Та точнісінько, як муха, яка похвалялася, як тяжко вона орала на полі… на розі у вола
Два роки тому житель Опішного (у радянські часи назву старовинного села переробили на Опішня) Анатолій Устименко замислив установити у селищі пам’ятник Тарасові Шевченку. Мовляв, куди ж це годиться: в інших є Кобзар, а у нас немає, нема куди в Шевченківські дні прийти вклонитися українському пророкові, принести квіти, почитати його полум’яні вірші.
Задум сподобався іншим односельцям. Утворили ініціативну групу, пішли від двору до двору збирати гроші. Всі благодійні пожертви ретельно заносили в учнівський зошит, щоб потім передати його в музей села, бо то колись і справді буде історія: а мій дід теж здавав гроші на Шевченка…
Здавали люди і по 10-20 гривень, і по півсотні, і по кілька сотень. Були й такі, які даючи гроші, просили справжнього прізвища в зошит не записувати, бо вважали свій внесок надто скромним. Тоді писали – «невідомий», але кожну гривню скрупульозно обліковували. Долучилися до доброї справи і підприємці й підприємства, і школи, й музей гончарства.
За два роки методом толоки назбирали 22 тисячі гривень. А пам’ятник коштує 40 тисяч гривень…
– Разів сім їздили і в Зіньків, – розповідає пенсіонер Віктор Зінченко, нинішній голова ініціативної групи, – сподіваючись на допомогу від районної влади. Нам казали: як відкриєте рахунок у банку, тоді перерахуємо. А як дізналися, що тільки 500 гривень дадуть, то не стали й морочитися з відкриттям рахунку, бо офіційно реєструвати громадську організацію і утримувати її – четверта частина зібраних грошей піде…
Один з місцевих бізнесменів, депутат Зіньківської районної ради довго «жданиками» годував, мовляв, дам мідний лист на обшивку бюсту, та недарма в народі кажуть: обіцянка-цяцянка. Ні він, ні його батько – депутат облради – так і не дали на Шевченка жодної гривні…
Звернулися до народного депутата від Полтавщини свободівця Юрія Бублика. Він разом зі своїм побратимом з парламентської фракції ВО «Свобода» Олегом Сиротюком дали решту грошей, щоб остаточно розрахуватися з авторами пам’ятника. Тим більше, що вартість бюсту значно здешевилася, оскільки Юрій Бублик замовив такий самий бюст Шевченка для свого рідного села Ковалівка Полтавського району, де до обрання був сільським головою, а всі наступні копії знайчно зменшують собівартість.
– На диво красивий пам’ятник Кобзареві, – каже Юрій Васильович. – Я коли його вперше побачив, був у захваті. Він динамічний – вітерець розвіває комір пальто й краватку поета, сильний бунтарський дух вдало переданий в образі.
5 березня ц.р. Віктор Зінченко з соратниками по справі привіз викуплений пам’ятник Шевченку в Опішне і планував презентувати його односельцям саме в день 199-ї річниці з дня народження Кобзаря, тобто, 9 березня.
Та ще трохи раніше, коли готове погруддя побачили фахівці, котрі розуміються на принципах просторового розміщення монументальної скульптури, то вони одностайно висловилися, що те місце під пам’ятник біля магазину в Опішні, яке виділили селищні депутати спочатку, затісне. Всього 4-5 метрів від проїжджої частини, автомобілі брудною водою з калюж обливатимуть його, тут постійно розвантажуються машини, що привозять товар. Та й місцевий священик нагадав, що за церковними канонами пам’ятник не повинен стояти задом до храму.
Тож Віктор Зінченко мав розмову з в.о. опішнянського селищного голови, секретарем сільради Світланою Педченко про те, що було б краще поставити пам’ятник Шевченку у парку біля сільради. До слова, С.Педченко не здала жодної гривні на пам’ятник, а з 30 депутатів здали тільки п’ятеро.
Втім, Світлана Педченко заборонила В.Зінченку записати на місцевому радіо привітання опішнянським жінкам з 8 Березня і анонс презентації погруддя Шевченка в парку. Навіть за його гроші. Сказала: радіо – комунальне, селищне, а земельну ділянку в парку під пам’ятник селищна рада не виділяла.
Тоді В.Зінченко і його однодумці роздрукували й розвішали по селищу 300 оголошень, запрошуючи односельців 9 березня на 10-ту годину до селищної ради подивитися на їхнього красеня-Шевченка.
Однак уже через кілька годин знайомі й товариші Віктора Івановича повідомили, що їхні об’яви на стовпах і парканах про мітинг на 10-ту годину хтось позривав.
Ще більшим було здивування Віктора Зінченка і його соратників, коли починаючи з 8-ї ранку 9 березня йому почали телефонувати про якийсь організований рух людей і машин у бік тісного «п’ятачка». Пан Віктор спочатку подумав, що односельці просто переплутали анонсовані ініціативною групою час і місце презентації, бо селищна рада не оголошувала про якісь інші заходи.
Тож він разом з педагогом і художником Сергієм Талахном ускочили в кабіну легкового пікапчика, у відкритому кузові якого стояв привезений з Полтави бюст Шевченку.
Однак, вулиця, яка вела до магазину, була перекрита міліцейськими кордонами. У завулках стояли авто з «беркутівцями».
– Чому не пропускаєте? – спитав В.Зінченко у міліціянтів.
– Не можна, там пам’ятник Шевченку закладають, – відповів урядник.
– А Тарасу Григоровичу можна проїхати? – запитав Віктор Іванович, красномовно вказуючи міліціонеру на погруддя Шевченка в кузові.
– Ні, і йому не можна! – відрізав правоохоронець.
Сергій Талахно вийшов з машини й пішов туди, де лунали музика й промови з гучномовця, а В.Зінченко розвернувся й поїхав до сільради.
З’ясувалося, що заступник голови – керівник апарату Полтавської ОДА, заступник голови Полтавської обласної організації Партії регіонів Валерій Пархоменко і голова Зіньківської РДА Олександр Терещенков урочисто, на камеру Полтавської ОДТРК «Лтава» закладають капсулу на місці майбутнього пам’ятника Шевченку. До якого, зауважимо, не мають ніякісінького стосунку: ініціатива не їхня, гроші не здавали й не виділяли, пам’ятник не замовляли й не привозили. Ну це все одно, що чоловік би побудував будинок, а новосілля в ньому справляв би сусід. Безпрецедентне блюзнірство! А яка підступність з боку секретаря селищної ради, котра таємно від ініціаторів встановлення пам’ятника вирішила «прогнутися» перед обласною владою, певно, розраховуючи на їхню підтримку, коли балотуватиметься на вакатну посаду селищного голови!
Доки не вимкнули мікрофон, Сергій Талахно встиг сказати землякам, що щойно сюди, де владці закладали пам’ятник Шевченку, міліція не пропустила.. пам’ятник Шевченку і запросив односельців пройти до сільради подивитися на сам бюст Кобзаря.
Ви думаєте, втрапивши в таку халепу, районний та обласний чиновники спробували залагодити конфлікт? Де там! Їм і на думку не спало поїхати подивитися на погруддя, поспілкуватися з ініціаторами доброї справи! Вони разом з беркутівцями чкурнули з Опішні, тільки курява здійнялася.
Більше того, державна телекомпанія того ж дня у новинах показала лише мітинг влади з масовкою із зігнаних бюджетників, хоча журналісти знімали в Опішному й презентацію бюсту Шевченка під час мітингу біля селищної ради. Щоправда, відеокартинку біля селищної ради «псували» народні депутати свободівці Юрій Бублик та Олег Сиротюк та прапори ВО «Свобода».
«Хіба ж таке можна людям показувати», певно, вирішили очільники облдержадміністрації та генеральний директор ОДТРК «Лтава», член Партії регіонів Микола Ляпаненко.
Пізніше Валерій Пархоменко клявся, що ніц не знав ні про «ініціативу знизу» в Опішні щодо пам’ятника Шевченку, ні про те, що інший мітинг в іншому місці призначений на 10-ту годину.
Йому нібито зателефонувала Світлана Педченко й просто запросила приїхати закласти капсулу. Припустимо. Але чомусь не віриться, що В.Пархоменка абсолютно не здивував надто ранній час урочистостей у вихідний день – 8.30. Та й «Беркут» у провулках свідчить, що влада ретельно й заздалегідь готувалася до заходу в Опішні.
Не полінуюся навести пряму мову В.Пархоменка в Опішні з повідомлення прес-служби Полтавської обласної організації Партії регіонів: «На превеликий жаль, сьогодні у нас подекуди не вистачає політичної зрілості і вихованості. До пам’ятників Шевченку ще й досі йдуть з політичними гаслами та символікою, що сіє тільки розбрат у суспільстві. Натомість, Тарас Шевченко, як відомо, завжди пропагував об’єднання, і сьогоднішня влада докладає всіх зусиль, і далі це робитиме, щоб українська спільнота жила в єднанні, як цього хотів Кобзар», — зазначив Валерій Пархоменко».
Змушена заперечити заступнику губернатора, адже Тарас Шевченко навпаки постійно закликав українців до боротьби зі своїми супостатами, а не до єднання з антинародною владою. І саме за це українці шанують його як батька нації.
У цьому ж прес-релізі Партії регіонів цитують і самого Президента В.Януковича: «Вважаю, що фундаментальним принципом у святкуванні 200-річчя Кобзаря повинна бути консолідація суспільства навколо вшанування національного генія».
Ну вже як Партія регіонів 9 березня «консолідувала» опішнянську громаду «навколо вшанування національного генія», яку «політичну зрілість і вихованість» продемонструвала, то, як кажуть, і пальці знати!..
І судячи із свіжої заяви Валерія Пархоменка на обласному державному телебаченні, «консолідуватиме» з усіх сил і далі.
Заступник губернатора запропонував (оцініть глибину думки!): а хай в Опішні буде… два пам’ятника Шевченкові – один хай люди ставлять на свої зароблені пучками, а другий – за кошти державної програми встановлення пам’ятників Шевченку до його 200-річчя (тобто, теж за гроші всіх платників податків). І до одного ходитиме сільрада й «нахилені» бюджетники, а до другого – народ і опозиція. Ото вже «консолідація» по-регіоналівськи, світ не бачив!!!
Натомість є компромісний варіант: раз вже опішняни пам’ятник мають, то з державної програми виділити їм кошти на постамент, облаштування скверу біля пам’ятника, благоустрій території, бо це теж чималі суми.
А другий пам’ятник Шевченку встановити в іншому населеному пункті Полтавщини, бо сіл і містечок, які бажають мати у себе монумент Кобзарю, чимало…
До речі, погоджуюся з в.о. опішнянського сільського голови Світланою Педченко: місце у парку для погруддя Шевченка не вельми підходить. Бо по-перше, в тому ж парку давно стоїть пам’ятник Леніну. А по-друге, якщо встановити його там, де пропонує ініціативна група, то Шевченко стоятиме між напівзруйнованим туалетом і пивним кіоском, власником якого є депутат селищної ради – директор музичної школи.
Оскільки відкриття пам’ятника Шевченку в Опішні заплановане до 200-річчя поета, ще є час, аби порадитися з художниками, ландшафтними дизайнерами, громадою селища щодо інших місць для погруддя.
Як один з варіантів може бути місце на лівому повороті автотраси в Опішні: тоді такий красивий монумент бачитимуть не тільки опішняни, а й сотні тисяч і мільйони проїжджаючих через селище. Адже пам’ятник встановлюється на віки…
Людмила Кучеренко