Лише кілька місяців тому Туреччина зовні являла собою взірець політичної стабільності, електоральної демократії, що постала замість диктатури, та швидко зростаючої економіки. “Порівняно з нами у них все добре” – могли цілком справедливо сказати жителі багатьох сусідніх країн.
Що ж викликало настільки масові протести турків? Це ж всього лише декілька сумнівних будівельних проектів. Копія старих казарм, де буде влаштовано торговий центр, новий міст та новий судоплавний канал. Але разом вони мали змінити історичну частину Стамбула до невпізнаваності. Настільки радикальні зміни міського планування безпосередньо зачіпають інтереси багатьох людей; через них мають змінитись не тільки транспортні потоки, але і дещо важливіше – спосіб життя місцевих жителів. Лише деякі з них у захваті від стандартних коробок з бетона і скла, які стоять поруч з стилізаціями під історичні споруди,
і ще менше відчуває захват від різкої зміни соціальної структури, яка відповідає новому типу забудови. Однак початково, на час захоплення парку протестуючими, там були екологи та невелика частина жителів двох прилеглих до реконструйованої площі районів.
Після брутального придушення екологічного і антизабудовного протесту до нього приєднались ширші кола невдоволених політикою Ердогана. Причини невдовлення, як їх описують експерти та звичайні жителі Стамбула:
– принаймні частковий перехід демократично обраної влади (майже 50% партії Справедливості і Прогресу в 2011му році) до авторитарних методів правління;
– надання необгрунтованих преференцій великому бізнесу; зокрема, парк Гезі збирається забудовувати компанія, афілійована з правлячою партією;
– суперечлива політика ідентичностей, яка включає і популізм, і поміркований політичний іслам, і відверте захоплення османською імперською спадщиною.
Останні дві складові суперечать основним принципам державності, за якими жила Туреччина, від 1920х і дотепер світська національна держава. Якщо популізм і м’який політичний іслам вже втретє призвели Ердогана до перемоги на виборах, відвертий наступ на символічну спадщину Ататюрка навряд додає йому підримки. Таким чином можна зрозуміти основну символіку протесту, якою стали державні прапори і портрети отця-засновника, а також розшифрувати їх основний месидж, спрямований до влади: “Ататюрк створив нам державу. А що нам дали Ви, пане Ердоган?”.
Також одним з менш значимих кроків, що викликав роздратування в населення, було обмеження продажу алкоголя, скоріше сконструйване на користь великих торгівельних мереж, ніж спрямоване на боротьбу з пиятцвом і алкоголізмом. Зауважимо, що порівняно з деякими північними сусідами ці пороки в Туреччині малопоширені. Але секулярні турки (таких в країні теж багато) бачать в тому ще один спрямований на себе прояв символічного насильства з боку влади. Зауважимо, що країна не є конфесійно однорідною; крім шіа (мусульман-шиїтів) значну частину віруючих становлять алеві (алевіти). Та й традиційні релігійні уявлення курдів не зовсім відповідають практикам, що ідеологічно та фінансово підтримуються державою.
За пару днів після початку протестів на площі Таксім можна було зустріти і представників релігійних меншин, і лівих радикалів, і курдських автономістів. Акцію підтримали зазвичай ворогуючі між собою вболівальники клубів “Бешикташ” та “Галатасарай”. Переважну більшість учасників подій складали звичайні жителі Стамбула різного віку. Адже саме на їх спільну власність широко розкрили рота забудовники, та їх міська ідентичність виявилась під загрозою. Але “звичайність” у великому місті – поняття дуже широке. Автору довелось побачити серед протестуючих і людей досить пролетарського виду, і досить заможних, і досить освічених. Мінімальним спільним знаменником, до якого дійшли протестуючі, став заявлений в одному з їх маніфестів захист людської гідності.
Пішохідною вулицею Істикляль постійно проходили невеликі демонстрації; наприклад, одну з них організували викладачі і учні ліцею, іншу – перекладачі, які несли гасла “Хомські, ти був правий” та “Свобода вираження поглядів”. Серед цікавих форм протесту варто згадати шумовий флеш-моб, який поширився принаймні на два райони Стамбула. Рівно о 9й годині відкрились вікна, в середньому одне в кожному будинку. І в кожному з них стояла людина, що протягом 15 хвилин стукала в металевий посуд.
Протест поширився за межі столиці протягом перших днів червня. За даними протестуючих, акції з приводу подій на Таксім відбулись в 77 містах. Ще 9го червня від поліції не очікували радикальних дій; після заяви Ердогана про призупинення будівельних робіт та винесення рішення на місцевий референдум на Таксім було свято. Точніше, мінімум три різних свята. В парку зібрались екологи та антизабудовні активісти; посередині площі відбувався мітинг поміркованих лівих, а біля культурного центру Ататюрка, який теж планувалось знести на користь казарм, менш помірковані ліві ретельно створювали медійну картинку екстремізму. Їх вміння працювати з піротехнікою та світлом заслуговує на повагу; хоча наміри, з якими це робилось, досить неочевидні.
Провокатори, які свідомо працювали на загострення ситуації, тут теж напевне були. Декілька пляшок з “коктейлем Молотова”, кинуті в бік поліції, жодним чином не вирішували питання на користь протестуючих. На відміну від барикад, які могли захистити в критичній ситуації, це лише дало поліції виправдання силових дій.
За станом на 10 червня все виглядало значно краще: влада піде на деякі поступки, протестуючі зрозуміють що їх почули і заспокояться. Зараз, за станом на 16те, схоже на те, що влада обрала силове рішення проблеми. Яке насправді є протилежністю рішення. Під дію газу потрапили навіть ті, хто не думав брати участь в акціях, і вони навряд будуть вдячні за це рідній партії; протестують практично у всіх великих містах, включно з тими, де більшість голосувала за чинну владу. Головною моральною перевагою Ердогана у порівнянні з його військовими попередниками була відстуність широкого застосування сили. Тепер він позбавив себе цієї переваги.
Віктор Пушкар, соціальний психолог.
фото автора
Більше ілюстрацій тут https://plus.google.com/101823002680688288806
