Ольга Багалій, Інна Сухорукова: «Харків, Харків де твоє обличчя?»

Харківська міська влада хоче скасувати своє ж рішення 2011 року стосовно установки у м.Харкові меморіальної дошки видатному славісту Юрію Шевельову. Українська інтелігенція вже обурена цими подіями. Заяву зробили письменниця Оксана Забужко, Український центр Міжнародного Пен-клубу, до якого входять найвідоміші українські письменники і видавці – такі, як Мирослав Маринович, Андрій Курков, Мойсей Фішбейн та інші. Але що всі ці імена для наших шарікових! Вони будуть допомагати демонтажу пам’ятної дошки, бо насправді не хочуть бачити Харків ані науковим, ані культурним центром.

Нам здається, що праві ті, хто каже, що відомий в усьому світі філолог, мовознавець – славіст, літературознавець Юрій Шевельов (Юрій Шерех) не потребує захисту. Його ім’я вже увійшло в історію, і він вже прославив Україну, її культуру і науку. Отже, незалежно від бажання будь-кого, коли славісти в усьому світі згадують Україну, його ім’я випливає ледь не першим.

А от Харків справді потребує захисту від шарикових, швондерів, які опанували містом.

Усе почалося з того, що у липні 2011 року місцева влада на  прохання Фонду національно-культурних ініціатив ім. Гната Хоткевича, підтриманого відомими вченими, дозволила встановити на вулиці Сумській 17 меморіальну дошку видатному мешканцю Харкова. Було отримано рішення топонімічної комісії міської ради, текст напису на дошці узгоджений з Департаментом культури харківського міськвиконкому, місце установки меморіальної дошки узгоджено з Департаментом містобудування, архітектури та земельних відносин.

«Для того, щоб виготовити меморіальну дошку та оформити всі документи треба було зібрати близько 15 тис. гривень», – розповідає одна із ініціаторів громадського вшанування видатного харків’янина, Вікторія Склярова. Перший внесок у 20 грн зробила пенсіонерка на Мовному Майдані. Потім, іноді здаючи по 2 грн, долучилися студенти, небайдужі харків’яни, українська інтелігенція. Необхідну суму збирали всім миром, не залучаючи до втілення цієї ідеї великий бізнес та політиків. У березні цього року відбувся «Концерт для Шереха» за участю Сергія Жадана, гурту «Ойра», молодих харківських поетів. Всі зібрані кошти пішли на виготовлення та встановлення пам’ятної дошки за проектом знаного харківського художника-графіка Валерія Бондаря у виконанні скульптора Олександра Демченка.

Але зараз чиновники топонімічної комісії хочуть скасувати своє ж рішення 2011 року на вимогу Голови антифашистського комітету Харківщини Н.Ройтмана. Думка інших членів Харківської територіальної громади, які збирали кошти, доклали багато зусиль до виготовлення цієї дошки, необхідних узгоджень, звісно ж, до уваги не береться.

Хвиля спротиву встановленню цього пам’ятного знаку Юрію Шевельову піднялася для всіх небайдужих до цієї події несподівано. Н.Ройтман обвинуватив Шевельова у «пособництві німецько-фашистським окупантам» в 1941 – 1943 роках. З такими ж звинуваченнями виступив у соціальних мережах губернатор Михайло Добкін, тільки в більш брутальній формі (навіть соромно повторювати ті слова, які дозволив собі державний службовець на адресу громадян!). Антифашистський комітет вимагає демонтувати пам’ятний знак. Але це зробити складно, бо на це потрібне рішення суду.

Взагалі у багатьох харків’ян складається враження, що одна з причин, яка викликала таку реакцію, – це відсутність фашистів у Харкові серед живих. Тож антифашисти вирішили пошукати серед мертвих – вони ж не можуть себе захистити… А виправдовувати існування антифашистського комітету потрібно, бо і так у Харкові «п’ята колона» ніякими креативними акціями не може похвалитися, бо харків’яни у більшості байдуже ставляться до їх дій.

Дошку вже повісили, 3 вересня 2013 року відкрили та освятили в присутності журналістів та телевізійників. Пройшло засідання топонімічної комісії, де виступив Ройтман і заявив, що Шевельов співпрацював з німцями, хоча ніяких доказів він не надав. Таких доказів просто не існує.

Те, що ми знаємо про життя Юрія Шевельова у Харкові у 1941 – 1943 роках свідчить зовсім про інше. Юрій Шевельов залишив свої спогади «Я – мене – мені… (і довкруги)». Він дійсно в своїх спогадах пише, що він не любив радянську владу і не хотів боронити Радянський Союз, бо це не моя держава і не мого народу.

Він дійсно писав статті до газети «Нова Україна» – список цих статей ми маємо – і можемо надати всім бажаючим, в тому числі і членам топонімічної комісії, але всі ці статті присвячені питанням української мови, долі письменників та поетів. Єдина стаття, присвячена політиці, – це «Брудні наміри більшовиків», в якій Ю.Шевельов пише про те, що «Заповіти Леніна, як відомо, взявся гідно продовжувати Сталін. Цей «батько» свого народу, який в ім’я безглуздих експериментів губив і катував незліченні маси людей, а з особливою, може, насолодою українців…». Думаємо, що зараз в Україні залишилося не так вже багато людей, які не згодні з цими словами, написаними в 1942 році. Хіба що «антифашист» Ройтман?

Але все це не є доказами співробітництва Ю.Шевельова з окупантами.

Біда в тому, що «антифашисти» або не знають, або не хочуть знати, як виживали харків’яни в 1941-1943 році. В Харкові у листопаді 1941 року було кинуто радянською владою більше ніж 200 тисяч осіб. Після відступу радянських військ, виконання наказів Сталіна про залишення ворогу «спаленої землі» в місті були спалені всі харчові запаси, підірваний водогін, опалення, трамвай. Окупанти ввели комендантську годину.

І в цих умовах треба було жити й харків’яни якось виживали, навіть відкрили декілька шкіл, працювали два факультети університету, працювала університетська бібліотека.

Юрій Шевельов також, як і більшість харків’ян, голодував, повинен був ще й турбуватися про стареньку матір, яка прожила разом з ним все життя. Оскільки він походив з німецької родини (його батько і матір вихідці з шляхетних московських родин етнічних німців – батько Шевельова, Володимир Шнайдер, монархіст і генерал-майор російської імператорської армії, у зв’язку з початком Першої світової війни з патріотичних міркувань вирішив змінити своє прізвище з Шнайдер на Шевельов), Юрій Шевельов міг зареєструватися як фольксдойче, що давало б йому можливість отримати поліпшений продуктовий пайок і швидко покинути Харків. Але він цього не зробив і не покинув рідний Харків. Робота в газеті «Нова Україна» давала хоч якийсь мізерний заробіток, щоб виживати.

Так, він продовжував працювати при німцях, але це ніяк не стосувалось ані служби в поліції, ані іншої співпраці з окупантами. Він викладав у школі, працював у напівспаленій бібліотеці ім. Короленко.

У лютому 1943 року, коли німці відступали від Харкова, Шевельов виїхав до Львова, потім поїхав за кордон і решту життя прожив в Америці, де розвивав українознавство і став одним з найбільш відомих мовознавців-славістів всього світу.

Так, він дійсно не любив радянську владу і Сталіна, але не менше він не любив Гітлера. Гітлер і Сталін – дві страшні рівнозначні постаті історії ХХ  сторіччя. Чи треба доводити, що радянська влада творила злочини? У 1991 році народ України на референдумі дав відповідь, чи бажає він знаходитись у складі Радянського Союзу.

Юрій Шевельов – лауреат Шевченківської премії. Отже, державна влада віддала йому шану, якої цей видатний вчений заслуговує. Але Харків став зараз містом, де як ніде в Україні, влада бажає повернутися до совкових традицій – у всьому, і, перш за все, в культурі. Сама нелюбов Юрія Шевельова до радянської влади для харківських шарікових і швондерів – вже злочин. І от вони ганьблять наше місто, піднімаючи галас з приводу встановлення пам’ятної дошки Шевельову. Українська інтелігенція вже обурена цими подіями. Заяву зробили письменниця Оксана Забужко, Український центр Міжнародного Пен-клубу, до якого входять найвідоміші українські письменники і видавці – такі, як Мирослав Маринович, Андрій Курков, Мойсей Фішбейн та інші. Але що всі ці імена для наших шарікових! Вони будуть допомагати демонтажу пам’ятної дошки, бо насправді вони не хочуть бачити Харків ані науковим, ані культурним центром. Вони не поважають історію Харкова, особливо події, які їм не подобаються, не розуміючи, що історичні події – це реальність, а трактування цих подій невігласами та підлабузниками – це явище тимчасове.

Невже місцевій владі дуже хочеться перетворити Харків на таке собі провінційне містечко, головне в якому – фейєрверки та лавочки?! Лячно подумати, в яку бридку прірву занурилося наше рідне місто. І Харків постійно потрапляє з однієї ганьби в іншу.

Громадський комітет зі вшанування 105-річчя Юрія Шевельова, створений в Харкові, вже заявив, що рішення топонімічної комісії щодо заборони встановлення меморіальної дошки Шевельову сфальсифіковано. Члени топонімічної комісії Олег Яцина та професор Ігор Муромцев, які брали участь в засіданні топонімічної комісії під головуванням Олексія Хорошковатого підтвердили, що комісія голосувала тільки за одне питання, а саме: Зібрати додаткову інформацію про діяльність Ю.В. Шевельова під час німецько-фашистської окупації Харкова у 1941-1943 роках, звернувшись до компетентних органів і наукових організацій. Але в повному протоколі з’явилось ще три пункти:

1. Відмінити рішення комісії 24.05.2011 (через відсутність вичерпних документів по цьому питанню).

1. Після отримання необхідної інформації знов розглянути на засіданні комісії питання о наявності чи відсутності достатніх підстав для встановлення меморіальної дошки Ю.В.Шевельову
2. Рекомендувати Харківському міському голові розглянути питання про скасування рішення міського голови від 06.07.2011 р. через необхідність нового розгляду питання встановлення меморіальної дошки Ю.В.Шевельову в м. Харкові.

Присутня на засіданні топонімічної комісії О.Ю. Багалій, член ХПГ, підтверджує, що голосування членів топонімічної комісії проводилося в закритому режимі – журналістів та представників громадських організацій, які були присутні на цьому засіданні, вигнали з зали засідань, чим в черговий раз позбавили журналістів права на доступ до інформації.

Після того, як члени топонімічної комісії проголосували, до журналістів та представників громадських організацій вийшов заступник голови топонімічної комісії і зачитав текст, за який проголосували члени комісії. Питання, які вписані в протокол, не ставились на голосування. Тобто, йдеться про звичайне шахрайство.

Встановлення меморіальної дошки відомому в світі вченому – це честь для нашого міста. А все, що робить «антифашист» Ройтман і місцева влада – ганьба для Харкова і харків’ян.

Багато харків’ян прекрасно розуміють, що потрібно поставити владі цілком логічні питання: що робить СБУ, якщо за останні два роки у Харкові та й в Україні з’явилася несподівано така кількість фашистів? Чи знає СБУ осередки цих фашистських організацій, їх програмні документи, членів фашистських партій? Якщо дійсно у Харкові така велика кількість фашистів, чому з цим ганебним явищем бореться тільки громадський антифашистський комітет?

Є питання і до істориків міста Харкова, і до тих, хто так помпезно, по-совковому святкував 70 років визволення Харкова від німецьких окупантів. Чому вони бояться об’єктивно висвітлювати, як жили харків’яни в період 1941 – 1943 років? Фактично існує єдине серйозне дослідження цього періоду, зроблене доктором історичних наук Анатолієм Скоробагатовим, але воно адресоване, перш за все науковцям. Широким масам харків’ян майже нічого невідомо про цей період життя Харкова.

То як нам жити в такому оточенні нетерпимості до української культури, повної зневаги до ініціатив громадськості, членів територіальної громади Харкова, які мають відмінні думки від членів «антифашистського» комітету і деяких членів топонімічної комісії?

http://khpg.org//index.php?id=1379338669