Померла бабуся, мати, дід чи батько… Продам хату – рясніють об’явами сторінки в інтернеті.
Не можу довго дивитись на такі хатки. Серце стискається від туги і болю. Вони, як сироти стоять по всій Україні. Такі теплі, намолені, душевні. Кричать пусті вікна хати. Залишають діти фото, ікони, килимки. Продається все, беріть люди добрі!
Стогне покинута земля. Виривають діти своє коріння і тікають в місто. Україна – це село. Нема села, нема України. Чому ми стали такі байдужі до всього? Чому прощаємо владі бездіяльність?
Подивіться на ці світлини, я знайшла їх для вас, на різних сайтах. Впевнена, Україна – це не тільки вишиванка та мова, без цих хатинок, без живої землі… які ми українці? Не спішіть, не продавайте. Буде і на нашій вулиці свято.
Тримайтеся. Всім зичу добра та щастя.
Ірина Лашкевич
Більше фото в профілі автора тут
До тяму колись дійде. Але пізно буде, нічого не повернеш. Зруйнують хати, відберуть, чи вже відібрали землю. І лети, чоловіче, по свту, бо в тебе клепки не було й досі немає. Прикро, але українці у більшості своїй не мають ні пам”яті, ні національної гордості. Підступний “брат” її приспав і зруйнував. Все спить, бо благодєнствує…
Раби Божії. Сами ними назвалися і вдовольнилися. Маємо те, що за бісівським планом мали мати…
Дорога Пані Ірино!
Низенько кланяюся Вам за цей короткий, але такий глибокий зміст СОКРОВЕННОГО. Так, деякі наші люди чомусь не можуть думати наперед, а мудрі … потім, i як слушно коментують панове Васильєв та Олекса ця “мудрість” вже нікому не буде потрібна.
У 90х роках землю “роздавали”, бо згідно Конституції України кожному громадянину належиться шматочок. Але , мабуть, через те, що це було “дармове” , то багато й вусом не повело. Зате різні азарови , які до України приїхали ранковим потягом з Росії, а вже по обіді були “місцевими” таки добре обпірилися..До слова – скільки у нього “батьківських” ( і не його тата, а когось ) клаптиків найкращої українськоє землі раптом набралося.
Так, землю треба обробляти, a хату пильнувати. Іншими словами працювати.
Не за горами той день, коли тепер усе змарноване з батьківської спадщини буде вважатися маєтком. Тоді кинуться. Та буде запізно. Oт так чомусь і сходить тим бідакам життям – нічого не набули, а ще й змарнували чиюсь працю.
Те, що за продаж виручать копійчину, але втратять більш, ніж поважний гріш – над цим навіть сьогодні не думають.