Наш друг Паруйр Айрікян
Тривожна вістка з Єревана: пізно ввечері 31 січня стріляли в Паруйра Айрікяна, кандидата в Президенти Вірменії. Він поранений у праву ключицю. Кулю вже дістали, загрози його життю нема. Але душа моя затерпла: Паруйр – мій співв΄язень з мордовських політичних таборів, друг Василя Стуса, В΄ячеслава Чорновола, Михайла Гориня і, дозволю собі високий штиль, великий друг України.
Ім΄я Паруйра Айрікяна ряботить у листах Стуса, у 10-томнику Чорновола, в «Українському віснику» кінця 80-х років, у книжках Михайла Гориня. Є про нього детальні довідки в «Міжнародному словнику дисидентів. Україна» http://archive.khpg.org/index.php?id=1296592692 , в Енциклопедичному довіднику «Рух опору в Україні. 1960 – 1990», є блискучий нарис про нього Михайла Хейфеца «Военнопленный секретарь» (увійшов до третього тому «Избранного», разом з його ж «Ураинскими силуэтами» –видала Харківська правозахисна група 2000 року). А я 11 вересня 1999 року записав з ним інтерв΄ю про Василя Стуса біля могили на Байковому цвинтарі: http://archive.khpg.org/index.php?id=1243878570&w . Тому сьогодні, бажаючи Паруйрові швидкого одужання і перемоги на виборах, я хочу поділитися своїми враженнями про мого однолітка (нар. 5.07.1949), про якого Хейфец отак чисто по-єврейському сказав би: «Во все стороны талантлив».
Справді, уже в 17 років Паруйр очолив Молодіжну структуру «Шант» («Блискавка») Національної об’єднаної партії. Зазвичай перші завдання молоді – вивчати історію свого народу, стежити за чистотою рідної мови, боротися проти асиміляції вірменського народу та за його об’єднання. Але коли дорослі лідери НОП були заарештовані, то 19-річний Паруйр, студент Єреванському політехнічного інституту, виявився фактичним її лідером. Мета цієї партії – здобути незалежність Вірменії ненасильницьким шляхом, через референдум, під контролем ООН (ту ж ідею 1960 року висувала «Українська Робітничо-Селянська Спілка» Левка Лук΄яненка). Це була партія з твердою дисципліною, суворою конспірацією, з присягою і клятвою вірности. Незабаром після того, як 24 квітня 1969 року група «Шант» організувала радіопередачу біля пам’ятника жертвам геноциду 1915 року, 6 її членів, серед них Айрікян, були теж арештовані і звинувачені у проведенні антирадянської агітації і пропаганди та в участі в антирадянській організації. На «процесі двадцятирічних» юнаки визнали деякі інкриміновані їм дії, але заявили, що не вважають їх злочинними. Суд «врахував їхню молодість і недостатню політичну зрілість», позитивні характеристики з роботи й навчання і засудив Айрікяна до позбавлення волі в таборах суворого режиму на 4 р. (прокурор вимагав 7), Азата Аршакяна і Ашота Навасардяна – на 2 р., Р. Барсегова і А. Хачатряна – на 6 міс.. За надто м’який вирок суддя був переведений на роботу в архів. Далебі, в історії совєтського «правосуддя» в Україні схожого прояву національної солідарности не траплялося.
Термін Паруйр відбував у таборі ЖХ-385/3-5 у Мордовії, в селищі Барашево. Там у 1973 р. й познайомився він з українськими політв’язнями В’ячеславом Чорноволом та Василем Стусом, перегукувався через паркан з нашими політв΄зенками Іриною Калинець, Стефою Шабатурою, Надійкою Світличною. Брав участь в акціях протесту, в голодуваннях. 2,5 роки з 4-х провів у камерах під слідством, у карцерах і приміщеннях камерного типу (ПКТ). Перший термін збіг, але Паруйр ненадовго затримався на волі.
У Єревані його взяли під адміністративний нагляд. З метою збавити громадську активність, йому пропонували вступити в інститут, на що він відповів: «Навіщо Вірменії ще один інженер? Патріоти для неї важливіші». На підпільних зборах командирів він був обраний керівником НОП і реорганізував партію. Вона ожила. З’явилися листівки, брошури, написи на будівлях «Хай живе незалежна Вірменія! Вимагаємо референдуму!», Азат Аршакян спалив величезний портрет Леніна на стіні готелю «Інтурист».
У новій програмі НОП, головним автором якої був Айрікян, підкреслювалося, що вона не є антирадянською організацією, оскільки майбутня вільна Вірменія мислиться як дружня СРСР держава, а питання про її соціальний устрій НОП узагалі не ставила: вона залишала його на обговорення народу вільної Вірменії. «Ми вимагаємо від влади лише одного – виконання законів, прийнятих радянською владою, в тих випадках, для яких вони написані».
НОП визначила себе як національно-демократичну, загальновірменську організацію, членом якої може стати кожен вірменин незалежно від його політичних і релігійних переконань і навіть партійної приналежности, якщо тільки він готовий поставити спільні інтереси нації вище особистих вигод та інтересів. Фактично, це був національний фронт.
Розуміючи, що лише гласність, контакт зі світовими засобами масової інформації зроблять нову тактику дієвою, Айрікян, порушивши режим адміністративного нагляду, таємно поїхав до Москви, зустрівся з видатними дисидентами. Цим НОП засвідчила відмову від русофобії і що вона є частиною всесоюзного правозахисного руху.
5 лютого 1974 року Айрікян засуджений до 2 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму «за порушення правил нагляду». Заарештований у залі суду. Але через тиждень йому пред’явили звинувачення за ч. 2 статті 65 КК ВірмРСР«Антирадянська агітація і пропаганда» та звинуватили в організаційній діяльності (ст. 67). Перевели до слідчого ізолятора КГБ. Володіючи рідкісним талантом порозуміння з людьми, Паруйр через наглядачів налагодив зв’язок з іншими заарештованими членами НОП. Довелося замінити склад наглядачів СІЗО, але це не допомогло.
Знаючи, що захищати підсудного має право кожен громадянин СРСР, Айрікян вимагав, щоб це право було надано Андрію Дмитровичу Сахарову. Суд відхилив клопотання, але дозволив йому захищатися самому, надавши тиждень на підготовку. За підсумками 18 судових процесів у справі НОП зрадників у ній не виявилося. Не маючи ніяких конкретних доказів проти талановитого конспіратора Айрікяна, слідство і суд інкримінували йому конфісковані цезурою мордовського табору його листи рідним і друзям, заяви до Верховної Ради Вірменської РСР і в ООН.
У своєму останньому слові Паруйр поставив суд у важке становище: «Громадяни судді! У нашого народу багатовікова історія. Були мільйони жертв серед вірмен, але жодного разу не було в історії, щоб вірмени судили вірменина тільки за патріотизм, за те, що він бажає незалежності свого народу. Ви – перші вірмени в історії, яким належить винести вирок за вірменський патріотизм! Хай вічно живе Вірменія! Слава героям-борцям!».
З подібним словом до суддів звертався хіба що наш Іван Гель у 1972 році.
Засудили його до 7 р. таборів суворого режиму і 3 р. заслання (прокурор вимагав 10 р. особливого режиму, визнання особливо небезпечним рецидивістом і 4 р. заслання!).
Після суду Айрікяна спровадили спецконвоєм, літаком до Мордовії, в той самий табір ЖХ-385/3. Василь Стус, побачивши його, розпачливо видихнув: «Паруйр…». І руки його впали.
Паруйр швидко встановив зв’язок із товаришами по партії і вже 5 серпня 1974 року 6 членів НОП у різних таборах провели триденну голодівку на підтримку свого звернення до Ґенерального секретаря ООН Курта Вальдгайма з проханням створити міжнародну комісію для розслідування злочинів радянської влади проти вірменського народу. Як він зв΄язувався з колеґами? Винахідливості його не було меж. Але одного разу Паруйр таки «погорів». Ось уривок з його інтерв΄ю:
«Заяви прокурору завжди мали відсилати впродовж однієї доби. Заяви прокурору я відсилав з повідомленням про вручення. Повідомлення приклеюється зворотною адресою до конверта – ті цензори КГБ ніколи не дивилися на зворотну адресу, яку я написав. Якщо мені треба в іншу зону щось передати, я на цьому повідомленні писав адресу того, хто там сидів. Тобто я посилав ці листи через КГБ. (Нікому я цього досі не розповідав, вважаючи, що раптом знову знадобиться). Лист іде в прокуратуру, в прокуратурі повідомлення відривають, підписують і надсилають назад. Але повідомлення йде не до мене – воно йде до Разміка Маркосяна, до іншого. Отримуючи це повідомлення, вони знають, що його треба трохи нагріти, тому що я на ньому анальґіновою таблеткою писав, що нам слід робити. Таким чином, у всіх зонах знали, що ми готуємо потужну голодівку.
А «погорів» я на 17-й зоні через неохайність цензорки. Вона, ця нечиста жінка, причому з усіх поглядів нечиста, пила чай, як потім вона мені розповідала. Вона пила чай, і їй нічим було накрити чашку, то вона поклала на чашку моє повідомлення і раптом бачить – там з’являються літери! Ви уявляєте?».
Скоро Паруйра перевели в 17-й табір, у пос. Озерний (мовою мокша – Умор), де перебував і я. Мене вразив його талант організатора і взагалі його здатність спілкуватися з людьми різного світогляду, в тому числі й з виконавцями неправедних наших вироків, так, що ніхто не міг на нього образитися. Значно пізніше я дізнався, що якось він побачив на вежі солдата «кавказької національності». Заговорив. Виявилося – вірменин. За кілька днів перекидає через огорожу цілу паку копій документів – і всі вони доходять, куди слід! Я би не зважився й заговорити з охоронцем, знаючи, що він українець… А як талановито він розставив сіті і піймав у них донощика Кузюкіна! А коли наглядач Чекмарьов надто дошкулив в΄язням своїми прискіпуваннями та рапортами, Паруйр через тих же стукачів, ніби випадково, обмовився, що Чекмарьов виносить на волю листи… Чекмарьова негайно перевели в іншу зону.
Репресована партія періодично нагадувала про своє існування голодуванням і вимогами звільнити заарештованих її членів (до цього часу через суди пройшли близько 80 членів НОП). На судах усі вони висловлювали підтримку її цілей і гасел, але заперечували організаційну приналежність до неї. Тоді КГБ поставив за мету ліквідувати НОП в ориґінальний спосіб: через дискредитацію її провідних діячів. Так, з 18 заарештованих у 1973-74 рр. 11 осіб були звільнені достроково, притому багато хто з них не подавав покаянних заяв.
24 квітня 1974 року, як і щороку, всі вірмени-політв’язні провели голодування пам’яті жертв геноциду 1915 року.
«Для вірмен він був безумовно вождем, незважаючи на свою молодість: і сам себе він усвідомлював таким, і всі в зонах безумовно визнавали його першість», – писав про нього Михайло Хейфец. – … Його лідерство визначалося тільки його постійною готовністю прийняти на себе перший удар… Для вірмен кожне його слово звучало наказом… Владолюбним по натурі Айрікян не здавався, але він відчував себе вождем по праву… Паруйр же явно вважав, що раз він сам ризикує більше за всіх , то має моральне право вимагати аналогічного ризику від будь-якого члена НОП». (Михаил Хейфец. Военнопленный секретарь: Повесть о Паруйре Айрикяне. – Избранное. В трех томах. Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000. – Т. 3: – С. 230-231, 235).
Справді, більше половини терміну Айрікян провів у карцерах і ПКТ.
Щоб підтримати вірмен у їхній боротьбі, Василь Стус запропонував:
– Паруйре, щоб не стояти перед тобою на стунко, я хочу оголосити себе іноземним членом-симпатиком НОП…
Паруйр був втішений таким проявом солідарности. Наступного року членами-симпатиками НОП оголосили себе політв’язні різних національностей: українці Роман Семенюк, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Іван Гель, Зорян Попадюк, Василь Овсієнко, євреї Михайло Хейфец, Едуард Кузнєцов, росіяни Сергій Солдатов, Петро Сартаков, литовці, латвійці. Членство підтверджувалося насамперед одноденним голодуванням солідарности 24 квітня – у день пам΄яті вірменського геноциду 1915 року. Так національна партія стала інтернаціональною. Вірмени, у свою чергу, підтримували політичні голодування українців 12 січня, всіх політв’язнів – 30 жовтня.
Коли у Василя Стуса відібрали всі рукописи віршів, Айрікян запропонував 30 жовтня 1976 року розпочати голодування на всіх політичних зонах з вимогою повернути рукописи. Він зумів повідомити про це у всі зони через свої талановито організовані таємні канали. Восени його відвезли в КГБ Вірменії і там полковник Григорян повідомив йому, що Стусу повернули 100 рукописів. «Мені це було приємно – я знав, що хоч що-небудь для мого друга зробив», – сказав згодом Паруйр.
Мені довелося зустрічати новий 1976 рік у карцері 19-го табору. Там маєш пайку хліба 400 г і раз на дві доби гарячу страву без жирів і цукру. Вийдеш через 15 діб – вітер тобою хилитає. Сидів я з доктором права Тартуського університету Авґустом Рейнгольдом. В одній із камер там сидів Паруйр – він у ПКТ, де режим трошки м’якший від карцерного. Одного разу прочиняється «кормушка» (хвірточка в дверях, через яку подають їжу), там з΄являється два шматки хліба… У зоні Паруйр спитав мене, чи одержали ми хліб. Це він передав – через наглядача. І суворо заказав мені ніде й ніколи про це не говорити. Він зумів порозумітися навіть з наглядачем, отже, цього наглядача не можна «здати». А ще одного разу, коли його виводили в робочу камеру, він сам зумів прочинити «кормушку» і вкинув нам два цукерки… Такі прояви солідарности – незабутні. А одного вечора Паруйр заспівав… Мабуть, то були його власні пісні типу “Не полонена, не вислана моя Батьківщино, ти будеш вільною!”». Бо він ще й поет і пісняр. Це був дивовижний спів – навіть наглядачі заслухалися, не гримали на того красеня-вірменина з неймовірно чорними очима.
Влітку 1976 р. Айрікян заявив, що є секретарем НОП і несе відповідальність за всі її дії, за програму і тактику. У грудні 1976 він як секретар НОП, В΄ячеслав Чорновіл як редактор журналу «Український вісник» і Володимир Осипов як редактором журналу «Вече» підписали розроблений ними проект «Статусу політв’язня СРСР» (відомий як «мордовський варіант») і 17.01.1977 направили його владі. Айрікян перейшов на Статус явочним порядком ще 10 грудня 1976 року. Усну інформацію про це мені було доручено вивезти з зони і повідомити у московські дисидентські кола. З Мордовії мене вивезли 9 лютого 1977 року, а щоб я не заїхав до Москви, мене етапом відвезли в Житомир і випустили точно 5 березня, у день закінчення 4-річного терміну, одразу взявши під адміністративний нагляд. Тобто я не мав права нікуди їздити. До мене приїхав посланець із Москви, якому я дав написану вже вдома інформацію.
Тим часом Паруйр із карцера подав цілу серію заяв на підтримку жінок-політв’язнів, які сиділи в ЖХ-385/3-4 (сел. Барашево, більшість українки). Брав участь у виснажливій 100-денній поетапній голодівці з 21 квітня до 30 липня 1977 року – перед Мадрідською нарадою ОБСЄ. Його возили в Москву, де пропонували звільнення в обмін на згоду виїхати за кордон. Відмовився. Перекинули на Урал. У 1980 р. в ПКТ провів 7 місяців поспіль, включаючи 27 діб карцеру без перерви.
Незадовго до кінця терміну, в жовтні 1980 р., його звинуватили в дачі хабара вільнонайманому майстрові табору ВС-389/36 Жиліну, який нібито отримував продуктові посилки і віддавав їх засудженому Свердлову (відомому в таборі стукачеві та провокатору), а той – Айрікяну. Доказів проти Айрікяна не було, але його засудили ще на 3 роки таборів суворого режиму, причому після закінчення терміну за політичною статтею його мали відправити до кримінального табору.
На початку 1987, уже за «перебудови», Айрікян звільнений. Повернувся в Єреван і разом зі своїми соратниками з НОП створив об’єднання «Національне самовизначення», яке діє досі. Це воно тепер висунуло його на посаду Президента.
8 вересня 1987 в Москві Айрікян від імені Вірменського комітету захисту політв’язнів, а В. Чорновіл від імені Української ініціативної групи за звільнення політв’язнів, підписали заяву про створення Вірменсько-Українського комітету захисту політв’язнів. Комітет ставив за мету звільнення всіх політв’язнів СРСР і створення ґарантій, які виключали б політичні репресії в майбутньому. Висунули ідею створення Міжнаціонального комітету захисту політв’язнів.
Увечері 7 грудня 1987 Паруйр Айрікян приїхав до Львова, щоб зустрітися з членами Українського підкомітету Міжнаціонального комітету захисту політв’язнів. Не знаючи точно номера квартири Ірини Калинець, він сів на сходах і заспівав. Ірина впізнала голос, бо чула його через огорожу в Барашево… Наступного дня він, Михайло Горинь, В΄ячеслав Чорновіл та Іван Гель мали їхати до Москви на Міжнародний семінар з гуманітарних питань. Усіх їх затримала міліція «за підозрою у спекуляції і перевезенні наркотиків». На семінар вони не потрапили. Айрікяна посадили в літак до Єревана. Отримавши звістку про затримання сина, його батько помер від інсульту.
10 – 14 січня 1988 року в Єревані відбулася нарада представників національно-демократичних рухів народів СРСР: від Вірменії – Айрікян, від Грузії – Мераб Костава, від України – Чорновіл та Горинь. Прийнято заяву з мінімальними вимогами: 1) ввести в конституції всіх республік статті про державну мову кожної нації; повернути на батьківщину і відновити державність силою депортованих народів.
У лютому 1988 Айрікян звинуватив владу СРСР в організації погромів вірменського населення в м. Сумгаїті і був заарештований за звинуваченням у «розпалюванні міжнаціональної ворожнечі та проведенні антирадянської діяльності».
У травні 1988 р. Президент США Рональд Рейґан зустрівся в Москві з радянськими дисидентами. На зустрічі була дружина Айрікяна Єлена Сиротенко з сином. Коли син заплакав, Рейґан запитав, що там. Чорновіл відповів: «Син Айрікяна просить звільнити батька».
У цей час популярність Айрікяна у Вірменії була така висока, що він міг очолити країну. Сидячи у в’язниці КГБ, 22 червня він почув, що його ім’я скандують на вулиці десятки тисяч людей. Галюцинації? Ні, це була перша в СРСР демонстрація біля КГБ. Увімкнули компресор – і в΄язень знав, що доки працює компресор – триває демонстрація. 4 місяці влада шукала способу, як позбутися Айрікяна, і нарешті позбавила його радянського громадянства. Його спеціальним літаком привезли до Москви, а звідти величезним порожнім лайнером у супроводі вісьмох кагебістів вивезли до Ефіопії – країни, в якій не було правила питати, чи бажає висланий жити в цій країні. Айрікян переїхав до США і став фактичним лідером дисидентської еміґрації, був обраний головою міжнародної організації «Демократія і незалежність».
У травні 1990 його заочно обрали депутатом Верховної Ради Вірменії. Уже думав нелегально, через Туреччину, пробиратися додому, та його стримували. Тільки у вересні, після 2,5 років вигнання, його поновили в громадянстві і дозволили повернутися. Якби він у цей час був у Вірменії, політична ситуація там була б іншою. У 1995 і 1999 знову обраний до парламенту. У 1991 і 2003 роках висувався на пост Президента Вірменії.
Паруйр Айрікян кілька разів відвідував Україну, зокрема, був на похороні В΄ячеслава Чорновола 29 березня 1999 року, через півроку – знову приїздив. Виступив на вечорі його пам’яті в театрі ім. І. Франка 24 грудня 2007 року. А в 2008 році Паруйр подарував мені пляшку вірменського коньяку, яку ще ніхто з моїх гостей не зумів відкоркувати. Хай чекає самого Паруйра!
Додаю знімки:
Lesnoj-kartser Карцер 19-го табору в Мордовії, пос. Лєсний, де багато разів сидів Паруйр Айрікян. Знімок 1978 року.
Ajrikian1, 2 Паруйр Айрікян біля могили Василя Стуса на Байковому цвинтарі 11 вересня 1999 року.
Ajrikian Михайло Горинь, Паруйр Айрікян, Вахтанґ Кіпіані, Василь Овсієнко біля могили В΄ячеслава Чорновола на Байковому цвинтарі 11 вересня 1999 року.
Ajrikian23-11-08 Паруйр Айрікян біля могили Надії Світличної на Байковому цвинтарі 23 листопада 2008 року.
Kuch05-Karcer2 Карцер ВС-389/36 у Кучино Пермської обл., де сидів Паруйр Айрікян. Знімок 5.09. 2005 р.
Хотів додати знімки 1, 2 чи 3 лютого 2013 року – Айрікян у лікарні, але вони не копіюються. Самі відкрийте в Google «Новости Армении Айрикян».
Василь Овсієнко.
3 лютого 2013 року.
