Юрій Нестеров: На їхніх життях стоїть Україна

Коли художник творить серію праць, він бачить, або ж відчуває, червону нитку, яка з’єднує творені ним образи в єдине ціле. Коли фотохудожник творить галерею, відбувається щось подібне, галерея стає більшим, ніж сума окремих світлин, вона несе в собі якесь нове узагальнення світу, відкриває якісь правди, які важко розгледіти у кожному окремому творі.

Ніхто, крім фотохудожника Юрія Нестерова, не скаже, які професійні та духовні мотиви рухали ним, коли він взявся творити галерею світлин іще живих ветеранів УПА з автобіографічними спогадами прожитого. Але ось ця галерея є, і з неї всі ці ветерани, чи відійшли вони у засвіти, чи ще вони з нами, говорять до нас.

Про що? Чи справді про тяжке життя, яке їм визначила доля? Але ж ніхто з них не каже, що якби була можливість, він би спробував пережити своє життя по-іншому! Насправді, хоч їхня мораль не дозволяє казати про це прямо, всі вони в сукупності, галереєю, говорять нам, що незалежна держава під синьожовтими прапорами здобута ними та завдяки їхній пожертві їх ламаного, та не зламаного життя. І зауважте, ніхто з них не вважає, що Україна їм щось винна  за цю пожертву життя. Це тому, що вони є справжньою елітою нації. Щоб було ясніше: бо суспільне шумовиння, яке вибилося нагору суспільної драбини і сьогодні нахабно вважає себе українською елітою, насправді є протилежністю до еліти. Бо в кожному народі національна еліта віддає себе, часто зі шкодою для комфорту свого життя, для кращого майбутнього свого народу. І нічого не вимагає взамін. А ця ніби-еліта прийшла не віддавати, а забирати у свого народу.

Отож, творячи оцю галерею, Юрій Нестеров якимсь своїм художнім відчуттям побачив справжню українську еліту та показав її нам. На прикладі якої виросте нова, молода і пробоєва еліта. Яка утвердить право українців жити власним життям на своїй землі та не шукати щастя у світах. Праця творця ніколи не буде марною, бо творчість, це теж, за означенням, коли беруть у собі, та віддають людям, не обумовлюючи майбутніх зобов’язань і не розраховуючи на те, що тобі колись повернуть.

Ярослав Сватко

Англомовна версія експозиції доступна тут 

…Ви знаєте яке щастя… Сидів і дивлюся як відкривається камера.. Я бачив Сліпого у Львові за німців, коли мій брат учився на священика. Ще при Шептицькому
… я його впізнав (Йосипа Сліпого)., поцілував у руку. Ми молилися, він молився а я сповідався. Я признався, про ті всі вбивства… на волі. Ну я людей таких не вбивав, розумієте…
…За 22 роки 400 ізоляторів мав.

Л: Вперше, коли я зустрівся з ним (Шухевич Роман) у Львові в 46-му році. Я дістав задачу бути в охороні, провести його в лікарню. Побачив його. Він був надзвичайно сильно зхарактеризований. Впізнати було дуже важко. Грав роль як звичайний простий робітник якого я мав провести. Це була для мене надзвичайно велика почесть.

Д: Я була молода. Вчилась в семінарії.  Я бачила всіх тих провідників. Нас виховували. Ми були сестри монахині. Був Бог і Україна. То було святе. За те могли душу і тіло віддати. І ми йшли з тою вірою. Нічого не боялись. Були молоді, завзяті. Бачили своїх попередників, що гинули.

Це було випробування для всього українського народу, патріотів, котрі тут жили. Як би мені сказали ще раз повторити, то б повторила. Ми були дуже щасливі.

В (Золотий Хрест за бойові заслуги): Фактично у мене щасливих днів не було. Ви знаєте, що я відбув 25 років у ув’язненні.  Ви знаєте, що я був воєнним командиром, полковником УПА.

Я: Я була районовою. Мала кілька сіл. Прийшла до одного раненого. Йде командир, його всі боялися. Я кажу: що робити, тікати вже немає коли. Він прийшов. Кучерявий волос мав. Такий красивий. Трошки поговорили. Потім мене стрінув на Воркуті. Ніхто не знав, що він живий. Ступінь полковника дали посмертно.

Він навіть паспорта не взяв радянського, аж за України взяв паспорт .

Головне було пропаганда, я ніякий не бойовик. Я пам’ятаю: не піддавайся і коли ти розп’ятий! Радій що ти є і що шлях твій не скінченний.

Мій архів мама палила. Вони тими піками шукали. Не найшли. Мама спалила мій архів. Три години палало. З 41 рік по 50-х, вона все спалила. Я мамі сказав: ніколи не забуду. Там журнали були, а які книжки. 

Арештований в 49 році як учень 9 класу. Ми вдвох взяли все на себе, а ті всі хлопці зостались на волі. А через рік група була повністю розкрита. Чотирьох розстріляли по вироку суду.

В 46-49 на наших теренах це був стан війни. Війна на закінчилась в 45-му році з Німеччиною. Тут війна продовжувалась. Рідко яка ніч обходилась, щоб не злітали освітлювальні ракети, черги автоматні, кулеметні. Це було в порядку речей: там криївки найшли, там бій іде, там хата горить.

В 39 році прийшла радянська влада, ми зустрічали з синьо-жовтими прапорами. Ми ж думали це українці йдуть. З Великої України. А місцевий комуніст говорить: ховайте прапори, а то вас в тюрму посадять. Познімали. Почались масові арешти. Всіх свідомих людей, свідомих українців арештували. А коли вже відступали, то були розстріляні по тюрмах. Люди нічого не були винуваті крім того що він був українець, носив вишивану сорочку, говорив по українськи і був членом «Просвіти». То була не наша влада: говорять одне, а роблять інше.

Потрапив у організацію у 15 рік, за німецькою окупацією. В школу ходив. Спочатку я й не знав. Учитель сказав: це передаш сусіду. Спочатку зв’язковий, потім помічник станичного. Станичний був хворий на астму. І не годен нікуди ходити.

Минуле… але жаль того що треба було якось інакше цю боротьбу вести, щоб зберегти людей. Зараз ці люди були нам так необхідні. Крайно. Но їх нема. Загинули. Так сказать за їхньої боротьби і настала Україна вільна. Але в той час загинули задарма. Самий цвіт, 20-30 роки. Ці нищили тих, а ті нищили ціх.

Місяців три, коли арештували, вербували до себе на роботу. Нарешті я не витримав того процесу та сказав їм: невже ви думаєте що український повстанець такий негідник як чекіст? Щоб пішов на продаж своєї нації, ідеї, свого народу? Ніколи! Схватили, затягнули в слідуючий кабінет і почали мене лупить. Добили до того стану що я втратив свідомість. Свідомість до мене прийшла аж через 7 днів.

Він підійшов до мене. Я був командиром чоти, але мав на своєму рахунку успішні бої. Він каже: бери команду на себе. Повів сотню, знайшов відповідне місце. Стали трикутником. Було в нас 22 кулемети, полковий міномет і 22мм бронебійка. Не було чути пострілів, був гул як у пеклі. Я думаю і в пеклі гірше не буває. (Це про знищення депортаційної дивізії НКВД).

Просидів я 32 роки, шість місяців і три дні.

Коли катували в пам’яті було «Боже, поможи чесно вмерти».

Вчився в інституті на історичному факультеті. Друкували на друкарських машинках листівки. Так таке, було всяке. Важко згадувати, але мушу згадувати. То були дуже важкі часи.

В Києві, в смертній камері (сидів 4-5 місяців, там було 60 чоловік. 7 залишилось решту розстріляли).

Одного дня чи вечора , там ходив один дядько в шинелі. «Умер Сталін, може тебе не розстріляють» Невже в цій є ще такі люди? Так й вийшло, нас 7 залишили, а потім з 60 року аж до 90-х не давали спокою ні днем, ні ноччю. Заставляли писати щось в газету. Всякі провокації робили.

Моя мама була патріотка, дуже активна. Можливо це й мені передалося, в деякій мірі. Я ще маленька вже знала Гімн України, знала «Боже Великий Єдиний», знала стрілецькі пісні. Коли прийшли більшовики, ми думали що це українці прийшли. Вітали їх хлібом-сіллю, я сама оберемок квітів набрала. Приходили НКВДісти, вони були малограмотні, але добрі садисти. Для мене війна закінчилася в 90-му році.

Сім’ю вивезли на ссилку, а на другий день мене забрали. Я жила в Стрію, потім в Дрогобичі, потім в Львові тому мене злапати було важко. Я відсиділа в Норильску 10 років. Коли вони йшли по п’ятірках, а були такі, які знали, що хто-то що-то робить і вони вибирали тих людей. А було дуже багато дівчат таких як я, вони були в тюрмі.

Ми попали в засаду, мене там ранило. Бій йшов у нас часов сім. Тишина настала, я не знав хто победил. Я на всякий случай гранату достав, от напоготові. Слухаю идут. Идут, я чеку витянув, думаю все одно. Подходят наші хлопці. Привезли, перев’язку зробили і тут я заболів тифом. Це мене спасло. Коли мені було 17 років, я весіл 32 кілограма, одна кожа і кості.

Дали мені 15 років, пришили що я англійський шпіон. 10 лютого 46 нас погрузили в телятники, в Красноярск. Нас везли полтора месяца. Нас до Красноярска довезли 23 человека із 63 человек.

Мені Господь дав важкий хрест, і сина, і здоров’я дав. Я пиліла ліс на Колимі. 8 років і 3 місяця. Моя родина була віруюча і патріотична. З маленької я була в Просвіті, була в хорі. Тільки знала Україну і церкву. Поганого у нас нічого не було. В 44 році ми назбирали насіння коноплі, пішли збивати олію і нас хто-то підставив. І нас 5 дівчат заарештували. На тому кінець.

Батько був багатий, грамотний. Він на адвоката вчився. В селі всім людям помогав. Він в ОУН працював ще за Польщі. Дядьки приходили ноччю до него. Ми, діти, бачимо всьо. Він щось там в поддувало прятав. Я витягну, а нічого не понімаю. Щось за Україну. …Ходила до польської школи 4 класа. На утреннік їхній не приходила. Так мене учитель бив. Я плачу, тато каже все одно не підеш і кричати «Іще не згінела Польща!»

Батьки були селяни, але свідомі.

…Потім провокаційні таки групи були. Потім такий Дир був. Він зголосився. Його жінка була на нелегальному положенні в нашому селі, переховувалась з двома дітьми. А він, бачите , паскуда така, зрадником став.

Як ми були в школі, з тих що я вчилася вивезли дві сім’ї товаришів школи. Ми ще були в школі, а ті в Сибіру і ми переписувалися. Я написала листа і цей лист попався. І цей лист був причиною, що мене арештували. Я написала: не здавайся, колись і на нашій вулиці буде свято.

Одкрили в камері віконце, прочитали «10 років», «забирай, що там в тебе є». Вік молодості пройшов у зоні. З 19 років по 26.

«Явір» був не тільки як друг, він був як батько. Потім його не стало.

Бабуся була абсолютний патріот. Органічно не переносила поляків, москалів вона називала цинічними вбивцями. Вона дуже багато розказувала, історію відмінно знала.

Вирок був 25 років. Попав на Північ. Я не боюся смерті, але вмирати не хочу. З табору я втік. Мене не можуть спіймати, тому, що я не боявся нічого. Повернувся додому, об’їхав те, що потрібно. Обійшов всі квартири, які я знав. І поїхав на Донбас.

Анастасія Кецька, жіноча сітка ОУН, з’язкова, 1924 р.н., м. Світлодар, Кіровоградської обл.

В лісі була наша повстанська армія. Їх треба чим-то кормить і помагать. Коли прийшли русскіє сюда, першими нас і схватили. В школі була в організації «Просвіта». За Польщі не забороняли. Сестри і брат, всі були в організації, допомагали повстанцям як тільки могли. Вранці поверталась з лісу, заарештували. Спочатку тюрма, потім 10 літ каторги. В Норильську, в таборі працювала в бутовому кар’єрі, добували камінь. Коли проголосили Україну незалежною подруги принесли тканину, з якої я пошила наш прапор. Я щаслива в тому, що дожила до самостійної України. Що умру я в самостійній Україні.