книжок на теми української культури та політичної думки: «Українська синтеза чи українська громадянська війна» (1946, 2-е видання- 1949), «Загублена українська людина» (1954), «Галичанство» (1956), головну ж його філософську працю з однойменною назвою «Філософія» (1934) було перевидано в другому виданні під наголовком «Сутність філософії» (1981), прикметним є те, що у її основу ввійшла докторська дисертація автора. Слід окремо зазначити, що як прихильник демократичних принципів, Микола Шлемкевич високо цінував в публіцистику й пресу, як основу народоправства, а як непересічний філософ, досліджував проблеми типології, зокрема, психоетнічного портрету сучасного українця. Його унікальна книга «Загублена українська людина» (1954) стала підсумком інтелектуальних пошуків вченого, котрий вірив, що в умовах незалежности й свободи його-наш народ здатен стати у ряд цивілізованих і гідних оптимістичного майбутнього.
Однак, особливо дратувала КҐБ та спецслужби Совєцького Союзу діяльність заснованого у 1961 році М.Шлемкевичем спільно з Т.Лапичаком Українського публіцистично-наукового інституту, завдання працівників якого полягало у відстеженні, аналізі та узагальненні матеріалів про Україну, що виходили у різних світових виданнях та науковому спростуванні фальшивих інформацій «з-під пера» крикливих глашатаїв московсько-большевицької «імперії зла» та її сателітів. Така публіцистична «антирадянська» і «антиукраїнська» діяльність М.Шлемкевича зробила його персону і наукову спадщину в СССР і в першу чергу в УРСР поза законом – недоступною ні для вчених філософів та істориків права, ні для широкого кола пересічних читачів. Тому інформація з біографічними даними і аналітичними політико-правовими концепціями автора була поміщена лише у «Енциклопедії українознавства» під редакцією В.Кубійовича і тільки у 2007 році В.Абліцов у роботі «Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті» опублікував біографічні дані та короткий аналіз творчості М.Шлемкевича. Відсутність наукових, біографічних чи навіть публіцистичних досліджень державно-правових поглядів вченого актуалізує необхідність вивчення, аналізу та узагальнення творчої спадщини М.Шлемкевича, мислителя, який запровадив до наукового обігу ряд цікавих ідей та концепцій до цього часу невідомих історикам держави і права в Україні.
Державно-правові погляди М.Шлемкевича формувалися у складних історичних умовах І-ої половини ХХ століття, коли Західна Україна та й Україна в цілому стала ареною жахливих політичних протистоянь, полем бою для загонів з різним політичним забарвленням та ідеологією, революційних та контрреволюційних армій та військ інтервентів. Вихований на європейських цінностях та демократичних традиціях, володіючи значним комплексом теоретичної інформації, українських ідей, історичних джерел у поєднанні з філософськими знаннями європейського рівня та зразка мислитель, філософ, історик та політолог М.Шлемкевич розробив цілісну державно-правову концепцію формування та встановлення у державі порядку, що, згідно з його баченням, влаштовував би всі класи, шари та прошарки населення.
Микола Шлемкевич наголошував: “Споконвіку діють в українському світі три творчі сили, що намагаються організувати, підводити на щораз то вищий щабель українську соціологічну масу, нарід. Ті сили – це українське єдиновладство (монархія), українське народовладство (демократія), і українське провідництво. Окрім пасивної безвладності маси, мусять творчі сили перемогти в соціологічній середовищі ще й активний спротив асоціяльних, суто відосередніх, анархійних первнів, що зорганізовані – найчастіше ізгоями з трьох згадуваних творчих сфер, дають могутню темну силу, чорного демона також і нашої історії, що дістав кольоритну назву царя-голоти… Основний гріх нашої історії: творчі її сили дуже рідко виступають одно згідно, однонапрямково. Вони найчастіше перебувають у стані скритої, а то й одвертої громадянської війни. З неї користає зразу рідний цар-голота, а за ним іде чужа влада… Анархія голоти – це саме та соціологічна порожнеча, що її заповняє чужа держава…”.
…Відійшов на Вічну ватру видатний український інтелектуаліст, мислитель і державник Микола Шлемкевич, член Мистецького Українського Руху й дійсний член НТШ та УВАН, також у лютому місяці, як і народився, 14 числа 1966-го року Божого у місті Пассейк, що у північно-американському штаті Нью-Джерзі, далеко від милої йому України та його родинного села на Тернопіллі.
Степан Сворак, доктор філософії Українського Вільного Університету (УВУ), м.Івано-Франківськ
Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент УВУ, м.Лохвиця Полтавська область
Івано-Франківськ – Лохвиця, лютий 2013 року
