Кому заважає Іван Сірко?

Чи можна собі уявити, щоб, скажімо, у Москві знесли пам’ятник Юрію Довгорукому чи у Лондоні Оліверу Кромвелю? Або навіть в стольному граді Києві комусь із високопосадовців спало на думку демонтувати скульптуру гетьмана Богдана Хмельницького? Проте у маленькому місті Мерефа, що під Харковом, місцеві депутати намагаються перенести символ власного міста – пам’ятник славетному кошовому отаману війська Запорізького Іванові Сірку.

На квітневій сесії, після запеклої дискусії, громадськості тимчасово вдалось заблокувала це питання. Обурені мереф’янці провели мітинг під стінами міськради і спромоглися, щоб з цього приводу були проведені громадські слухання, які призначені на 13 квітня. По-перше, люди взагалі не розуміють, навіщо збираються прибрати погруддя видатного земляка з центральної площі і сховати його за кінотеатром «Спутник» ближчі до туалетів. По місту повзуть чутки, що на цьому майданчику влада хоче збільшити кількість торгових кіосків, а мер сором’язливо відмовчується, говорячи що тут міг би бути фонтан або щось інше корисне для людей. Мабуть, хтось дійсно не проти захопити ласий шматок для задоволення своїх бізнес апетитів, бо навіть проект рішення сесії був засекреченим, але «Главному» врешті-решт вдалось його отримати.

По-друге, всі розуміють, що перенесення в інше місце одного із символів українського волелюбства має ідеологічні підстави. Наразі скульптура невипадково розміщена на в’їзді в Мерефу з боку Харкова, на узвишші, обіч автостради, яка веде до Запоріжжя. Звідси відкривається чудова панорама Артемівки, де був родовий маєток Сірка, а в ясний день здається, що видно саму Запорізьку Січ. Заховати пам’ятник подалі від людських очей, щоб його не було видно з траси, а краще взагалі зробити з нього звичайну паркове погруддя, на кшталт «дівчини з веслом» або «хлопчика з м’ячем» – таке завдання теперішньої місцевої влади.

По-третє, як розповідає голова ГО «Наш дім – Мерефа» Тетяна Селезньова, 30 травня виповнюється 20 років, як постамент Івана Сірка був встановлений у нашому місті. «Громадськість Мерефи виступила з пропозицією коли і як відзначити знаменну дату, як підготуватися до неї, як облаштувати територію навколо пам’ятника: винести за охоронну зону дитячий майданчик, торгівельні кіоски, налагодити систему освітлення в вечірній час, виготовити і встановити щити з інформацією про героя і про те, як створювався пам’ятник, полагодити п’єдестал, доповнити напис. Пропонувалося запросити на свято відомих людей України. Відповіддю на все це став справжній плювок в обличчя громадськості та І.Сірку», – з болем у серці висловлює думку городян пані Тетяна. Годі й казати: навіть у Франції на березі Ла-Маншу стоїть пам’ятник славетному козаку, а на рідній землі він зазнає поневірянь.

Для місцевих мешканців кошовий отаман війська Запорізького – це не просто знакова постать міста, як для питерців Петро I чи одеситів Дюк де Рішельє. Непереможений на ратному полі козак ще за радянських часів став для патріотично налаштованих мереф’янців символом боротьби за належність, український дух та історичну справедливість. Скільки довелося витримати цій скульптурі добре знає її засновник, почесний громадянин міста Кость Романов. За його спогадами, ще у березні 1978 року група небайдужих городян створила в Мерефі раду краєзнавчого музею. Одним із напрямків своєї роботи вони визначили збір матеріалів про Івана Сірка. Тоді же вперше було порушене питання про відкриття йому пам’ятника. Ентузіастам вдалося добитися, щоб навіть одну з вулиць міста назвали іменем славетного земляка. «У далекому 1980 міська рада прийняла рішення про спорудження пам’ятнику, але далі справа загальмувалась, – згадує К.Романов. – У численних відповідях на мої ще більш численні листи і звернення до райвиконкому, історичного музею, управління культури, в бесідах в обкомі тодішньої КПУ зазначалося: І.Сірко не такий вже знаменитий герой, його особу неоднозначно оцінюють «там», і грошей немає, та ще і герої війни 1941-45 років не всі знайдені і вшановані, а ви тут з Сірком. Врешті-решт і пам’ятника В.Леніну у Мерефі ще немає».

Самому Романову не одноразово довелося стояти з плакатом, збираючи гроші на постамент у Харкові, Запоріжжі, Мерефі. Нарешті, у квітні 1982 року чавунне погруддя Івана Сірка, не без пригод, вдалось перевезти у рідне місто кошового отамана. Це коштувало 1500 крб. і чимало нервів. Здавалось, погруддя ось-ось встановлять, але чиновники «своєчасно» схаменулись, і процес загальмували. Та й про який козацький дух свободи могла йти мова, коли країною ще правив «дорогий Леонід Ілліч»? На початку 80-х непоступливому Романову прийшлося залишити пам’ятник на своєму подвір’ї, де він простояв 11 років. До нього приходили вклонятися школярі та професура, краєзнавці зі всієї країни та патріотична інтелігенція. Сюди заходили все небайдужі до історії Мерефи, звісно, окрім чиновників від культури з обласного центру.

Перелам настав з початком перебудови. Після низки публікацій у ЗМІ в справу втрутилися особисто голова Українського фонду культури Борис Олійник та академік Петро Тронько. Напередодні Шевченківських свят у травні 1988 року Харківський облвиконком змушений був прийняти рішення про встановленні у Мерефі пам’ятного знака кошовому отаману Запорізької Січі Івану Сірку. Але після цього за втілення ідеї взялися чиновники. Поважна комісія з Харкова, недовго думаючи, підписала вирок: твір малохудожній і невиразний, робота непрофесійна, є певні анатомічні вади, і взагалі недовговічний (чавун товщиною 6-7 см). Запевнили, що рішення прийнято, гроші теж виділені, а на скульптурній фабриці зроблять отамана значно краще. Чи варто казати, що в бюрократичній тяганині справа знов загрузла. Потім поповзли вгору ціни. Не вистачало вже ні державних коштів, ні пожертв, зібраних через обласне відділення Українського фонду культури. Лише через два роки після отримання Незалежності, 30 травня 1993 року, пам’ятник урочисто відкрили. Погруддя не було навіть потреби ховати за завісою, бо мереф’янці його вже на той час добре знали – лише перерізали жовто-синю стрічку. Як написав тоді Кость Романов, це була 56 перемога Івана Сірка.

З тих часів нікому навіть у голову не приходило нічого робити з символом міста. У деяких літописах воно називалось Сірківка, а відомий історик Дмитро Яворницький впевнено стверджував, що майбутній отаман народився у слободі Мерефі. Хоча сьогодні багато дослідників цей факт спростовують, докази про те, що Сірко тривалий час разом із сім’єю тут жив – є незаперечними.

І ось у квітні 2013 року непереможеного полковника з насидженого місця депутати із партії влади (опозиція в Мереф’янскої міськраді взагалі не представлена) хотіли переносити подалі від людських очей. Як завжди, щоб менше було галасу від про-українських сил в купі з радянськими воїнами-визволителями. Громадськість поки не дозволила це зробити, але в мерії впевнені, що під приводом реконструкції майдану, своє рішення вони незабаром втілять в життя.

Втім, у самому Харкові Іванові Сірку пощастить, мабуть, більше. Хоча і тут влада тривалий час не знала, куди його приткнути. Влітку 2011 року при відкритті станції човнів Геннадій Кернес заявив, що є рішення топонімічної комісії про встановлення пам’ятнику козаку у сквері «Стрілка». Потім знайшовся кращий варіант. Наразі скульптор Олександр Рідний працює над бронзовим 5 тонним монументом, загальна висота якого складе 6,3 м. Він буде розташований на Бурсацькому узвозі, трохи вбік, над входом в метро «Історичний музей».

Отамана зобразять біля гармати, в руках він триматиме прапор з першим гербом Харкова. Будемо сподіватися, що справу доведуть до логічного кінця.

Тим часом мереф’янці, які всім світом збирали гроші на погруддя, зупинятися не збираються. У разі не сприйняття громадської думки вони будуть боротися до кінця: писати до профільного управління ХОДА, Міністерства культури, без погодження якого не можна переносити пам’ятник. звертатися до відомих та впливових людей.