Проти війни чи проти оборони?

6 червня група лівих організацій провела біля Верховної Ради акцію.

Ми не могли оминути увагою цю ініціативу. Бо ж війна хвилює всіх, хоча й кожного по-різному, залежно від бачення світу та себе в ньому.

Хтось записується добровольцем, хтось збирає кошти та майно для вояків, хтось вимушений думати, як не загинути, як зберегти беззахисних родичів у вирі протистояння, що розростається… Хтось отримує нагороди за «возвращєніє Крима», а хтось повертається до рідної Росії страшним вантажем. Так, останніх вже ніщо і ніяк не хвилює.

Переглядаючи прес-анонс організаторів акції, ми були дещо збентежені тим, що у час надходження на територію України все нових сил та озброєння з Росії, у ньому йшлося про вимогу саме і лише до української влади припинити бойові дії на Сході. Інші сторони конфлікту просто не згадувалися. Це мало вигляд заклику припинити спротив російським інтервентам та «джентльменам удачі» Донбасу, що вже не перший місяць тероризують регіон і лихоманять Україну.

Зазначені в анонсі організатори являють собою сукупність ще більш строкату, ніж є український та пострадянський лівий рух.

Під час проведення акції організатори підтвердили свою позицію. Щоправда, відповідаючи на запитання журналістів, боязко пообіцяли провести акції також в інших місцях, в тому числі на Донбасі, на яких вони звернулися б і до протилежної сторони.

Лідер профспілки «Трудова солідарність» пан Махінько емоційно пояснював, що не можна всіх мешканців Донбасу вважати терористами. Це було повторено на акції досить, щоб не залишилося сумнівів – на думку промовців, київська влада вважає терористами геть усіх, хто є на Сході, і збирається «просто брати й зачищувати всіх їх».

Промовці багато закликали владу сідати за стіл переговорів. Щоправда, не знайшлися з відповіддю на питання, з ким саме слід вести переговори. Сказали, що треба шукати, і обіцяли з цим допомогти. Також було заявлено, що уряд має вживати ще інших, ніж збройні, ефективних методів залагодження конфлікту. Щоправда, на запитання про те, які саме ефективні методи маються на увазі, сказали, що відповісти важко, але уряд має їх знайти.

Проте, серед організаторів та учасників були люди, яких, навіть «слизькі» питання журналістів не змушували «згадати», хто є ініціаторами та спонсорами кривавих подій на Сході й Півді України. Подякуємо їм за щирість. Зокрема один з активістів організації «Боротьба» Анатолій Лєвін на запитання про заклики до інших учасників конфлікту, відповів: «Почему только к России? Нужно обращатсья и к США, к Европе. Они своими действиями… провоцируют конфликт внутри Украины». Запитаєте, якими саме діями? Виявляється, тим, що вони «однобоко освещают события на территории Украины и при этом выставляют жителей территории Донбасса террористами». Отже, провокують події тим, що «неправильно» висвітлюють ті самі події, коли вони вже відбуваються. А кажуть, що ця людина працює десь юристом…
Пропонуємо отримати живу насолоду від прослуховування відповідей пана Лєвіна.

Зазначимо принагідно, що, брат пана Лєвіна Денис наразі переховується, боячись переслідувань за участь цієї організації, спільно з харківським Антимайданом, російськими та проросійськими бойовиками і тітушками, у спробах утворення харківської «народної» «республіки» та в акціях помсти майданівцям.

Ще один діяч з «Боротьби», Олексій Блюмінов, взявши до рук мегафона, пустився в щиру демагогію щодо суті та способів вирішення проблеми. Зокрема, висловлював подив щодо того, чому дехто боїться федералізації України. Що, мовляв, за фобія! Це ж, мовляв, не несе для держави нічого страшного, жодних поділів! Можна було б припустити, що ця людина не розуміє контексту та не знає, що говорить, якби сама вона у Фейсбуку за тиждень до акції не висловилася так:

«В самом деле если бы лидеры майдана думали о стране, самым лучшим решением после победы над Януковичем была бы фиксация сложившегося статус-кво в формате федеративного государства. При этом были бы защищены как политические результаты майдана ( т.. е Киев был бы надежно защищен от возможных рецидивов правления столь нелюбимых им “донецких”), так и права восточной Украины, получившей бы возможность дистанциироваться, насколько это возможно, от этих самых политических результатов майдана. Запад бы имел законодательное признание УПА на своей территории, дальнейшую украинизацию, ориентацию на ЕСи США. А Восток интегрировался бы в Таможенный союз.
При этом были бы сохранены формальные надстроечные атрибуты государственности, в виде общих границ, общей транспортной и логистической инфраструктуры, общей валюты и общего гражданства.
И все были бы довольны и счастливы.»

Отже, схоже, що принаймні частина учасників акції прагнуть миру в Україна на умовах її капітуляції перед ворогом. “Боротьба” готуала на цей же день акцію під більш відвертою назвою: “Нет войне! Нет АТО!”

Як це не раз бувало, від скочування в непритомну політичну фантастику лівацький захід дуже рятував присутній там Володимир Чемерис, розставляючи інші акценти та адекватно вирізняючи різні сили серед тих, що діють на Сході, в тому числі ті, від яких справді залежить, чи доведеться Україні захищати себе зброєю, чи ні. Володимир у своєму виступі також висловлював стурбованість тим, що єдність України опнилася під загрозою. Виявилося, що у підготовці акції пан Чемерис та інститут «Республіка» участі не брали, хоча й значаться серед організаторів. Зміст анонсу готувався без них. Не були присутні і представники зазначеного в анонсі «Червоного хреста». Загалом у заході взяло участь кілька десятків людей.

Акція відбулася мирно, без жодних перешкод, і мала б стати «зайвим» доказом неправдивості закидів кремлівської пропаганди з приводу «нацистів», «фашистів» та «хунти» у Києві. Але за кілька годин по тому один з учасників акції, киянин на ім’я Олександр, повідомив, що на нього скоєно напад, до крові побито обличчя, і він впевнено пов’язує цей напад саме зі своєю участю в акції. Також висловив припущення, що нападники помилково асоціюють його з «Боротьбою», а саме з Анатолієм Лєвіним. Хто це зробив? Навіщо? В будь-якому разі цей вчинок – не на користь Україні, її єдності та спокою в державі.